Яку роль відіграє мистецтво у процесі соціальних перетворень, що можуть зробити для суспільства низові ініціативи та неурядові організації – на ці питання шукали відповіді митці та куратори під час дискусії в Українському кризовому медіа-центрі.
Змінити ставлення до переселенців
У рамках проекту «Через мистецтво до порозуміння: Київська мала опера, як культурно-освітній простір для діалогу та єднання» молоді режисери, художники, скульптори та дизайнери шукали шляхи примирення та порозуміння з переселенцями. За словами Анастасії Гернеги, голови ГО «Точка дотику», їхні міні-вистави, арт-проекти та перформанси намагалися зруйнувати бар’єри в українському суспільстві, викликані війною на Сході, а також сформувати позитивне, недискримінаційне ставлення до вимушених переселенців з боку широкої громадськості. «Ми досліджували відповідальність митця під час кризи, навчали культурні установи новим підходам: реалізовувати культурні проекти, які сприяють соціальним змінам. Проводили кіно-клуби, театральні студії, воркошопи для митців, навчали новітнім підходам створення мистецьких творів, аби зрозуміти, як країні, що переживає конфлікт, сприяти примиренню суспільства, як уникати мови ворожнечі», – зазначила Анастасія Гернега. За її словами, переселенці брали безпосередню участь у розробці вистав та арт об’єктів.
Мистецтво має виробляти альтернативні схеми мислення
Леся Хоменко, сучасна українська художниця, співзасновник групи Р.Е.П. та кураторського об’єднання Худрада, вважає, що мистецтво, перш за все, має працювати з мовою. «Ми нічого не зрозуміємо, поки не назвемо це, опишемо. Ми опинилися у ситуація бінарної інформації. Через інформаційну війну наш мозок хоче поділити на хороше і погане, на дуже прості схеми. Мистецтво – це майже науковий майданчик вироблення альтернативних точок зору», – вважає вона. На думку художниці, мистецтво – повільний засіб, він не дії відразу, це свого роду лабораторія, де виробляється альтернативна схема мислення, а це, у свою чергу, вимагає постійного аналізу митцем самого себе, деконструювання своїх стереотипів. «У мистецтва інші задачі: не пояснювати, закликати до дії, не ставати альтернативною журналістикою чи культурною дипломатією. Наші методи можуть бути непопулярні та жорсткі, але для того, щоб мистецтву щось деконструювати, йому треба віддалитися. Критика мистецтва теж вимагає дистанціювання», – пояснила Леся Хоменко.
Театр та громадянське суспільство
Антон Романов, режисер і співзасновник «PostPlayТеатр», зазначив, що сучасний український театр існує у двох варіантах: він або робить вигляд, що нічого не відбувається і продовжує ставити легкі звичні п’єси, або вдається до «ура патріотизму», що не дуже відрізняється від радянський часів, змінивши лише «прапори та гімни». «Рупором в інформаційної війні має стати медіа, а не театр. Не потрібно говорити глядачу, що у країні віна – він про це знає. Треба ставити більш критичні питання, якщо ми говоримо про виховання громадянського суспільства та виховання критичного мислення. Митець не має казати, що робити, він не розумніший за глядача. У часи змін митець має змінювати себе – тоді і суспільство буде само змінюватися», – вважає режисер.
Музей – модератор суспільної дискусії
Оксана Баршинова, куратор, завідувач науково-дослідного відділу мистецтва XX−XXI століття Національного художнього музею України, наголосила, що музей має мати сміливість самостійно формувати свої цінності, а не бути інструментом державної політики. «Мистецтво має давати людині можливість самій розібратися у ситуації, музей – лише модератор дискусії щодо того, що є цінностями. І саме у цьому бути корисним суспільством у ці тяжкі часи», – пояснила пані Баршинова. За словами Катерини Чуєвої, представниці Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності, культура має бути у першу чергу в людях, вони мають бути її носіями та творцями. «Музей Майдану – унікальний приклад співпраці громадянської та державних ініціатив. Хоча у нас і були побоювання, що виникне ризик ідеологізації, що нам почнуть говорити, що і як робити. Музей – лабораторія побудови громадянського суспільства – практики, які виникли під час Майдану. У нас раніше не було такого досвіду, але громадянське суспільство потребує розвитку», – пояснила пані Чуєва. За її словами, наразі у фондах майбутнього музею є понад 200 тисяч матеріальних об’єктів, серед яких сумнозвісна «йолка».
Публічні простори та декомунізація
Євгенія Моляр, куратор проекту Soviet mosaics in Ukraine фонду ІЗОЛЯЦІЯ, учасниця самоорганізованого мистецького руху «ДЕ НЕ ДЕ», зазначила, що декомунізація в Україні підштовхнула дослідження художнього простору та ідеології, яку він відображає. «Художники включаються у ці простори, досліджують їх, взаємодіють з місцевими спільнотами, які ними користуються чи ні. Це – художні рефлексії під час подорожей по містам. Водночас вони й актуалізують ці простори, які раніше були культурними об’єктами, як будинки культури, а сьогодні стали рудиментами. Кінотеатри стають торговими центрами, а бібліотеки – комерційними офісами. Ми намагаємося повернути їх до своїх автентичних функцій, аби вони знову стали об’єктом культурної інфраструктури», – пояснила Євгенія Моляр.
Де аудиторія?
Ольга Сагайдак, співзасновниця Благодійного фонду «Мистецькі надра», керівник проекту «ПогранКульт: ГаліціяКульт», наголосила на проблемі відсутності аудиторії для культурних проектів. «У Києві, «ДонКульт», що включав 80 подій вільних для входу, зібрав 15 тисяч на п’яти мільйонне місто. У Львові – 10 тисяч, у Харкові – 11 тисяч на два мільйони. Коли ти закриваєш свою стрічку на Facebook та вмикаєш телевізор, ти розумієш, що про те, що ти робиш ніхто не знає. Ми творимо цей продукт і ми ж його споживаємо. Треба подумати про те, як ці ініціативи звести в одну потужну силу, яка б могла достукатися», – пояснила пані Сагайдак. Вона вважає, що необхідна квоти на телебаченні щодо хоча б анонсів та інформування про наявність таких культурних проектів.