Kyiv
,

Перше покоління незалежної країни. Культурна дипломатія Олександри Зайцевої

«Байдужість – найбільша біда українців. Зазвичай ми живемо як машини. А достатньо лиш, щоб кожна людина вкладала у роботу свою душу (і не має значення, іде мова про продавщицю у магазині чи про міністра у кабінеті) – і все в Україні дуже швидко зміниться».

У цьому переконана 20-річна студентка вищої музичної школи у Нюрнберзі Олександра Зайцева. Відповідь «Та що ти хочеш, коли країна у злиднях!» не влаштовує молоду киянку, яка два роки тому переїхала до Німеччини: вона не вірить, що все  у житті впирається у гроші. «Крадіжки, корупція, злочинна халатність, усе це – наслідки байдужості, глобальної української проблеми, яку важко подолати», – пояснює вона.

«Звідки ці чудові діти?». Юні київські художники малюють Європу

Вперше я побачила Олександру разом зі школярами та вчителями київської художньої школи на прес-конференції, присвяченій шкільній мандрівці містами Західної України, Польщі та Німеччини. Невисока дівчина із гривою хвилястого золотого волосся, швидко подолавши хвилювання, вільно розповідає про подорож, яку вона організувала. Попри юний вік, від Олександри віє компетентністю, впевненістю у власних силах, вірою у майбутнє та глибокою повагою до публіки і до своїх колеги. У центрі її розповіді – ідея співпраці між людьми із різних країн задля європейської інтеграції України.

У липні 2017 року 14 дітей із Київської державної художньої середньої школи-інтернату ім. Тараса Шевченка вирушили у 12-денну мандрівку із насиченою програмою. Партнерами проекту стали Міністерство культури Баварії, Генеральне консульство України у  Мюнхені та українська школа у Мюнхені. На дітей очікували екскурсії, майстер-класи, виставка власних робіт і відвідання художньої галереї у Дрездені. Київські школярі малювали на пленерах, викликаючи подив і захоплення у місцевих мешканців і туристів: «Звідки взялися ці чудові діти? Це справді їхні малюнки, чи, можливо, за них малювали дорослі? А можна це придбати?»

Під час нашої розмови після прес-брифінгу учасники подорожі наввипередки ділилися враженнями: «Коли ми просто ходили старовинними вулицями Кракова і Мюнхена, хотілося сісти і малювати на кожному кроці

«Німецькі діти думають інакше, у них немає настільки чітких норм. Вони активніші, сміливіші, ніж ми. Вони можуть намалювати квадратне яблуко і пояснити,  яка за цим ідея. Нам є чому у них навчитися».

«Але і їм є що взяти у нас, – уточнює Ольга Троїцька, керівник групи. – Західна школа ще буде повертатися до академізму. А сьогодні нашим дітям з їхньою базою зовсім не важко вступити до кращих художніх академій Німеччини».

В останньому переконані і діти: закінчивши школу у Києві, вони збираються подавати документи у ВНЗ західних країн. А як там?

«Там у людей зовсім інакше ставлення до своєї країни, – розповідає юна художниця Євгенія Журуєва. – Це простежується у дрібницях. Вони не розмахують національними прапорами, як ми, проте у них на вулицях чисто і гарно. Вони дуже уважні, охайні і по-справжньому люблять свою землю».

Батьки юних мандрівників телефонували Олександрі і дякували за своїх дітей, які подорослішали і набралися натхнення. Сама Олександра вже думає про майбутні проекти, зокрема – як повезе наступну групу учнів художньої школи у Париж.

Історія Олександри

Чому українська студентка, яка отримала настільки  щасливу можливість навчатися в Німеччині і не трубуватися ні про що, окрім власної кар’єри, вирішила займатися клопіткою організацією поїздки дітей до Німеччини? Я запросила Олександру на чай і попросила розказати про себе.

«Я народилася в Києві, у родині музикантів, – почала свою розповідь Олександра, – Моє дитинство минуло на репетиціях оркестру». Тому із шести років дівчинці не важко було звикнути до щоденної роботи у музичній школі. Для неї заняття скрипкою стали частиною повсякденного життя. Коли стало зрозуміло, що Олександра має до цього хист, її перевели у найкращу музичну школу Києва – спеціалізовану музичну школу-інтернат ім. М. Лисенка. З часом їй довелося переїхати з дому в інтернат, щоб «викроїти» додаткові години для репетицій. Із 7-го класу Олександра записалася  в художню школу: «Ці шість годин по неділях були для мене відпочинком. Малювання давалося мені дуже легко».

Поки батьки вирішували, яку із кар’єр – художника чи музиканта – запропонувати своїй талановитій доньці, дівчина мріяла стати… президентом. Сміючись, вона розповідає, як була активісткою у класі, беззмінною старостою, постійно щось організовувала. Помаранчеву революцію 2004 року на той час 7-річна Олександра добре запам’ятала завдяки батькам, які готували для демонстрантів бутерброди і хвилювалися, слідкуючи за новинами по телебаченню. А в Революції Гідності 2013-14 років Олександра, вже 10-класниця, брала участь і сама.

«Прямо на очах змінювалася свідомість, не лише у мене, а взагалі у всіх, – згадує Олександра.  – Почала з’являтися така любов до своєї батьківщини, таке палке бажання щось змінювати на краще! Через три роки після революції я бачу, який колосальний крок вперед зробила України. Якби українці тільки знали, як багато для нашої країни робить діаспора, як багато роблять люди у самій Україні, скільки активних громадських рухів, скільки неймовірно талановитих українців підкорюють Європу… Про все це потрібно знати, щоб усвідомлювати реальний стан розвитку громадянського суспільства і України в цілому».

«Я відчувала себе зрадником»: еміграція, яка далася дуже непросто

У 2015 році Олександра закінчила школу і  вступила до вищої школи музики у Нюрнберзі, у клас відомого музиканта, концертмейстера Віденської і соліста Берлінської філармонії, Даніеля Геде.  «Мені дуже не хотілося їхати, – згадує дівчина. – Я відчувала себе зрадником: у моїй країні війна, а я їду».

Дуже скоро Олександра усвідомила можливості, які відкрило перед нею життя у Німеччині. Тут вона може «стати на ноги», і ніщо не буде заважати їй допомагати своїй країні із-за кордону.  «У Києві мені довелося б бігати з роботи на роботу, і більше я б нічого не змогла робити», визнає дівчина. На додачу до учнів, концертної діяльності і навчання, Олександра почала втілювати у життя свої ідеї. Вона активно долучилася до життя української діаспори Нюрнберга та Мюнхена, організовувала концерти української музики, допомагала проводити акції і виставки.

Першим масштабим проектом Олександри стала поїздка Київського камерного хору дівчат КССМШ імені М. Лисенка на конкурс “Eterna Roma 2016” до Італії. «Мені доводилося писати по 20 листів на день! Адже треба було подбати і про концерти, і про харчування, і про ночівлю…» – згадує Олександра свій перший проект. Дівчина встановлювала контакти з українськими консульствами, українською діаспорою, стукалася у двері міністерств культури різних країн і писала навіть Папі Римському! Організацію практично кожної поїздки українських музикантів додатково ускладнює необхідність збирати кошти через фандрайзинг. Проте Олександрі все одно все вдається. Окрім участі хористок у конкурсі, тоді ще недосвідченому менеджеру вдалося організувати для них концерти у соборі Св. Петра у Ватикані та в українському храмі Св. Софії.

Через півроку хор вирушив до Берліна на всесвітній Choir Games 2017. Дівчата встановили абсолютний рекорд, взявши Гран-прі у всіх трьох категоріях, у яких брали участь. Вони одразу вивели Україну на друге місце у світовому рейтингу хорів та перше місце у категорії духовної хорової музики. Після конкурсу дівчата співали сольний концерт у відомому  мюнхенському концертному комплексі Ґастайґ, остаточно зачарувавши німецьку публіку. Чи багато людей знають про те, що у Києві навчається один із найкращих хорів у світі? Якщо ви – ще ні, не забудьте послухати їх на престижному хоровому фестивалі Europäisches Jugendchor Festival у Базелі, у травні, і в Соборі Гауди в Барселоні, у вересні 2018 року. Ці поїздки також організовує Олександра.

Зараз дівчина планує налагоджувати зв’язки між українськими та німецькими організаціями, які спеціалізуються на інклюзії. «Люди з обмеженими можливостями та їх близькі в Україні здебільшого покинуті напризволяще, – пояснює Олександра. – Цю ситуацію потрібно змінювати».

Що таке культурна дипломатія?

«Нерідко, коли я зі своїми проектами заходжу у високі кабінети, мене зустрічають із байдужістю, здатною задушити будь-який ентузіазм, – зізнається Олександра, Але мені все ж вдається переконати співрозмовників у тому, що це можливо і реалістично».

Дівчина переконана, що європейці більш прогресивні, ніж українці, завдяки більшій свободі мислення, яка виражається, зокрема, і в мистецтві. Через свої страхи, почуття неповноцінності і байдужість українці зазвичай просто не бачать можливостей, які у них є, вважає Олександра: потрібно позбуватися радянського «я боюся» і «ми бідні-нещасні».

Щоб змінювати ситуацію системно, Олександра розробила проект «Культурна дипломатія», мета якого – встановити рівноправний культурний обмін між Україною та іншими європейськими країнами. «Моя фінальна мета  – організувати співпрацю України і західних країн у сфері культури, на рівні шкіл, ВНЗ та різних інститутів», – каже Олександра. Звісно, такий проект неможливо реалізувати без безпосередньої участі уряду України. Із притаманною їй наполегливістю, дівчина стукає у найвищі інстанції і на жодну мить не думає про невдачу: «Усі люди, насправді, однакові, кожного можна зрозуміти, до кожного можна достукатися. Якщо для цього потрібно написати 1001 лист – я це зроблю».

Коли ми прощаємося, у мене не залишається жодних сумнівів у тому, що саме так Олександра і зробить.

Мар’яна Железняк,
керівник німецькомовного напрямку Українського кризового медіа-центру

Поділитися у соцмережах

Twitter
Більше новин по темі