Схід України – це лінія зіткнення між двома цивілізаціями – Росією та Заходом, що загрожує поширитись на увесь світ
Людмила, жінка 43 років, схопившись за голову, розгублено ходить між продуктовим магазином і будинком, який через постійні обстріли зараз нагадує швейцарський сир. Їй та її родині дивом пощастило уникнути смерті. На щастя, спрацював інстинкт самозбереження. Батько, літній чоловік з ампутованими руками, розлючено кричить, коли ми наближаємось до них. Нерви і лють виходять на поверхню. Це крик протесту – проти ворога, проти війни і всіх незнайомців, що наближаються до «відкритої рани», якою для нього стало це село.
Андріївка – невелике селище на Сході України, за 13 км від лінії розмежування і зони конфлікту на Донбасі, яке напередодні увечері, як стверджують очевидці, зазнало атаки найманців з Москви. На дорозі і задніх дворах видніються величезні кратери – явне свідчення застосування важкої артилерії. Господар крамнички тоді був у кімнаті. Він встиг подзвонити доньці Даші – вісімнадцятирічній дівчині, після чого вони разом вибігли з будинку, щоб заховатись в підвал, прикритий шинами. У цій «чорній дірі» вони провели 20 хвилин, із закритими очима, в «абсолютному жаху», прислуховуючись до оглушливих вибухів і побоюючись найгіршого. Лише коли гармати замовкли і з вулиці долинув голос сусіда, що кликав на допомогу пораненим, вони залишили свій сховок.
Внаслідок цього несподіваного артилерійського обстрілу було поранено трьох чоловіків і одну жінку. Один із жителів села привіз Олександрові (українському солдату, що супроводжував нас на території конфлікту) нерозірвану гранату 152-мм калібру (Мінськими домовленостями забороняється використання важкої артилерії калібром понад 100 мм). Він знайшов її на місці вчорашньої атаки. Незважаючи на міжнародні зусилля, спрямовані на дотримання режиму тиші, у прифронтовій зоні такі обстріли трапляються дедалі частіше.
Людмила зітхає. Вона провела безсонну ніч в будинку друзів і для неї це досі залишається жахом. Стіни її будинку, власне, як сусідніх, повністю понівечені, побиті вікна, частково впала стеля. У кімнаті дочки дві стіни (із плакатами кумирів Майлі Сайрус, Джонні Деппа і Аліси в країні чудес) пробиті снарядом. Якби вона не побігла у сховище, ймовірно, була би вражена осколками. «Вони хотіли атакувати територію, де знаходяться українські сили, але помилились і потрапили в нас. Я боюся. Як я можу тут далі жити?» – запитує Людмила.
Більшість чоловіків заклопотані відновлюваними роботами. Вони неначе під наркозом. Намагаються перемогти страх, повернутись до повсякденної рутини. Опір – це їх форма боротьби. Чоловік Людмили, якого не було під час артобстрілу, закінчує ставити в будинку нові вікна. Пропонує нам шматок спілої дині, яка виросла на власному городі. «Це моя земля, я її не покину» – запевняє він нас.
У сусідньому будинку із бляшаним дахом 75-річна Любов Миколаївна сидить на краю ліжка, понуривши голову. Того дня вона саме збиралась задрімати, коли скло розбилось біля її ніг. Вона не зрушила з місця. «Я налякана, але не покину мій дім. Це моя хата, тож я залишуся тут».
Донбас, східний регіон України, у пошуках своєї ідентичності перетворився казан, який ось-ось вибухне – особливо території, які наразі контролюють сепаратисти. Україна, площа якої у 6 разів більша за площу Португалії, прокинулась від «темних часів» ХХ сторіччя, коли перебувала під авторитарною, корумпованою владою, контрольованою із Москви. Наразі ця країна опинилася у центрі протистояння двох цивілізацій – Росії та Заходу.
Невдовзі після революції, жителям Криму було запропоновано голосувати «за» чи «проти» приєднання півострова до Росії – після того, як «зелені чоловічки» взяли під контроль цю територію біля Чорного моря. Внаслідок анексії Криму за участі «зелених чоловічків» Україна втратила значну частину території – обсягом приблизно як площа від Фару до Сетубал у Португалії. Після цього на Донбасі почалися проросійські демонстрації, зокрема у Луганську та Донецьку. Ці події засвідчили, що даний регіон суттєво відрізнявся за своїм менталітетом та інтересами від решти України. Незабаром спалахнула війна, досі не оголошена війною. Групи сепаратистів таємно забезпечувалися зброєю із Російської Федерації. Український уряд опинився перед необхідністю реагувати на вторгнення. Українська армія на той час була дуже слабкою, тож першими на захист цілісності країни стали добровольчі батальйони, а уряд звернувся за допомогою до ООН, ЄС та НАТО.
Вісімнадцять місяців потому «казан» закипає. Конфлікт на Донбасі загрожує стати спусковим гачком великої війни, що може охопити усі західні країни. Конфлікт привернув увагу всього світу. Значущим свідченням цього, зокрема, є те, що у червні США вперше вирішили відправити у країни Центральної та Східної Європи важке озброєння і близько 40.000 військових, щоб зміцнити Східний фланг НАТО на випадок загострення ситуації. Європейський Союз у відповідь на анексію Криму Російською Федерацією та розпалювання конфлікту на сході України одразу зайняв жорстку позицію, ввівши економічні санкції проти Росії та заборонивши в’їзд на територію ЄС низці російських високопосадовців.
Згідно з останньою доповіддю ООН, за увесь час конфлікту загинули 6.832 осіб, цивільних та військових, 17.000 були поранені. Що стосується біженців, офіційно йдеться про 1,2 млн. осіб, проте є здогадки, що ця цифра може бути набагато більшою.
Ми їдемо до Маріуполя. У центрі міста очевидне затишшя. Військовим заборонено показувати зброю на вулицях; люди, здається, живуть нормальним життям, і багато українців з інших частин країни користуються можливістю відвідати своїх рідних і скупатися у серпневій воді Азовського моря. Пляж, що знаходиться прямісінько навпроти залізничної станції, переповнений людьми – здебільшого молоддю. Море не дуже тепле, проте у спекотні дні люди охоче купаються, забуваючи про те, що до лінії зіткнення тут лише 14 кілометрів.
У декількох метрах Дмитро бавиться з донькою Лолітою. «Чортова війна!» – перші слова, якими він коментує ситуацію в країні. «Я не хочу брати участь в цій війні, за якою явно стоять чиїсь фінансові інтереси. Мене цікавить щасливе майбутнє моєї дочки і моєї дружини. Якщо ситуація погіршиться, я переїду в інше місто або в іншу країну». Дмитро – електрик, що спеціалізується на ремонті відеокамер спостереження і кожного місяця приносить додому близько 160 євро (4.000 гривень). Цього не вистачає для утримання сім’ї, тож він працює на ще одній роботі – водієм таксі, де заробляє ще 70 євро (1.700 гривень). 13-годинний робочий день виснажує.
Він не знає, на чиїй стороні у цьому конфлікті – за Росію чи Україну. «Це складно. В Україні живуть мої батьки, але це дуже невелика територія, порівняно з Росією. Тут надто багато балачок і замало дій. Політики у моїй країні небагато зробили для кращого життя своїх громадян. Можливо… я міг би отримати від життя значно більше, якби був громадянином країни із більшими ресурсами, та більшим впливом». До речі, цими аргументами Путін і приваблює сепаратистів, попри те, що в Росії також поглибилась криза. Якщо торік заробітна плата в Україні зменшилася на 25%, а мінімальна заробітна плата в даний час становила близько 43 євро (1100 гривень), то заробітна плата в Росії знизилася на 8,8%, а мінімальна заробітна плата становить близько 120 євро (8655 рублів).
«Путін став жертвою власного запаморочення від успіху, коли анексував Крим. Військова операція пройшла дуже добре. Я гадав, що із Донбасом буде те ж саме, проте склалося інакше. Сьогодні ситуація не сприяє Москві. Росія наразі намагається підняти градус конфлікту з військової точки зору, щоб ослабити Україну», – вважає Мігель Монжардіно, професор і експерт у галузі міжнародних відносин.
У Маріуполі ми відвідала тимчасові локальні військові казарми Правого Сектору, що наразі залишається єдиним добровольчим батальйоном, що не увійшов до лав Збройних сил. Це незалежне бойове формування здобуло першу славу під час Євромайдану як сила, що змогла діяти найбільш організовано та ефективно. У міжнародній пресі «Правий сектор» зазвичай змальовують як об’єднання груп «ультранаціоналістів», «неонацистів» та «ультраправих», що стало одним із найбільших внутрішніх викликів для нового уряду в Києві.
Ми стали свідками прибуття на базу одного із добровольчих формувань, які весь день провели в бою – близько 12 чоловіків і жінок під командуванням «Червня», ветеринара, що очолює батальйон «Правого сектору» в Маріуполі. У дверях одного з павільйонів казарми зустрічаємо 19-річну Ірину Михайлову із позивним «Амазонка», що зайшла випити кави. Дівчина одягнена у камуфляж. «Тут я більш корисна і ближче до подій». Хоче бути військовим лікарем та у разі конфлікту працювати у швидкій допомозі. Ірина вирішила стати волонтером «Правого сектору» через те, що не має довіри до уряду і командування армії. «Рік тому я працювала у військовому госпіталі у Львові і кілька солдатів сказали мені, що вони були зраджені своїми генералами – вони у найскрутніший момент покинули поле бою».
У Львові ми зустрілися з однією з координаторів «Правого сектору», Оленою Живко. «Ми захищаємо Україну та українців», – запевняє вона у відповідь на питання про стрижневі ідеали «Правого сектору». Вона також заперечує будь-яку належність руху до фашизму та німецької нацистської ідеології. «Ми «праві», але не радикально «праві». Серед волонтерів «Правого сектору» 10% – це представники інших національностей – євреї, білоруси, росіяни, грузини…», – розповідає дівчина.
Втікаючи від нової влади у Криму, переселенці Юрій та Олена Конрад, віком 70 і 71 рік відповідно, за безцінь продали свій просторий будинок у місті Феодосія в Криму та перебралися у маленьку квартиру на околиці Львова. До того протягом 10 років вони жили у «раю» і планували спокійно провести там свою старість. Земний рай перетворився на свою протилежність, коли у порту висадилися озброєні «зелені чоловічки». «Вони заявили, що будуть захищати нас від «поганих українців» і прибули для того, щоб забезпечити голосування на референдумі». «Ми проти того, що поблизу не було жодної україномовної школи – лише з навчанням російською мовою, хоча це була Україна. На телебаченні ми чули лише російську мову. На вулицях також. Багато хто з наших друзів виявилися проросійськими і закликали нам не протестувати, щоб потім не мати проблем. Ми вимушені були мовчати». «У нашому віці важко починати все заново у новому місті. Нас підтримують. Але найголовніше те, що ми більше не живемо у страху».
Слава Полячков – 20-річний хлопчина у званні сержанта української армії, є одним з восьми обраних у військовий батальйон, що служитиме у с. Володарське (25 км від Маріуполя). Слава управлятиме розвідувальними дронами китайського виробництва. «Ці безпілотники рятують життя. Завдяки ним нам вдалось уникнути декількох атак. Те, що ми їх маємо – повністю заслуга волонтерів. Армія не зробила нічого для того, щоб забезпечити нас дронами». Слава знає, що «квадрокоптери», якими вони користуються – іграшка у порівнянні з тими сучасними дронами, які використовує російська армія. Слава прямо заявляє, що у цьому підрозділі лише декілька молодих людей мають військові професії. «Більшість моїх товаришів пішли в армію, тому, що їх змусила держава. У них немає мотивації, їм страшно». Він критикує владу, адже в основному на ключових посадах залишилися старі політики. Україні, на його думку, потрібна молодь, більш ліберальна і демократична.
Богданові Геращенку у червні виповнилося 18. Його батьки – українці, до Порту (Північ Португалії) він вперше потрапив ще дитиною. Богдан завжди захоплювався військовою справою, тож сьогодні цей юнак (зростом у 190 см і вагою 102 кг) є одним із найкращих студентів Лісабонського Військового інституту (Instituto Militar dos Pupilos do Exército). Ми зустрілися з ним в один з його останніх днів канікул у центрі Києва – на Майдані, площі-символі революції, яка змінила владу і майбутнє України. Богдан, одягнений у військову форму та білі кросівки, мовчки прогулюється зі своєю двоюрідною сестрою та найкращим другом повз незліченні пам’ятні знаки, зведені на вулиці (Інститутській – прим. ред.), де відбулися масові вбивства. «Майдан для мене – це тотальний смуток. Люди, які вийшли сюди заявити про своє невдоволення, були дуже мужніми». Видніються десятки і десятки чорно-білих фотографій – обличчя молодих хлопців та старших чоловіків – прикріплені до дерев, до цеглин, до стін з квітами, повідомленнями та прапорами, для того, щоб усі пам’ятали. Саме там у лютому 2014 року загинули двоє друзів дитинства Богдана, вбиті двома влучними пострілами снайперів за наказом колишнього уряду. Вони були його однолітками. Їм було лише по 17 років. Сумну звістку він отримав лише декілька днів потому, коли відкрив в Інтернеті список із близько сотні імен загиблих майданівців. До того часу протягом тижня, коли ще друзі боролися на Майдані, він допомагав їм як міг. «Я надсилав їм продукти, військовий одяг. Моя сім’я допомагала із матеріалами, для того, щоб вони могли робити коктейлі Молотова, щити…»
Богдан не повідомив своїм батькам справжньої причини, що цього року привела його відпочивати в Україну. Батьки переконані, що він вирушив відвідати бабусю і друзів. Насправді ж на сайті vk.com, – російської соціальної мережі з більш ніж 100 мільйонами користувачів, він зустрів друга, який заохотив його приєднатися до добровольчого батальйону «Азов». Богдан розповідає, що раніше вже думав про таку співпрацю, щоб зробити щось для своєї країни, от і вирішив взятися за цю справу. У середині липня він вирушив до Маріуполя разом зі своїм другом. «Після приїзду в батальйон, видали мені ось цю форму, символіку, чоботи і АК-47 (автомат Калашникова). У мене було два дні підготовки. Цього виявилося достатньо, аби зрозуміти, що я був готовий». Його перша військова місія стала і останньою. Направлений в Широкине, дуже близько до сепаратистів, він увесь день провів під пострілами, захищаючись від ворожої артилерії. Один його товариш, який годився б йому в батьки, поцікавився його віком, і, дізнавшись, скільки йому років, попросив своїх керівників, щоб ті не дозволяли йому залишатися на передовій. «Усі проголосували і було вирішено, що мені дозволять допомагати тільки у транспортуванні обладнання. Я знаю, що вони зробили це для того, щоб захистити мене, але я не зміг погодитися – я хотів воювати». Повертаючись у Лісабон, він все одно планує повернутися на передову, якщо війна триватиме. «Я не дозволю ворогові знищити мій будинок, знищити місця, де я проводив канікули, завдавати шкоди моїм співвітчизникам. Якщо в один прекрасний день Португалія також зазнає нападу, я робитиму теж саме і для неї. Це також моя країна».
Стаття вийшла у португальському виданні Expresso
Автори – Bernardo Mendonca, Tiago Miranda
Переклад Тетяни Франчук
