Українська федералізація як опція: що не розуміють західні медіа

Україна перемагає лютого та мстивого ведмедя в психологічній дуелі. Протягом майже року український народ терпить наслідки помсти та агресії Кремля, спочатку, страждаючи від анексії своєї суверенної території – Криму, а потім, витримуючи російську наступ – фальшивих проросійських повстанців у двох східних областях України. Але будьте певні: значна кількість російських військових керує та фінансує повстанців, а також підтримує їх за рахунок сучасних систем озброєння. Це не кажучи вже про російських «волонтерів», яких умовляють долучитися до боротьби за «Рускій Мір» та «Новоросію», про російську сучасну імперіалістичну ідеологію, яка стверджує, що більшість сучасної України по праву належить Росії.

На щастя, попри, можливо, безпрецедентну дезінформаційну кампанію, яка намагається зобразити українських реформаторів та український народ загалом як фашистів, які схильні до геноциду та дискримінації росіян. Міжнародне співтовариство не підтримало Росію у її претензіях на Кримський півострів та агресію на сході країни. Більшість країн-членів ООН, а точніше сто країн, проголосували на підтримку територіальної цілісності України під час голосування на Генеральній Асамблеї ООН у березні минулого року. Лише одинадцять країн проголосували проти резолюції.

Незважаючи на прояв міжнародної підтримки України в світлі вкрай реальної загрози її територіальній цілісності та права визначати своє власне майбутнє, російська дезінформаційна кампанія мала свій вплив на сприйняття та підхід міжнародних медіа щодо конфлікту. Багато журналістів та громадських діячів, навіть ті, хто в інших умовах співчували б стражданням України, відчувають необхідність «врівноважити» конфлікт як неоднозначний, де обидві сторони мають обґрунтовані аргументи. В ідеальному середовищі так і повинні функціонувати медіа. Журналісти мають піддавати сумніву розповіді, які заслуговують на довіру, та тримати можновладців підзвітними. Але ЗМІ в Росії, за рідкісними винятками, не є «четвертою владою». Вони працюють лише на підтримку влади президента Путіна та його найближчого оточення, а не піддають її сумніву. Таким чином, Кремль експлуатує відданість зарубіжних медіа збалансованому висвітленню та тонкощам. На жаль, це призвело до поширення хибного уявлення серед міжнародної спільноти через канали, які б в будь-якому іншому випадку були б надійними.

Не має, напевно, кращого прикладу цієї реальності, ніж нещодавня редакторська колонка, опублікована в «Нью-Йорк Таймс»: «Пан Путін відновлює свою війну в Україні» (2 лютого, 2015). Стаття звинувачує російського президента в ескалації конфлікту на Донбасі, а також висловлює скептицизм щодо вигоди від постачання зброї українському урядові та на додачу до цього закликає до діалогу. Точніше, у редакторській колонці піднімаються важливі питання та погляди, які мають враховуватись, навіть якщо український уряд та більшість українців можуть з цим не погоджуватись. Згідно зі статтею, надання Сполученими Штатами оборонного озброєння Україні може лише загострити конфлікт, надаючи Путіну привід для війни, щоб збільшити тиск на Київ, пробираючись глибше в Україну. Хоча багато хто може не погодитись, особливо уряд у Києві, ця можливість має бути взята до уваги та зважена проти можливих переваг від надання українським військовим засобів для належної оборони.

На жаль, розуміння редакційною колегією «Нью-Йорк Таймс» реальності української ситуації не сягнуло пропозицій деескалації конфлікту та встановлення тривалого миру, який може гарантувати Україні її суверенність та право її народу давати раду своїм власним справам. У статті стверджується, що федералізація України є однією з варіантів для обговорення, зазначаючи, що Путін скоріше за все не «зацікавлений» в анексії Східної України, але замість цього хоче зробити з України федеративну, а не унітарну державу. Для Заходу «тут дійсно є потенціал для переговорів», згідно з редакційною колегією. Статті вдається зрозуміти справжню мету Путіна в Україні, але в той же час висловити певну наївність щодо природи конфлікту та оминути політичні реалії в самій Україні.

Росія ніколи не прагнула анексувати конкретні регіони в Східній Україні. Успадкування неконкурентоспроможного українського промислового пояса ніколи не було на меті. Замість цього Путін віддає перевагу поступливій, бідній та корумпованій Україні, щоб мати змогу маніпулювати і запобігати реформам, яких вимагають українці. Російські медіа, включно з їхнім англомовним мовленням, намагалися зобразити Україну такою, яка має глибоко розрізнений народ на проєвропейський Захід та проросійський Схід, яка би тільки виграла від автономії. Навіть для найбільш проникливих та вдумливих публікацій, включно з «Нью-Йорк Таймс», ця дезінформаційна кампанія звучить переконливо. Звичайно, могла б виграти розділена Україна від федеративної системи, яка також заспокоїть Росію? Цього можливо б було добитися, лише ігноруючи самих українців, чия свобода вибору часто губилась в метушні дипломатичного протистояння між Сходом та Заходом.

Правда в тому, що Україна – не Бельгія. Країна не настільки розділена за етнічними, мовними або політичними ознаками, як про це заявляє російська машина дезінформації. Попередні опитування українських та міжнародних соціологічних організацій показали, що українці однозначно проти федералізації своєї країни, особливо під примусом російських солдатів. Опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології у квітні 2014 року, показало, що навіть південно-східні регіони України переважною більшістю виступали проти російської інтервенції та заперечували, що їхні права порушувались тимчасовим урядом. Абсолютна більшість респондентів в найбільш «російськомовних регіонах» виступає проти федералізації. Лише в Луганській області, найбільш східнішому регіоні, більшість респондентів підтримала федералізацію. Замість цього більшість українців надають перевагу унітарній політичній структурі своєї країни в поєднанні з децентралізацією, яка збільшує повноваження місцевих та регіональних органів влади у прийнятті рішень.

Федералізація України була би проти волі та інтересів українського народу. Але це те, чого весь цей час прагне Путін. Федеральна Україна є нічим іншим, як вічним контролем Москви над Донбасом та правом голосу в українській політиці через де-факто право вето на реформи, кращі стандарти життя та європейські прагнення. Прозорий уряд в Україні збільшує тиск на прозорість уряду в Росії, а прозорість є ворогом всього, на що спирається система Путіна. Прозора Україна – це партнер для Росії, але загроза для Путіна.

Так, розв’язання конфлікту має обов’язково бути вирішено шляхом переговорів, а не силою зброї. Війна огидна і трагічна. Путін дав чітко зрозуміти, що він ніколи не прийме поразку своїх повірених в Україні. В той же час, федералізація України не компроміс. Це повна капітуляція. Під виглядом «балансу» українська федералізація точно впишеться в плани Путіна.

Росія не може диктувати сусідній державі невизначене майбутнє через силу зброї. На жаль, брехня медіа кампанії Кремля про бажання суверенного народу продовжується. Путін ніколи не хотів анексії Східної України. Він постійно прагнув саме федералізації.