Ключові завдання для тактичної медицини – впровадити західні стандарти надання допомоги і підготовки медиків та налагодити співпрацю цивільної і військової медицини – Уляна Супрун

WATCH IN ENGLISH

Київ, 13 жовтня 2016 року – Завдання української тактичної медицини на найближчі роки – адаптувати кращі практики країн НАТО, налагодити співпрацю між військовою і цивільної медициною та забезпечити належне навчання усіх, від кого залежить життя пораненого бійця. «Цього літа ми прийняли Стратегічний бюлетень оборони, де викладено, як ми будемо до 2020 року наближатися до стандартів НАТО. Там чітко описано, як ми маємо реформувати медичну службу Збройних сил. […] Український морський піхотинець має отримувати такий же рівень медичної допомоги, як морський піхотинець США», – заявила Уляна Супрун, в.о. міністра охорони здоров’я України, під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.

Учасники дискусії зазначили, що за два роки так званої АТО українські військово-польові хірурги здобули безцінний практичний досвід. Величезну роль у цьому зіграли волонтерські організації, такі як «Захист патріотів», «Госпітальєри», Перший добровольчий медичний шпиталь (ПДМШ), які працюють на фронті і які своїми зусиллями організували курси тактичної медицини для військових і медиків. Завдання на сьогодні – щоб такі курси із рівня волонтерських ініціатив перейшли на рівень системний і здійснювалися за західними стандартами.

Завдання перше: навчити усіх учасників «ланцюжка» надавати допомогу за західними стандартами

«Ми маємо затвердити протоколи надання допомоги і навчання тактичної медицини, щоб був єдиний і якісний стандарт для всіх», – заявила Уляна Супрун. Такі кращі стандарти допомоги мають бути для медиків усіх «ланок» ланцюжка надання допомоги – від моменту поранення на полі бою до операційної у шпиталі.

Олександр Лінчевський, заступник міністра охорони здоров’я України, зазначив, що близько 90% померлих поранених помирають через те, що вчасно не отримали необхідну першу допомогу. «У 2016 році загинули 173 українських військових. 15% із них, імовірно, дожили б до прибуття лікаря, якби усі мали належне навчання і аптечку західного зразка, – зауважила Уляна Супрун. – Без жодних компромісів, у кожного бійця має бути така аптечка і він має вміти нею користуватися. Ми будемо наполягати, щоб це було пріоритетом для наших силових структур».

Другою важливою «ланкою» є ті, хто забезпечує евакуацію до госпіталю. Завдання цієї команди – правильно оцінювати стан пораненого, щоб довезти його живим і з найменшою шкодою для здоров’я. Одна з актуальних проблем – що волонтери, які працюють на передовій, мають належну підготовку, але не завжди юридично захищені на випадок смерті бійця по дорозі до шпиталю. «Зараз управління екстреної медицини і медицини катастроф думає, як це оформити надійно, щоб на етапі евакуації була кваліфікована допомога і люди, які надають її, були підготовлені відповідно до сучасних стандартів, і щоб вони юридично могли обґрунтувати свої дії при наданні медичної допомоги», – зазначив Максим Циганок, лікар-травматолог Київської міської клінічної лікарні №17.

«У нас вже є і негативний досвід, і позитивний досвід. Головне – відібрати найкращі напрацювання і впроваджувати їх», – додав Максим Циганок. Таким досвідом є, наприклад, напрацьована кооперація між «Госпітальєрами» ПДМШ і госпіталем: перші робили найнеобхідніше і вивозили бійців з червоної зони, другі – стабілізували стан пораненого для транспортування до повноцінного шпиталю, а госпіталь, повідомлений по телефону про кількість поранених, готувався їх приймати. «Фактично це було відпрацювання НАТОвської Forward Surgeon Team», – зазначив він.

Військовий медик потребує спеціалізованої підготовки

Олександр Лінчевський наголосив на тому, що військовий медик обов’язково має проходити спеціалізоване навчання. «Наявність медичної освіти, навіть хірургічного досвіду, не означає, що хірург автоматично є інструктором з тактичної медицини і польовим хірургом – там є свої особливості. Ми маємо вивчати природу поранень, розуміти, чим надавати допомогу, хто і як її має надавати – починаючи від бійця і закінчуючи хірургом», – підкреслив він. Павло Івко, інструктор з тактичної медицини ГО «Захист патріотів», зазначив, що організація провела такі курси вже для 97 військових і 105 цивільних медиків.

«Зараз статистика загиблих зменшується, і це завдяки тому, що поступово йде навчання тактичної медицини як для надання допомоги на полі бою, так і у закладах охорони здоров’я», – зазначив Олександр Данилюк, військовий хірург, стажер відділу координації та медичного забезпечення АТО, надзвичайних та воєнних станів Міністерства охорони здоров’я України.

Завдання друге: налагодити співпрацю між МОЗ та відомствами силових структур

Для ефективної роботи усього «ланцюжка» необхідна співпраця між МОЗ та відомствами силових структур: у компетенції перших – забезпечення протоколів, а за організацію навчання та відповідне матеріально-технічне забезпечення відповідають вже силовики.
«Ми на сьогодні виступаємо з ініціативою створення єдиного штабу при Кабінеті міністрів за участі силовиків усіх відомств. Це не буде «стадіон» усіх причетних, а 5-7 осіб від кожного відомства, які приймають рішення, щоб приймати рішення в одному штабі, у нормальній робочій атмосфері», – заявив Олександр Лінчевський.

Завдання третє: налагодити взаємодію цивільної і військової медицини

Уляна Супрун зазначила, що це закладено у Стратегічний бюлетень як один із західних стандартів. «Там прописано, що військові мають співпрацювати із цивільними і що цивільні протоколи, цивільне навчання і цивільне ліцензування мають застосовуватися у військовій медицині. Ми б дуже хотіли так зорганізувати цивільну і військову медицину, щоб вони могли доповнювати одна одну, щоб наші військові медики могли працювати як медики у цивільному житті», – зазначила Уляна Супрун. Зараз таке навчання здійснюється в основному через громадські організації або волонтерські групи. «Ми зараз співпрацюємо із силовими структурами, щоб усе це співпадало. За короткий час вже будуть затверджені протоколи TCCC, ТЕСС, 68W і бойового медика, щоб наші військові мали не лише навчання, але і дозвіл застосовувати знання, які вони отримують на курсах», – додала вона.

Олександр Данилюк зазначив, що у прифронтовій зоні така співпраця вже виникла спонтанно, як низова ініціатива самих медиків – почали створювалися військово-цивільні лікарські і сестринські бригади у центральних, районних, міських лікарнях поблизу лінії фронту. Одна із актуальних проблем – що багато людей там працюють, але юридично їх там немає. «Наше завдання – подолати всі ці бюрократичні стіни, які нам не дають офіційно відряджати цих лікарів в офіційному режимі, щоб це не було 10 ланок», – зазначив він.