Київ, 13 квітня 2016 року – «Сьогодні провести декомунізацію […] – це зняти всі ідеологічні «нашарування тієї старої фарби», розчистити абсолютно кожне слово, кожен меседж, і зробити простір, в якому відвідувач зможе черпати інформацію і сам робити висновки», – заявила під час дискусії в Українському кризовому медіа-центрі Леся Гасиджак, редакторка веб-порталу «Музейний простір», начальник інформаційно-аналітичного відділу ГО «Український центр розвитку музейної справи». Лише тоді буде справжнє громадянське суспільство і демократія, наголосила вона. За її словами, люди, і не тільки музейники, не вміють читати і аналізувати, тому невірно інтерпретують закон про декомунізацію. А там сказано, що заборона не поширюється на випадки використання символіки комуністичного тоталітарного режиму в експозиціях музеїв, зазначила Леся Гасиджак. «Але спрацювали емоції, рефлекс про те, що при декомунізації треба все змінювати і на сьогодні є музеї, де на танках радянських замалювали червоні зірки, на пілотках замалювали зірки, для чого? Вони що будуть потім тризуби ліпити замість зірки?, – запитує Леся Гасиджак. – Чи це не є тим самим «совком», тільки ще у гіршій формі ніж той, який ми сьогодні засуджуємо». За її словами, слід розуміти, що у радянський час музеї були ідеологічними рупорами і це було їхнє основне завдання.
«Музей як інституція у процесі декомунізації має бути флагманом певною мірою», – вважає Леонід Марущак, куратор Мистецького напрямку Українського кризового медіа-центру. Після організації культурно-мистецької резиденції у Вінниці стає очевидним, що музеї в Україні залишаються консервативними, такими, як у радянські часи, ділиться враженнями Леонід Марущак. «Є ряд скарбів, які мало хтось колись бачив, але найцікавіше і найпроблематичніше для мене як вінничанина те, що там немає сучасності», – пояснює Леонід Марущак. У рамках воркшопів «ДЕ» у Словянську, Севєродонецьку та Маріуполі, куратор Мистецького напрямку УКМЦ побачив ряд прикладів як тутешні музеї досі «дихають» радянським минулим. Зокрема, вразив музей у Слов’янську. «Найцікавіше починається з 17 року, перед цим декілька опудал вовків, кабанів та лисиць, потім одразу 17-ий рік, що було до цього – дике поле, – згадує Леонід Марущак, – Особливо нас вразило, що жодної згадки про те, що Словянськ – це те місто, де було дуже багато іноземних інвестицій кінця XIX – початку XX ст.».
Проблема радянізації є не лише на сході України, а й в центральній і західній Україні. Вона досі займає левову частку в музеях, в тому числі, є й експозиції, присвячені «людям, які насправді були карателями», каже Василь Рожко, начальник Управління музейної справи та культурних цінностей Міністерства культури України. За його словами, наша нинішня музейна система є залишком радянської системи. «Ми маємо таку суміш, коли партії немає, коли вже вертикалі насправді немає, і навіть області не слухаються Києва […] але ми десь застрягли – старого вже немає, а нового не з’явилося», – вважає Василь Рожко. При цьому, за його словами, мало сказати, що умовно протягом 70 останніх років радянської влади в багатьох музеях 70% всієї експозиції складає все радянське. Проблема глибше, бо не було проведено інвентаризації, немає переліку музеїв, немає комунікацій, системи бачення та механізмів подальшої роботи музеїв, пояснює посадовець. Передусім, на його думку, музеї повинні стати самостійними. «Ми маємо говорити про засудження злочинів, формувати державне ставлення до злочинів[ …] і, відповідно, ми б мали перш за все оцінювати не те, чи є це в експозиції чи немає, а чи ми не прославляємо вбивства людей, які це здійснювали», – каже Василь Рожко. Проблема в тому, що протягом багатьох десятиліть людям насаджувалася радянська ідеологія, і це «проростало» в головах людей. «Неможна просто засуджувати, нам треба глибинно переосмислювати», – наголосив начальник Управління музейної справи та культурних цінностей.
Оксана Баршинова, мистецтвознавець, завідуюча відділу мистецтва ХХ – початку ХХІ ст. Національного художнього музею України, зауважила, що в музейній справі існує проблема кадрів, проблема інкорпорації сучасного мистецтва як інструменту змін. В аспекті декомунізації такі міста, приміром, як Вінниця і Севєродонецьк, в чомусь схожі, незважаючи на протилежні умови. «У Вінниці люди цілком впевнені, що там проведена декомунізація, вони повністю спокійні. Коли ви приходите в музей, ви бачите, «з м’ясом» вирвані якісь шматки інформаційних матеріалів, були вклеєні наступні, тобто ті, які сьогодні є сучасними. Але в цілому це виглядає дико», – каже Оксана Баршинова. А в Севєродонецьку, навпаки, навіть не підозрюють, що декомунізація взагалі потрібна, зазначила мистецтвознавець. І зважаючи на проблему кадрів, слід впроваджувати зміни з кількох сторін, переконана завідуюча відділу мистецтва ХХ – початку ХХІ ст. Національного художнього музею України. По-перше, зсередини музею, тобто виховувати критичне мислення самих музейників. По-друге, співпрацювати з навколишнім простором, зокрема, з художниками, які можуть бути «голосом громади», – зауважила Оксана Баршинова.
«Люди настільки бояться повтору 1937-го року, що біжать поперед потягу, щоб виконати те, що виконувати насправді не потрібно», – каже Анастасія Гайдукевич, начальник Відділу музейної справи Українського інституту національної пам’яті. Мовляв, музейники бояться і не знають що робити коли в них близько 90% музейного фонду стосується радянських часів. Цей закон має ключову тезу, що музеї повинні припинити виконувати пропагандистську функцію, яку вони виконували до цього часу, наголосила Анастасія Гайдукевич. На її переконання, має бути змінена подача інформації в музеях. Адже, наприклад, часто зустрічається однобока подача історії, приміром, подій 1917 – 21 років, – лише в інтерпретації більшовиків. Чи просто вирвані фрагменти історії України, зокрема, щодо Голодомору, зауважила начальник Відділу музейної справи Українського інституту національної пам’яті. І це варто переглядати не з наказових позицій, що варто зробити так чи інакше, а дати можливість відвідувачу отримати повний спектр позицій та точок зору стосовно подій. Лише тоді людина буде осмислювати і формувати своє власне ставлення, пояснила Анастасія Гайдукевич.