Київ, 22 серпня 2016 року – Ситуація із спробою демонтажу радянських барельєфів зі стін Українського дому на Європейській площі продемонструвала, по-перше, що декомунізаційні закони потребують додаткових роз’яснень і методичних вказівок щодо їхнього виконання. По-друге, що в українському суспільстві щодо цього питання існує глибокий розкол. Такими виявилися результати публічної дискусії в Українському кризовому медіа-центрі.
Основна проблема – широта трактування законів про декомунізацію. «Цьому закону не вистачає методички. З одного боку, він виписаний, з іншого – при його реалізації дійсно виникають певні юридичні колізії [між декомунізаційними законами та законами про охорону культурної спадщини – прим. УКМЦ]», – зазначила Ганна Бондар, заступник директора Департаменту – начальник управління ландшафтної архітектури, комплексного благоустрою Київської міської ради. Окрім цього, проблемою є і відсутність публічного дискурсу щодо декомунізації – «думка фахівців, яка висловлена у ЗМІ і яка мотивує людей висловлювати свою думку і таким чином формувати певну суспільну думку».
На думку Юрія Стельмащука, директора «Українського дому», за внутрішнім розпорядженням якого почали демонтаж, барельєфи мають бути однозначно демонтовані, оскільки є символом тоталітарної епохи, а відтак потрапляють під дію законів про засудження тоталітарних режимів. «Всі елементи [комунізму] на цьому витворі мистецтва присутні. Це і напис «Вчитись, вчитись, вчитись» Володимира Леніна, а Інститут національної пам’яті конкретно прописав імена катів, які знищували народ не лише в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Можливо, ми не були достатньо делікатні у демонтажі цього барельєфу, але ми його знімали з твердим усвідомленням, що для того, щоб побудувати майбутнє, потрібно прибрати брехню, яка була нав’язана», – заявив він. Прийнятним виходом із ситуації пан Стельмащук вважає «виробити процедуру, як зробити так, щоб їх тут не було».
Водночас, зауважили представники експертної спільноти, барельєфів не було у переліку об’єктів, що мають бути демонтовані відповідно до законів про декомунізацію. Про це, зокрема, заявили в Інституті національної пам’яті. ««На нашу думку, ці барельєфи не підпадають під дію закону про декомунізацію, тому ми не вносили їх у списки тих, які мають бути демонтовані», – процитувала повідомлення Володимира В’ятровича, директора УІНП, модератор Владислава Осьмак, керівник Центру урбаністичних студій Національного університету «Києво-Могилянська академія». З правової точки зору, для такого демонтажу недостатньо лише внутрішнього розпорядження директора, з огляду на статус «Українського дому». «Ця будівля є щойно виявленим об’єктом культурної спадщини за видом “архітектура і містобудування”, вона займає важливе місце у забудові площі і є цікавим прикладом архітектури радянського модернізму – як періоду в історії архітектури. І ці барельєфи також», – наголосила Олена Мокроусова, головний фахівець Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам`яток історії, культури і заповідних територій. Крім того, щодо цього об’єкту мав би бути укладений охоронний договір з місцевим органом охорони культурної спадщини. Такого договору, за словами пані Мокроусової, на сьогодні немає.
Михайло Копил, головний спеціаліст управління охорони нерухомої культурної спадщини Міністерства культури України, зазначив, що на «Український дім» поширюється дія закону про охорону культурної спадщини. «Об’єкт архітектури – це щойно виявлений об’єкт культурної спадщини. Пам’ятки мистецтва на об’єктах архітектури є складовою цього об’єкту, і вони також предмет охорони», – зазначив пан Копил. «Будь-які дії з архітектурною пам’яткою можуть бути лише реставрацією, і на це має бути дозвіл Міністерства культури, якщо це дії на об’єкті національного значення. Ми цей об’єкт навіть не розглядали, тому що його не було у списках», – додала Ганна Бондар. Вона нагадала, що ще у жовтні 2015 року спеціалісти з Інституту національної пам’яті роз’яснили деталі законів про декомунізацію експертній раді Департаменту. У результаті розробили анотаційний звіт щодо 9 пам’ятників та близько 150 меморіальних дощок щодо їхнього демонтажу та передачі до музею. У цьому звіті окрему увагу приділили об’єктам архітектури, де наявні об’єкти монументального мистецтва – мозаїки, барельєфи та інші елементи фасадів. Зокрема, зазначено, що потрібно «зберегти об’єкти архітектури та містобудування вулиці Хрещатик».
Іван Іванущак, представник Державного управління справами, на балансі якого знаходиться ДП «Український дім», зазначив, що «якщо необхідно щось змінювати, це має бути зроблено відповідно до законодавства», але орієнтуватися потрібно на суспільний запит. «Наша позиція – що на даний момент Український дім використовується для офіційних заходів, […] і ця будівля повинна враховувати запит усіх верств суспільства. Суперечки, бути цьому барельєфу чи не бути – це свідчення, що суспільству не все одно, у якому вигляді буде Український дім, і ми завжди готові враховувати їх думку», – заявив він.
Дискусії навколо декомунізації розкрили дві глибші проблеми українського суспільства. Перша з них, зазначила Олена Мокроусова – що «люди не розрізняють історичну і мистецьку цінність об’єктів». Наприклад, пам’ятник Щорсу відкривали з політичним підтекстом, проте сьогодні він залишається цінним як пам’ятка монументального мистецтва. Аналогічна ситуація і з барельєфом. «Цей закон не поширюється на твори мистецтва, створені до набуття чинності цим законом, – наголосив історик і києвознавець Михайло Кальницький. – Є скульптури які створювалися поточним тиражем, а є витвори мистецтва. У даному випадку це оригінальний твір мистецтва, частина архітектурного твору».
Друга проблема, яка вийшла на поверхню, – як знайти золоту середину між прагненням позбутися пам’яті про тоталітарне минуле і при цьому не вдаватися до тотальної «зачистки» певного періоду історії. Олена Мокроусова нагадала, що така доля у 30-ті спіткала низку безцінних церков, потенційними мішенями була й архітектура у стилі «Арт Нуво» – на думку більшовиків, «буржуазна» і «занепадницька». «Те як намагаються здійснити ці закони, дії багатьох людей – більш більшовицькі, ніж нам хотілося. «Мы наш, мы новый мир построим, кто был ничем, тот станет всем» – це чітке повторення тих лозунгів із новим забарвленням», – заявила вона.
«Мені дивна роль того, хто захищає мистецтво комуністичного спадку, тому що перша моя монументальна робота у співавторстві з Миколою Малишком – це хрест в урочищі Сандармох у Карелії. Я жодним чином не захищаю саму систему, але сама логіка, яка вибудовується внаслідок такого ставлення до пам’яток цієї доби, мене бентежить. […] Треба дивитися, як ці твори були зроблені і яку вони несуть мистецьку цінність. Ми не проти декомунізації, але проти її варварського ходу», – заявив Назар Білик, скульптор, онук Валентина Борисенка – автора барельєфів на Українському домі.
Художниця Лілія Борисенко, дочка митця, зазначила, що її батько насправді був патріотом і тримався золотої середини, наскільки це було можливо у тих умовах. Навіть на з’їзді партії у Москві він говорив українською. «Він зобразив там усю нашу родину. Це моя фігура зображена з книжкою – «Вчитись, вчитись, вчитись». Я вважаю, що цей барельєф треба справді зняти. Це пам’ятка тої епохи, але ми маємо це зробити з повагою, тому що у той час народилися, жили і працювали наші батьки», – зазначила вона.
Митець Володимир Мельниченко, співавтор знищених барельєфів київського крематорію, висловився проти демонтажу. «Я знаходжуся під бетоном на Байковій горі -2000 м² рельєфів, присвячених киянам. […] Я проти того, щоб знищувати барельєфи на цьому будинку. Можливо, їх автор поставив підпис під тим, щоб знищити наші рельєфи, але я – проти таких дій. Я за те, щоб залишити, написати, що то є, і поставити цю табличку поруч». Приклад такого компромісу вже є на будівлі Києво-Могилянської академії, де також є мозаїка із цитатою «Вчитись, вчитись, вчитись». «Ректор Брюховецький ініціював табличку, що це об’єкт, який залишився на пам’ять про тоталітарну спадщину, щоб це не повторювалося. І мені здається, що цей мудрий крок міг би стати прикладом і для цих барельєфів», – зазначив Михайло Кальницький.
На думку Ганни Бондар, раціональний вихід із ситуації – винести питання на обговорення фахівців експертної ради при виконавчому органі Київської міської ради. «Треба дуже ретельно проаналізувати всі ризики. […] А якщо у майбутньому буде прийнято рішення, що на цьому місці потрібно щось зробити – це однозначно має бути мистецький конкурс», – зазначила вона.
Кроком до компромісу між прихильниками різних підходів до декомунізації могло б стати створення музею тоталітаризму, куди б звозили демонтовані пам’ятки радянської доби, проте наразі цю ідею лише обговорюють.