Київ
,

Для збереження пам’яті про Революцію Гідності, найважливіше – документувати спогади, ділитися ними і шукати сучасні форми вшанування пам’яті – громадські активісти

Київ, 19 листопада 2016.

Зараз, за три роки після Революції гідності, найважливіші завдання для українського суспільства – підтримувати увагу до подій Майдану, у тому числі до незавершених розслідувань, і працювати із пам’яттю про них. У цьому контексті необхідно збирати спогади очевидців, доки вони не стерлися часом, і виробляти стратегію підтримки пам’яті про ці події на державному рівні, починаючи зі створення музею Революції Гідності. Таку думку висловили учасники дискусії в Українському кризовому медіа-центрі, присвяченої третій річниці Євромайдану.

Найперше завдання – задокументувати спогади

«Ця пам’ять дуже жива і дуже пластична. Вона була одна у 2014 році і зовсім інша зараз. Не пам’ятаючи і не збираючи її, можна втратити найцінніше, – пояснила Анастасія Гайдукевич, начальник відділу музейної справи Інституту національної пам’яті. – Усе, що відбувається навколо – політична ситуація, війна, розчарування, нестача сил іти далі, боротися із системою, яка залишилася – усе відбивається на спогадах або нотами жорсткого розчарування, або розумінням, що ми щось таки робимо». Вона зазначила, що за 2014 рік у рамках проекту «Усні історії Майдану» записали спогади понад 1000 людей. Зараз продовжують збирати спогади тих, хто брав участь у регіональних майданах, у тому числі на сході України. Вони вийдуть окремою книгою.

Історію про події Майдану слід писати відповідально, щоб вона була об’єктивна, не міфологізована – «можливо, не дуже приємна, але правдива», зазначили Інна Плеханова і Тамара Швець, родичі героїв Небесної Сотні. Для цього бажано зафіксувати і зберегти спогади не лише майданівців, але й тих, хто стояв навпроти.  «Ми такі спроби робили, але на сьогодні ніхто із протилежної сторони – навіть просто учасники Антимайдану – не хочуть ділитися спогадами», – зазначила Анастасія Гайдукевич. За її словами, найбільша проблема – знайти координати тих, хто брав участь у подіях, тому УІНП закликає усіх бажаючих повідомляти про себе.

З історією Революції гідності потрібно працювати через сучасні форми вшанування пам’яті

Одне з найперших завдань – віднайдення сучасних форм вшанування пам’яті, зазначив Ігор Пошивайло, директор державного закладу «Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності». «Минулі форми, на жаль, не є актуальними – вони мають тенденцію створювати знеособлених ідолів. Музей потрібно зробити важливим елементом творення суспільства. Потрібно, щоб та трагедія, той тріумф, ті здобутки стали актуальними для людей з нових поколінь, для людей із-поза контексту, для іноземців», – пояснив Ігор Пошивайло.

За його словами, дієвим сучасним підходом є мікроісторії окремих людей – очевидців подій. З огляду на це, бажано зібрати якомога більше інформації про кожного із героїв Небесної Сотні –  щоб співвітчизники могли побачити їх як живих людей, особистостей із системою цінностей і переконань, відтак глибше зрозуміти їхню мотивацію.

Цей же формат особистих історій був би найкращим для того, щоб говорити про ці події із молодшим поколінням так, щоб не перетворити їх на суху формальність на зразок «ленінських уроків» за методичкою. Анастасія Гайдукевич розповіла про позитивний досвід таких уроків із ветеранами АТО. «У нас був досвід уроку на день депортації. […] Ми взяли людей, кримських татар, які свою особисту історію розповідали у цих школах. Так само можна розповідати, що я пам’ятаю з Майдану, про розгін Майдану студентського, про смерть Сергія Нігояна, як ми чергували у лікарнях. Можна запросити до шкіл родини героїв Небесної сотні у тих регіонах, де вони проживають», – розповіла Таміла Ташева. Такі низові ініціативи допоможуть не лише передати і зберегти пам’ять, але й поступово скласти цей пазл особистих історій в об’єктивну загальну картину подій, тому що кожен пам’ятає трохи інші деталі, інші моменти.

Ігор Гурик розповів, що в Івано-Франківську 8 грудня експериментально проведуть конкурс «Що, де, коли» на тему Майдану. «Там будуть брати участь 10 команд – в основному, учні коледжів і шкіл. Щоб туди потрапити, їм потрібно буде досліджувати, що відбувалося і як відбувалося», – зазначив він. У разі успіху, цю ініціативу можна продовжувати.

Музей Революції Гідності потрібен вже сьогодні

«Створення єдиного меморіального комплексу, який мав би не лише статус, але й повноваження і відповідальність за збереження цієї пам’яті на сьогоднішній день – єдиний універсальний вихід для влади, громадськості і усіх зацікавлених сторін. Цей музей допоможе знайти і збудувати ідентичність Києва і створити платформу для того, щоб іноземці зрозуміли, хто стояв на Майдані і чого очікувати від них у майбутньому»,  – зазначив Ігор Пошивайло. Наявність суспільного запиту вже підтвердив приклад музею Революції Гідності в Івано-Франківську. «Там є все, крім запаху – барикади, манекени на ношах у крові, медична палатка, капличка, як це було на Майдані. Видиме дуже важливе. Описати можна, але коли ти бачиш наочно, це вражає більше», – зазначив Ігор Гурик. За його словами, туди цілеспрямовано їдуть на екскурсії не лише з навколишніх міст, а й із-за кордону.

На думку активістів, хоча це зовсім нова історія, музей Майдану потрібно створювати вже зараз. По-перше, це важливо із суто практичної точки зору. «Якби на даний момент у музею було тимчасове приміщення, де можна зробити нормальну експозицію і тимчасово зберігати усі експонати – було б повно людей, які готові поділитися. Як тільки у пресі з’являється повторювана інформація про музей Майдану, телефон одразу обривається від дзвінків людей, які мають певні предмети і готові їх віддавати», – зазначила Анастасія Гайдукевич.

Крім того, швидка поява музею дозволила б врятувати більше пам’яток Майдану, що є об’єктами міського простору. Учасники дискусії висловили стурбованість тим, що поступово зникають промовисті свідчення подій  – побиті кулями снайперів сіті-лайти, стовпи, фасад Жовтневого палацу, який вже пофарбували, закопчені сходи біля монументу Незалежності. Вони мали б залишитися на згадку про ці дні або переміститися у музей.

По-друге, музей слугуватиме наочним нагадуванням і застереженням для суспільства і для влади, про те,  що цілей, за які полягли люди, ще не досягнуто, і що ця історія ще не завершилася. «Те, що зараз почалися судові процеси – вже добре, але потрібно встановити правдиву картину того, що відбулося. Мають бути проведені ефективні розслідування, опублікована інформація  і покарані винні. Чим більше минає часу, тим менше залишається виправдань, чому цього не робиться», – наголосила Євгенія Андріюк, активістка «Крим SOS».

Найбільш імовірними претендентами на приміщення музею є «Український дім» та ділянка на Інститутській 3/5, хоча доля останньої поки що під питанням через судові процеси щодо неї. Теоретично це могла б бути і частина приміщень КМДА. Основна проблема в усіх питаннях щодо музею – брак координації і комунікації між громадськими ініціативами і владою.

Основне для громадянського суспільства – продовжувати діяти

Активісти наголосили, що зараз дуже важливо не втратити той заряд ентузіазму, ініціативності та усвідомлення відповідальності за власне майбутнє, який зародився на Майдані. «Зараз головне -зберегти у собі відчуття відповідальності і готовності йти далі. Сподіваюся, цей Майдан, як би його не назвали, став для нас остаточним етапом суспільного дорослішання, щоб ми були не людьми, які живуть у якійсь державі і «держава їм винна», а тими, хто є частиною держави і творить цю державу, і вона нас задовольняє тією мірою, якою ми вклалися у її створення», – наголосила Анастасія Гайдукевич.

«Якщо ми хочемо нести ці цінності далі, головне – брати і робити. Якщо ми зараз не зробимо все, що від нас залежить, щоб це робилося ефективно – тоді виникає питання, для чого був Майдан і для чого люди зараз гинуть на сході», – підкреслила Таміла Ташева. Вона зазначила, що попри розчарування і втому, дуже важливо у тиску на владу і систему витримувати конструктивний діалог і нагадувати, що мандат довіри, який їм дали, потрібно виправдовувати.

«Обов’язок кожного громадянина – цікавитися, що відбувається, і розбиратися, що правда і що неправда. У тому, що сталося, вина не тільки беркутівців, які стріляли, тому що своєю байдужістю у минулому ми призвели до того, що та ситуація стала можливою. […] Якщо ми не зробимо висновки, не відкинемо лінь і не почнемо більше приділяти уваги суспільству, одне одному і розвитку держави, може виникнути ще гірша ситуація», – наголосив Ігор Гурик.

Поділитися у соцмережах

Twitter
Більше новин по темі