Menu

Щоб підняти зарплату, треба розвивати інноваційні галузі і орієнтувати освіту на ринок праці – експерти

Smart Talk: «Гідна праця». УКМЦ, 22.03.2017

WATCH IN ENGLISH

Рецепти для того, щоб зарплата українців поступово підвищувалася, – розвивати високотехнологічне виробництво із високою доданою вартістю, визначати пріоритетні сфери зайнятості і під них формувати державне замовлення для освіти, виховувати у людях підхід «вчитися протягом життя» та зробити гнучкою систему освіти, модернізувати трудове законодавство і сприяти діалогу між роботодавцями та працівниками. Такими виявилися підсумки експертної дискусії в Українському кризовому медіа-центрі, організованої у партнерстві з Інститутом суспільно-економічних досліджень.

Якою має бути заробітна плата і як її підняти?

Опитування людей на вулиці показали, що для українця адекватна заробітна плата варіюється від 5-6 до 15 тисяч гривень. Молодь називає більшу цифру – від 10 до 15 тисяч. Ці приблизно 300 доларів – набагато менше, ніж у заможних країнах Європи, де середня заробітна плата 1,5-2 тисячі євро (хоча слід враховувати і різницю вартості проживання). Якщо взяти відсоткові співвідношення, у багатьох країнах стандарт мінімальної зарплати – 60% від середньої. За цим розрахунком в Україні вона мала б складати 4-4,5 тисяч – тобто, все одно більше, ніж нещодавнє підвищення до 3200 гривень.

Конкретної цифри, якою має бути нормальна заробітна плата, учасники дискусії не озвучили, проте погодилися, що праця в Україні недооцінюється. «Останнє десятиріччя заробітна плата наших людей була недооцінена. Україна займає одне із останніх місць по рівню заробітної плати навіть серед колишніх країн СНД. Реформа мінімальної заробітної плати повернула нас до європейських стандартів (….), але зрозуміло, що той рівень мінімальної заробітної плати, який сьогодні є, не дозволятиме робити накопичення», – зазначив Віктор Іванкевич, державний секретар Міністерства соціальної політики України.

Основні причини – економічні, перша з них – низька продуктивність праці. У розвинених країнах зарплата напряму залежить від продуктивності праці – кількості часу, необхідного на вироблення однієї одиниці продукції. В Україні вона зазвичай низька – через погане оснащення і застаріле обладнання. «Заробітні плати не повинні підвищуватися через якісь нормативно-адміністративні методи, а за рахунок економічних чинників. […] Крок №1 – підвищити продуктивність праці, і це призведе до підвищення заробітної плати», – зауважила Маріанна Онуфрик, керівник суспільних програм Інституту суспільно-економічних досліджень.

По-друге, в Україні зовсім невеликий сегмент економіки виробляє товари із високою доданою вартістю, тому неможливо підвищити частку зарплати у структурі собівартості продукції. Для порівняння, в Україні вона становить приблизно 10%, у Європі – до  50%. Для цього потрібно переорієнтовуватися на високотехнологічне, експортно-орієнтоване виробництво – наприклад, ІТ, літакобудування, фармацевтику, автоматизоване сільське господарство.

Віктор Іванкевич додав, що у Мінсоцполітики розглядають можливість ввести до формули розрахунку заробітної плати додаткові показники – наприклад, із прив’язкою до еталонної зарплати для найбільш кваліфікованого працівника галузі. Андрій Кочуков, представник Ради Всеукраїнського об’єднання професійних спілок «Рівність», додав, що в інших країнах часто розраховують заробітну плату як 20-25% від доходу, який працівник приносить організації. В Україні з цим можуть бути проблеми, тому що великі підприємства часто не показують свої реальні доходи.

Рецепт від безробіття: гнучкість і готовність встигати за змінами

Станом на 1 лютого допомогу по безробіттю отримували 350 тисяч осіб – на 15% менше, ніж у 2016 році, тобто, ситуація трохи покращилася. Зараз безробіття значною мірою пов’язано із нестачею робочих місць – на одну вакансію претендує 8 осіб, розповіла Маріанна Онуфрик. Найвищий відсоток незайнятих – люди із вищою освітою. Основна причина такої ситуації – невідповідність вищої освіти потребам ринку праці. Це проблема не лише України, а типова проблема регіону: якщо у Західній Європі не за фахом працюють близько 25% населення, у Центральній – близько 50%, то у Східній Європі, включно з Україною, – 60%. Додатковий фактор – дуже стрімкий розвиток науки і техніки, загалом швидкий темп змін у світі, за яким люди, система освіти і програми служби зайнятості не встигають.

Перший необхідний крок – переходити від «навчання навичок до навчання вчитися». «У дослідженні, яке нещодавно проводив Світовий банк, йдеться про те, що для роботодавців так звані soft skills, «м’які навички» – – емпатія, гнучкість, уміння працювати у колективі і самостійно, пристосовуватися до змін – важливіші, ніж професійні навички», – зауважила Олена Іванова, експерт Програми розвитку ООН (ПРООН). Освіта і курси перекваліфікації/підвищення кваліфікації мають орієнтуватися на виховання цієї гнучкості і пропонувати «гнучкі» програми, щоб встигати за темпом змін. При цьому, додав Андрій Кочуков, про програми підвищення кваліфікації мають дбати і самі роботодавці: це вигідно для них і це мотивує працівників.

По-друге, важливо, щоб у державному замовленні для університетів враховували прогнози для ринку праці через 5-10 років. За прогнозом Міжнародної організації праці, у найближче десятиріччя зростатиме попит на працівників низьких кваліфікацій і фахівців передових високотехнологічних наук.

Трудові права: формально захищені, реально – не завжди

За результатами дослідження Міжнародної конфедерації профспілок, Україна – серед країн, де гарантування трудових прав фактично відсутнє. Необхідне законодавство у сфері охорони праці начебто і є, подекуди з кращими гарантіями, ніж у країнах Європи, але часто ці механізми не працюють на практиці. Наприклад, чітко прописані норми про недопущення дискримінації у трудовому житті, але насправді дуже поширена дискримінація за віком, випадки, коли молоду жінку не беруть на роботу, щоб потім не сплачувати за декретну відпустку, коли на певні посади хочуть саме чоловіка/жінку, коли до кандидатів на вакансію висувають надмірні вимоги. Ті, хто зайняті у тіньовому секторі, фактично позбавлені захисту трудових прав.

Одна із причин глибоких проблем – застарілість законодавства. Наприклад, кодекс законів про працю приймали ще у 1971 році, в абсолютно інших реаліях. Ще не прийнятий проект Трудового кодексу вже не відповідає потребам часу: там є поняття «трудова книжка» і немає понять «аутсорс»  і «фріланс». По-друге, це відсутність соціального діалогу – співпраці держави, профспілок і роботодавців, і якісного законодавства, яке сприяло б такому діалогу. За словами Андрія Кочука, більшість профспілок як інструмент захисту прав не є ефективними і профспілки, навіть ті, діяльність яких не декларативна, не мають жодного реального важелю впливу на роботодавця, єдиний майданчик для соціального діалогу – «вулиця і протест».

У Мінсоцполітики визнають, що зміни потрібні. «Ми взяли курс на відкриту економіку, і, відповідно, наше трудове законодавство має бути споріднене із законодавством ЄС. Там є дуже багато норм, які допоможуть і профспілкам, і працівникам, і роботодавцям», – зазначив Віктор Іванкевич.

Із досвіду західних країн, механізми соціального захисту найкраще працюють тоді, коли створюють певні привілеї і для працівника, і для роботодавця, розповіла Олена Іванова. Наприклад, у Франції фонд підтримки працівників з інвалідністю допомагає роботодавцеві обладнати робоче місце під потреби такого працівника.