За останніми даними, від початку повномасштабного вторгнення в Україну від російських окупантів звільнено майже 2 тисячі населених пунктів. У 965 з них знову працюють медичні заклади. І все ж велика кількість медиків продовжує перебувати на тимчасово окупованій території.
За своїм призначенням ці люди потрібні всім, незважаючи на політичні погляди та національну приналежність пацієнтів. Тому і ставлення до лікарів особливе. У міністра охорони здоров’я Віктора Ляшка просте бачення: якщо лікар виконує свої обов’язки на окупованій території та забезпечує життєдіяльність лікарні, його не вважатимуть колаборантом. Так само – коли медик бере в окупантів ліки чи бензин. Це робота для забезпечення життєдіяльності лікарні, яка мусить рятувати українців, а не співпраця з окупантами, вважає міністр.
Інша справа, якщо людина проявляє ініціативу і прагне стати керівником на окупованій території, співпрацює з ворогом з політичних мотивів та визнає законність окупації. Такі випадки є, і з цим нічого не поробиш. Війна – це ще й перевірка не людяність, її проходять не всі.
Про життя по тій бік лінії фронту, особливості праці та порятунок самих себе – у розповідях лікарів.
“Люди без світла, але неймовірно щасливі”. Історія перша – Херсон
Наталії Гладишевій – 32. Вона фізична терапевтка з Херсона.
Два роки тому разом із чоловіком купили квартиру. Весь час присвячували роботі і вихованню 9-літньої доньки.
Про початок вторгнення і втечу з міста
«23 лютого подруга запитала: «А у вас є якісь плани, якщо раптом вторгнення станеться?» Я відповіла, що навіть не думаємо про таке. Вірила, що в сучасному світі це неможливо.
А вранці 24-го подзвонив родич: «росія напала». Потім сестра, яка живе ближче до Криму, сказала, що чує вибухи. Розбудили дитину: вона навіть зраділа, що не треба йти на урок сольфеджіо».
Спочатку сім’я думала перечекати в батьків, що живуть за 25 кілометрів від Херсона, проте згодом вирішила погодитись на пропозицію куми і їхати на Рівненщину. Доньці дозволили взяти з собою цілу валізу м’яких іграшок.
«На трасах були страшні затори. Між автомобілями – 30-70 сантиметрів і при цьому швидкість понад 100 кілометрів за годину. Як проїжджали біля Чорнобаївки, вже чули вибухи».
Два місяці на Рівненщині сім’я навіть повністю не розбирала валіз – жила в підвішеному стані. Спершу роботу не шукали: чоловік ходив будувати блокпости, жінка – плести маскувальні сітки. А тоді подумала, що своїм фахом може допомогти більше і влаштувалася у військовий шпиталь.
«Військові наситили мене енергією. Коли бачиш людей у важкому стані після черепно-мозкових, мінно-вибухових травм, які викладаються на повну, це надихає.
У мене година тренування на кожного пацієнта – і кожен використовував її на 100%. Звичайні люди втомлюються, жаліють себе. А військові – дуже круті. Казали: «Ми відновимося і повернемося до своєї місії».
Згодом до Нововолинська приїхали сестра Наталії разом із батьками, почали кликати до себе.
«Ми подумали, що в містечку може бути краще дитині, бо в селі ми практично весь час сиділи вдома. А тут вона з радістю летить до школи: їй все подобається, має купу друзів, ходить на гуртки. Вона ще й нас підтримує і вірить у краще».
У Нововолинську жінка в першу чергу вирішила шукати роботу в комунальній лікарні, аби знову мати можливість допомагати військовим.
«З місцевими колегами ми стали дійсно командою. Разом шукаємо і проходимо онлайн-навчання, дискутуємо щодо пацієнтів. Для мене тут новий досвід – робота з дітьми. Вони в місті впізнають, підходять обійматися».
Терор в окупації
Родичі Наталії з початком вторгнення зібралися у селі Микільське, що за 25 кілометрів від Херсона.
Там люди створювали групи у Вайбері для гуртування та спротиву. Водночас поступово проявляли себе колаборанти.
«Вони почали підіймати пір’я і казати, що росія тут назавжди. Як би не було соромно, але саме в цьому селі школа пішла на співпрацю з окупантами. Вчителі переконували, що діти мають продовжувати навчання. Багато людей захотіли там працювати, розраховуючи отримувати й українську, й російську зарплати.
Однокласники доньки вчилися онлайн в українській школі. Їхні батьки дуже боялися, що про це дізнаються окупанти, які проводили рейди. Вчителі, які погодилися на співпрацю, дзвонили, закликали ходити в школу: мовляв, програма схожа. Але більшість відмовилися: чимало людей виїхали за кордон».
Жінка була вражена тим, як сміливо херсонці виходили на протести з голими руками проти танків.
«Колега знімав один із таких протестів з вікна, виклав в інтернет, а буквально за кілька годин прийшли 20 озброєних чоловіків. Його катували. Повернули через три тижні всього в синцях і сказали: «Щоб ми тебе більше в цій області не бачили».
Всередині літа директорці лікарні запропонували підписати договір з окупантами. Вона відмовилась, тому на це місце призначили нову людину. Багато персоналу виїхало. Тож планове лікування не проводилося. Натомість допомагали пацієнтам з інсультами, інфарктами і травмами.
«Пощастило, що мою лікарню не сильно чіпали і поранених росіян туди не привозили. Бо, наприклад, у дитячій вони з перших тижнів ходили фотографували всю техніку. Напевно, щоб у подальшому вивезти. Керівництво одразу змінили».
Люди в окупації боялися виходити на вулицю, як тільки стемніє. Російські ж військові влаштовували бенкети в сільському кафе.
«Було таке, що напилися і на вулиці автомати позабували. Наступного дня похопилися».
У більшості магазинів на окупованій Херсонщині можна було розрахуватися гривнею (з вересня в обласному центрі почали також приймати рублі), проте ціни виросли у кілька разів. Наприклад, ковбаси і сосиски коштували 500-600 гривень за кілограм. А от овочі місцеві фермери, навпаки, часто за безцінь здавали. В аптеках бракувало необхідних ліків.
Розмовляти телефоном стало небезпечно – вони прослуховувалися. За тими, хто говорив «забагато», приходили.
«Батьки до останнього не хотіли виїжджати, аж поки місцевий колаборант не заявив, що мій тато каже всім танки зупиняти, «коктейлі Молотова» робити. За ним прийшли людей 30 з автоматами. Витягли з хати, били, зв’язали скотчем, стріляли біля вух і казали, що вб’ють, якщо він не покаже, де зберігає коктейлі.
Через плач і крики моєї матері його все ж відпустили. Але батьки розуміли: вдруге точно прийдуть, і тоді навряд чи обійдеться».
Попри те, що на російських блокпостах людей роздягали, перевіряли документи, автомобіль, телефони (завбачливо треба було все видалити), пройти їх вдалося всього за кілька годин.
«Буває по-різному. Часом зовсім не випускали, бо їхала російська військова техніка: щоб ніхто не міг диверсії вчинити. Інколи окупанти просили цукерки, цигарки, алкоголь, гроші – брали навіть гривні».
В окупації лишилися свекри, які ще влітку засолити м’ясо, сало, підготувати підвал. Вони запевнили, що готові сидіти там.
«Знаємо, що наш будинок у Херсоні вцілів. А от чи розграбована квартира, невідомо. Як тільки виїхали, я переживала за кавоварку, посудомийку, пралку. А тепер інші цінності: аби стіни лишилися. Говорили з чоловіком, якщо їм унітаз треба, хай це буде нашою жертвою. Зараз перевірити квартиру немає змоги, бо рідні з села не дістануться через зруйнований міст».
Звільнення Херсона
«Новини про звільнення були неймовірною радістю. Наступного дня ми змогли зв’язатися з рідними. Бабуся плакала. Зараз у них немає світла, води, опалення, але стан людей дуже піднесений. Головне, що вільні і можуть виходити на вулицю без страху. Багато хто боявся заявляти про свою проукраїнську позицію, а зараз їм ніби руки розв’язали. Кажуть, навіть дихати тепер інакше».
Наталія розповідає, багато колаборантів тікали на човнах, хоча лише за кілька днів до цього запевняли, що росія тут назавжди.
«У моїх близьких необхідні продукти є. Був генератор, але вже закінчилося пальне. Тому, щоб зарядити телефони і зловити інтернет, приходять до військових. Вони вже рідними там стали: борщі носять хлопцям».
Родичі Наталії, які виїхали на захід України, рвуться додому. Чоловік хоче звільнятися з роботи і рушати, батько – відновлювати водопостачання в Миколаїв. Але їх просять почекати, поки території розмінують.
«Ми з донькою плануємо зиму перебути в Нововолинську. Тут тепло і хоча б періодично є світло. Але з надією якомога скоріше повернутися. Я про це відразу казала: ми тут не назавжди. Мені дуже подобається місто, але хочу додому, як тільки там стане безпечно. А сюди будемо в гості приїздити: тепер маємо купу добрих знайомих».
“24 лютого нам привезли двох поранених дівчаток. Одна загинула”. Історія друга – Куп’янськ
Олег Калініченко – 48-річний лікар-травматолог з міста Куп’янська Харківської області. Завідувач відділення у місцевій лікарні.
«24 лютого о 4:20 я прокинувся від гучних вибухів. Ми одразу зрозуміли, що сталося.
Напередодні з дружиною їхали через ліс за місто перевірити, як просувається будівництво нашого будинку, і вона раптом почала панікувати: «Завтра буде війна». Я запитав, чому так вирішила, а дружина відповіла: «Подивися, що робиться. Думаєш, це грибники ходять, ліхтариками світять?» Наші війська тихенько позаймали позиції і чекали на ворога».
Після вибухів дітей з дружиною чоловік завіз до матері, а сам – у лікарню. Каже, не міг поїхати і покинути мирне населення, яке потребувало допомоги.
Робота в окупації
24-го одразу привезли поранених. Одними з перших були двоє дівчаток – доньки медсестри, які потрапили під обстріл «Градами». Ту, що була у важчому стані, встигли відправити до Харкова, але, на жаль, за 10 днів дівчинка померла.
Потім був чоловік із селища Шевченкове, який не пускав ворожі танки, а росіянин по ньому вистрілив з автомата.
За кілька днів Куп’янськ опинився ніби в тилу окупації і безпосередньо його не обстрілювали. Проте почали везти багато поранених із Балаклії та Ізюма. Найчастіше – з мінно-вибуховими травмами.
«Ми були єдиною вцілілою лікарнею на кілька районів, тому везли часто одразу по п’ять-шість поранених. Майже щодня. Навіть зі Сватового (Луганська область) їхали, бо в їхній лікарні поселилися чеченці. Потім там зробили військовий госпіталь, де прийом у тому числі вів патологоанатом».
Олег Калініченко каже, катастрофічно бракувало металоконструкцій для операцій. Він намагався організувати передачу з Харкова, проте через лінію фронту зробити це було неможливо.
«Допомогло врешті те, що 20 березня я зміг відправити сім’ю до Польщі, і донька почала займатися там волонтерством. Вона знаходила на окупованій території людей, яким потрібно знімати апарати Ілізарова та інші. Їх скеровували до мене і потім ми ці апарати ставили пораненим».
Щодо медикаментів, то працювали з тим, що ще було на складах аптек. Від «допомоги» окупаційної влади директор лікарні відмовлявся.
«Одного разу вони привезли і поставили два ящики перекису водню, «зеленки», футболки і кепки їхні. Це ні про що. Єдине корисне – бинти».
Поранених на фронті російських військових у лікарню не привозили, проте 9 травня доставили тих, що п’яними втрапили у ДТП.
«Один – одразу 200-й. Інші – з поверхневими травмами. Вмовляли до ранку їх лишити, але я сказав, що місць немає. Ще був один, який дверями КАМАЗу розчавив собі пальці.
Каже: «Я з «ДНР». Не хотів на війну, але подзвонили з податкової, сказали, що треба прийти. Я так і зробив, а мене звідти одразу на фронт». Казав, надіється, що «ДНР» повернеться в Україну, бо так вже нажилися».
Уже о 14-й годині місцеві на вулицю не виходили
Зв’язок та мобільний інтернет в Куп’янську був до 7 квітня. Телебачення «лягло» раніше.
«Інтернет можна було зловити у Сватівському районі Луганської області, який теж під окупацією. Я двічі на тиждень їздив туди, щоб вийти на зв’язок з рідними. Колега теж давав свій телефон, щоб дізнатися, як його близькі.
Хоча телефони всі перевірялися – їх доводилося ховати. Якщо переписка з рідними, то дуже нейтральна: «Як справи? Все добре». Навіть коли збирався їхати, дружині не казав, бо знав, що все прослуховується».
Життя в окупації дуже змінилося. Вже о 14-й годині влітку в місті нікого не було на вулицях. Багато блокпостів, техніки військової. Окрім як на роботу, люди нікуди не виходили.
«Якось мене забрали в лікарню до пораненого. Впорався близько 23-ї години, а з 20-ї – комендантська година. Мав документ, який підтверджував, що я лікар, тому разом із водієм «швидкої» вирішили їхати додому.
На одному блокпості пропустили, а на іншому сказали: «Більше не будемо перевіряти документи – просто розстріляємо на під’їзді».
Виїзд з окупації через три країни
Олег Калініченко вирішив залишити Куп’янськ, коли виникла загроза його життю.
«Феесбешники почали розпитувати колег про мене. До однієї з працівниць у вихідний прийшли додому. Казали, що знають, що я проукраїнський, тож мені скоро кінець. Тиснули, щоб співпрацювала і давала інформацію про мене. Вона відмовилася. Потім приходили у відділення, а згодом – додому (на той момент я вже виїхав).
На жаль, в місті і лікарні виявилося багато колаборантів. Колишній головний лікар навіть став так званим міністром охорони здоров’я окупованих територій Харківської області. Оскільки Харків не взяли, Куп’янськ назвали таким собі центром з «губернатором», «міністрами».
А от чинного директора взяли «на підвал», коли він сказав, що дотримується лише українських законів. Це було 18 червня (я поїхав напередодні), і лише перед 24 серпня його з мішком на голові вивезли на пункт пропуску, де раніше тільки жінок і дітей випускали, і сказали, щоб наступні 25 років не повертався. СБУ його перевірила – жодних претензій не висунула, тому директора поновили на посаді після звільнення Куп’янська».
Виїхати з окупованої Харківщини можна було лише через росію. На підконтрольну Україні територію чоловікам всі шляхи були закриті.
Спершу лікар вирішив зробити пробний виїзд «у гості» до старого друга у Воронезьку область рф.
«На початку повномасштабного вторгнення він пропонував допомогу, але я відмовився ховатися на території окупанта. А тут треба було чітко сказати адресу, телефон, до кого ти їдеш. Можуть навіть подзвонити до тієї людини, перепитати. Тому вирішив скористатися цим контактом».
На російському кордоні, каже Олег Калініченко, українців не вважали за людей: допитували, перевіряли телефони, змушували стояти по 12 годин під палючим сонцем.
Врешті перша поїздка вдалася, тож за два тижні він наважився спробувати знову – тепер із перспективою виїзду в Латвію та Польщу. На кордоні сказав, що їде у відпустку і забрати сім’ю, «бо ж тут уже все добре».
«Розповідали, якщо їдеш другий раз, феесбешники тебе вже не допитують, але вдруге було ще гірше. Не дай Боже скажеш, що ти з окупованих, а не «звільнених» територій. Можеш потрапити у фільтраційні табори. Довелося брехати, інакше я б з вами тут не спілкувався».
У Польщі з рідними чоловік провів з місяць. Перші два тижні оговтувався, а потім став повертатися до життя: почав шукати роботу в Україні.
«Поки був в окупації, думав, як виїду, лишуся за кордоном. Але там зрозумів, що вдома краще. Рідні теж зі мною приїхали в Нововолинськ. Спочатку запропонували роботу під самим білоруським кордоном, але я відмовився й обрав цю лікарню. Подзвонив директору, а він сказав: «Без питань, знайдемо щось для вас». Тут дуже добрі умови: допомогли всім, чим могли. До того ж лікарня забезпечена сучасним обладнанням: для закладу в невеликому місті це дуже високий рівень. Сподіваюсь, усі такими будуть».
Звільнення Куп’янська
У вересні, коли дізнався про звільнення рідного міста, лікар сказав дружині: «Допрацьовую тут до кінця місяця, і їдемо додому».
На жаль, так не вийшло. Куп’янськ почали обстрілювати. В лікарню також прилетіло – загинув лікар-анестезіолог. Відділення травматології та кілька інших згоріли. Поки що заклад непридатний для роботи.
«Найгірше те, що загинула невинна людина. Колега його годину реанімував, проте, на жаль, не вдалося. Лікарню можна відновити, але робити зараз ремонт – це гроші на вітер, бо обстріли тривають».
Попри це, чоловік вже встиг провідати рідних. Каже, у червні їхав із цілого Куп’янська, а зараз щонайменше третина його повністю знищена, й обстріли тривають.
«Мама категорично не хоче виїжджати. Теща з тестем вже якось дзвонили: «Тут дуже гаряче. Якщо так ще день-два, будемо виїжджати, заберемо твоїх». Але стало трохи тихіше, тож і вони знову хочуть лишитися.
Я теж маю велике бажання повернутися. Відразу сказав, що тут тимчасово. Так, там небезпечно через близькість до росії, але там все моє. Я в Куп’янську виріс, жив, працював».
“На російських блокпостах не казали, що ми лікарі – інакше не випустили б”. Історія третя – Запоріжжя
Ілга і Петро Ремізови – подружжя лікарів. Вона – педіатр, він – нарколог-психіатр. Обом – по 32 роки. Донедавна жили в окупованій частині Запорізької області. Населений пункт вирішили не називати в цілях безпеки рідних, які там лишаються.
Про початок вторгнення і швидку окупацію
«Знайомі говорили, що може бути наступ, але ми до останнього не вірили. Навіть коли о 4-й ранку почули ракети, думали, що це просто літаки.
Пішли на роботу, як завжди. Єдина відмінність – не повели дитину в садочок.
День начебто був звичайним. У нас в лікарні практично не працює мобільний інтернет і дуже погано – мобільний зв’язок. А я ще й без медичної сестри, тому була в інформаційному вакуумі. Про те, що щось відбувається, дізналася вже після прийому від колег.
Потім було дуже страшно. Особливо коли завила перша сирена. Хоча чути їх було лише три-чотири дні, поки ми не потрапили в окупацію», – каже жінка.
З її слів, захоплення відбулося тихо, швидко і вночі. Місцеві навіть не відразу усвідомили, що сталося.
«Спочатку техніки та озброєних людей було мало, а потім ми зрозуміли, що вони вже скрізь.
У перші дні вторгнення ми не думали про виїзд, бо не усвідомлювали загрози. А як почалася окупація, нікого не випускали. Десь місяць у жоден бік не було руху».
Спочатку лікарі працювали дистанційно, консультуючи телефоном. Проте згодом повернулися до роботи в закладі.
«Обстрілів не було – нам пощастило. Мабуть, через це ми так довго і протрималися вдома. Росіяни сприймали нас як пункт, де можна поїсти, випити, відпочити. Їм було вигідно, щоб там все ціле лишилося».
Спершу військові жили переважно у школах, садках. А от коли місцеві почали масово виїжджати, почали займати їхні будинки. Тих, хто перебував на вулиці під час комендантської години, забирали у так звану «військову комендатуру». Що там відбувалося, жінка не знає. Доступ лікарям туди був заборонений, попри те, що забирали навіть неповнолітніх.
«Якось в дитини почалися судоми під час комендантської години. Ми були зовсім без зв’язку, тому її батьки не могли навіть «швидку» викликати. Та й медики не мали права виїжджати під страхом обстрілу. Тоді батько вибіг на дорогу і попросив їхніх військових привезти в лікарню. Мене так само забрали з дому. А щоб доїхати назад, медична сестра мусила дзвонити в комендатуру і просити не стріляти в машину».
Зв’язок був періодично: інколи тиждень або й два неможливо було нікому зателефонувати. У центрі села місцеві малювали хрестики, щоб люди знали, де більш-менш «ловить мережу».
«У квітні росіяни когось шукали, то перекрили все: якихось чоловіків забрали. Було дуже страшно, бо всі дзвонили: «Нікуди не виходьте, в центрі багато військових». Грабували магазини. Все, що показують у новинах, було й у нас».
Продукти в селі були, а от ліки швидко закінчилися.
Гіпсу не було – майстрували шини самостійно
«Психотропних препаратів, які чоловік виписує, взагалі не було дуже довго, аж поки ми в травні не змогли трохи привезти як гуманітарну допомогу. Почали працювати з волонтерами, але це – мізер від потреби.
Не було сиропів: різали таблетки і змішували з варенням для дітей. Я вже мовчу про реанімацію, хірургію. Шовний матеріал швидко закінчився, гіпси. Медсестри різали простирадла, бинти – майстрували щось із підручних матеріалів. Потім подруга з Запоріжжя трохи передала, але мало, тому дуже економили.
Була дитина з проблемами нирок, яка не отримала допомогу профільного фахівця, бо перевести її в обласну лікарню, як раніше в таких випадках, було неможливо.
Діти після ДТП, з важкими опіками, алергічними реакціями не отримували належної допомоги. Наші можливості були обмежені.
Так само не мали доступу до КТ, МРТ. Інсульт чи інфаркт в окупації – це квиток в один кінець», – каже Ілга Ремізова.
«Мої пацієнти без ліків бігали, чіплялися до росіян. Я мусив ходити пояснювати, що це психічно хворі люди, щоб їх не повбивали. Деяких родичі замикали вдома.
Якщо немає антипсихотиків, тут без варіантів – їх нічим не заміниш.
Росіяни своїх привозили з психозами і забирали все, що ми з допомогою волонтерів привезли. Ліжка теж відбирали. З промислового холодильника повикидали яблука і зробили там морг», – додає Петро Ремізов.
Особисто не бачили, але подружжя чуло про випадки, коли лікарів забирали кудись за їх проукраїнську позицію. Медичного директора іншого закладу забрали за те, що не хотів співпрацювати. Два тижні потримали в підвалі, але відпустили.
«Окупаційна влада… Я б не називала це владою – швидше «бандюки» з 1990-х.
Спочатку вони лікарню майже не чіпали, ми працювали і вели документацію українську: Україна платила зарплату. Ми були ніби у своїй бульбашці, і їм це теж було вигідно, бо на нас не треба було витрачати гроші.
Так було до середини літа. Але потім змінився військовий комендант, який сказав, що лікарі мусять йти на співпрацю. Ми з чоловіком зрозуміли, що це кінець. Спершу просто відмовилися підписувати їхні документи, а коли стало страшно за себе, вирішили їхати. Так само зробили багато інших лікарів».
У «сірій зоні» багато розбитих обстрілами авто
Подружжя їхало з окупованої території, приховуючи свою професію. Інакше не випустили б. Тому халатів з собою не брали, фотографії з телефонів видалили, а документи про освіту та роботу сховали в упаковках із засобами жіночої гігієни, розраховуючи на те, що буряти і чеченці гидуватимуть їх торкатися. Так і вийшло.
«Сам виїзд зайняв чотири доби, і при цьому нам не дозволяли ночувати на трасі. Спершу вдень стояли на блокпості в черзі, а на ніч мусили повертатися додому. А потім знімали кімнату в селі поблизу.
У «сірій зоні» потрапили під обстріл, але, на щастя, ніхто не постраждав. Поки стояли в черзі, бачили ракетні удари кілометрів за 10 від нас. У «сірій зоні» стояли розбиті, покинуті авто. Там просто постапокаліптична картина. Тому ми дуже переживали за тих, хто їхав і перед нами, і після нас».
Водночас, побачивши це, не можна було повернути назад. Там дорога в один кінець. На блокпостах перевіряли документи, багажник, сумки, чоловіка роздягали, допитувалися, що це в нього за татуювання. Довелося доводити, що в них немає патріотичного змісту.
Дивилися усі додатки на телефоні: в кого були Приватбанк, Монобанк чи інші з національною символікою на стартовій сторінці, тих не випускали. В сім’ї подруги, яка їхала раніше, забрали ноутбук і планшет.
«На одному з блокпостів запитали: «Куди це ви всі їдете?» Їм було дивно, що місцеві тікають. Ми сказали, що в гості до друзів. Домовилися про таку легенду».
Як виїхали, пара з 6-річним сином місяць прожила у друзів у Запоріжжі. А коли почалися сильні обстріли міста, вирушили далі.
«Тут ми нікого не знаємо, але приїхали, бо була пропозиція роботи. Прийняли добре: допомогли знайти житло. На роботу взяли взагалі без питань. Буквально через кілька днів ми змогли почати працювати. Подобається, що тут дуже привітні люди.
Зараз, якщо я чогось не знаю, навіть серед ночі можу подзвонити і запитати, як щось зробити. Наприклад, як перевести дитину на лікування в Луцьк. Колегами дуже задоволена: на них можна покластися. Тут загалом якісь більш відкриті, добрі люди», – каже Ілга.
«А ще мені подобається, що тут багато молодих лікарів. Вдома у нас такого не було», – додає чоловік.
Пара щодня намагається зв’язуватися з рідними, які лишилися в окупації. Виїздити вони категорично відмовляються через страх за майно. Наприклад, у квартиру, яку орендувало подружжя, вже поселили будівельників з Ростова. Добре, що рідні встигли забрати речі.
Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк