Київ, 4 березня 2016 року – Розпочала роботу виставка «До світла воскресіння крізь терни катакомб», яка присвячена 70-й річниці так званого «Львівського собору», наслідком якого стала де-факто ліквідація Української греко-католицької церкви. На виставці представлені документи, фотографії та інші візуальні матеріали – результати дослідження цієї події істориками. Над матеріалами спільно працювали Інститут історії церкви Українського католицького університету та Український інститут національної пам’яті. «Ця виставка – місток через прірву між істориками, які мають що сказати і тими, хто хоче почути це. Ця виставка відіграє важливу роль у тому, щоб заповнити цю «білу пляму» і стане важливою складовою для розумінням історії України у ХХ ст. […] Це сторінки історії, які повинні нас надихати, особливо зараз, коли Україна знову опинилася у складній ситуації», – зазначив Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.
«Ми недостатньо ще осмислили духовну цінність тих десятиліть [підпільної діяльності] і того, що сталося 70 років тому, – зауважив Блаженніший Любомир (Гузар), Архієпископ-емерит Української греко-католицької церкви. – Церква росте і розвивається через терпіння – таке Боже провидіння. Цей момент 70-річчя надихає нас знову розмірковувати, щоб зрозуміти, […] як оте мучеництво, переслідування нашої церкви, заперечення і насильство над нашою церквою властиво спричинилось до того, що ми сьогодні є. Завдяки тому, що сталося тоді, ми ожили, ми скріпилися і при Божій помочі зможемо краще служити нашому народу».
8-10 березня 1946 року відбувся так званий «Львівський собор» за участі представників від трьох єпархій Галицької митрополії. Своїм рішенням він оголосив про ліквідацію Української греко-католицької церкви, її об’єднання з РПЦ. З цього часу УГКЦ змушена була довгі десятиліття виживати у підпіллі, а інтерпретації цієї події варіюються від версії «возз’єднання», поширеної у радянські часи, до того, що «Львівський собор» взагалі не можна було вважати канонічним зібранням, оскільки жодного єпископа Української Греко-Католицької Церкви на цьому соборі не було. Як зазначив Олег Турій, проректор з наукової роботи Українського католицького університету, насправді «від початку до кінця – це зібрання було зрежисоване і проведене за сценарієм спецслужб», і це підтверджує величезна кількість документів із архівів КДБ. Він зазначив, що у період між Помаранчевою революцією та 2010 роком, коли доступ знову обмежили, студенти УКУ та представники протестантських церков встигли опрацювати і скопіювати величезну кількість матеріалів, що стосувалися переслідування релігійних спільнот у СРСР, серед них і матеріали щодо «Львівського собору». Механізми спланованої ліквідації УГКЦ Радянським Союзом досліджені й у книзі Богдана Буцюрківа (1996 р.) – канадського політолога, що працював над цією темою.
Олег Турій зазначив, що така форма розправи з УГКЦ цілком вписувалася у тогочасну тактику, яку комуністична влада використовувала для боротьби із релігійними спільнотами. За його словами, сталінський режим у певний момент вирішив тимчасово відмовитися від задуму повністю задушити релігійне життя і почав використовувати знекровлену репресіями, але все ще найбільшу РПЦ «для ідеологічної підтримки тієї влади і для того, щоб її руками нищити інші церкви, творячи своєрідний «релігійний інтернаціонал». Ідея була перетворити Москву у центр християнства, але християнства маніпульованого і контрольованого комуністичною радянською владою», – пояснив історик. Ставлення влади до УГКЦ було особливо ворожим, оскільки саме ця церква зіграла – і продовжувала відігравати – велику роль у становленні національної свідомості українців та формуванні громадянського суспільства. «Сам факт існування і діяльність цієї церкви стояли на заваді побудові на цій території комуністичного тоталітарного суспільства», – зазначив Володимир В’ятрович. Львівський собор, додав він, став апофеозом репресій проти інтелектуальної еліти та духовенства, які розпочалися ще у 1939 році з початком радянізації Західної України. За два роки до нацистської окупації УГКЦ не ліквідували у такий спосіб, можливо, лише через те, що ще був живий митрополит Андрей Шептицький і у НКВД усвідомлювали масштаби його авторитету.
Наразі дуже важливо об’єктивно та неупереджено переглянути інтерпретацію подій, подану у радянській історіографії, та інформувати українське суспільство про ті сторінки історії, які донедавна залишалися у тіні, наголосили пан Турій та пан В’ятрович. Цьому, зокрема, має сприяти закон про відкриття архівів радянських спецслужб, прийнятий у рамках декомунізаційних законів. Водночас, наголосив Олег Турій, «не можна замикатися на минулому: минуле треба залишити Богові та історикам. Дуже важливо, щоб ми з цієї історії – несправедливої, трагічної – навчилися робити висновки, щоб ми навчилися будувати життя без насилля – на основі тих законів, які ґрунтуються на основі християнської віри і справедливого суспільного ладу».
Виставка «До світла воскресіння крізь терни катакомб» розташована в арт-галереї на 3-му поверсі Українського дому і буде відкрита для відвідувачів до 18 березня. Крім того, матеріали виставки вже видані у вигляді брошури, яку можна придбати. Олег Турій зазначив, що після цього Інститут історії церкви УКУ готовий на замовлення привозити виставку «туди, де хочуть її бачити».
