Вісім років тому тисячі жителів міста вийшли у центр. У руках вони тримали плакати «Не чіпайте Маріуполь», «Росіяни отямтеся», “У вас танки, а у нас вишиванки”, “Руки геть від Марика”. Тоді привезли кілометровий прапор, розрізали його на маленькі прапорці та передали у школи і музеї.
Не дослухались злі сусіди. Напали, вбили, зруйнували, залишили тінь від минулого. Яскравого минулого, що останніми роками перетворювалося в куточок Європи на березі Азовського моря. Тепер, коли звір опанував все навкруги, смерть тут гуляє вулицями, насміхається над живими, вигукує: «Добро пожаловать в русский мир!».
Хто не хотів цього бачити і мав можливість – виїхали. Сьогодні вони розкидані по всій Європі. Там тихо, безпечно, комфортно. Багато хто залишився в Україні. І хоча їм складніше – та сама територія війни, ризики обстрілів, пульсуючий інформаційний нерв – почувають себе майже як вдома. Особливо, якщо займаються справою, яка з’єднує людей, дає їм кожного ранку енергію, викликає посмішку, налаштовує на новий день. Іноді на нове життя.
«Послухайте, а я вас знаю. Не підкажете, звідки?» «Звісно, знаєте. Я в Маріуполі варив вам лате. А зараз я пасу овець». Ось така дивна розмова відбулася в селі Черешневе під Маріуполем. Був березень 2022 року. В той час перші колони машин почали виїжджати за межі знищеного росіянами Маріуполя в бік Федорівки, Темрюка – на Запоріжжя. Їхали з проблемами. Час від часу окупанти перекривали трасу, і людям доводилось шукати прихисток у селах поруч. В одному з таких сіл і перебував один із кращих бариста Маріуполя.
Пан Володимир спостерігав за тим, як ворог руйнує його місто, за 50 км від епіцентру подій, але від того біль не був меншим.
Він прожив у Маріуполі все своє життя. Тут росли його діти. В Маріуполі 19 років тому Володимир розпочав першу в своєму житті власну справу. А 15 років тому відкрив невеличку мережу магазинів чаю та кави і займався цією справою з такою любов’ю, що її відчував кожен, хто приходив до пана Володимира у магазин.
«Це наш родинний бізнес. І ми вибудували таку концепцію «родинного магазину». Заходить людина – ти їй посміхнись, привітайся. Не хоче вона нічого купувати, зайшла тільки подивитись, прицінитись? Добре! Зроби їй маленький подаруночок – дегустаційну каву або чай. Ніхто не виходив з нашого магазину без подарунка. І це була така традиція, яка робила наші заклади особливими», – розповідає Володимир.
Мабуть, тому й були клієнти, які купували чай і каву тільки там багато років поспіль.
«Мої улюблені клієнти – це складні клієнти, вибагливі. Іноді з ними бувало непросто, але саме вони приносили мені найбільше задоволення. Наприклад, у мене в Маріуполі була клієнтка, яка приходила до нас в магазин 15 років поспіль, завжди купувала цейлонський високогірний чай. Я знав все, що вона любить», – згадує пан Володимир.
Це було усталене, дуже щасливе життя.
«Кожного ранку я прокидався, пив каву. Сідав у свій улюблений «Сітроен» і віз дітей до школи. Потім – до магазину. Там мене вже чекали люди. З усіма вітаюсь, спілкуюсь, готую для них каву… Я був дуже щасливий в цьому своєму ритмі».
Але 24 лютого 2022 року весь цей усталений ритм рухнув. Володимир був удома, міцно спав, коли йому зателефонував друг: «Чув вибухи? Не знаєш, що це?» Володимир відкрив стрічку новин і прочитав жахливу новину – почалася війна.
«Стало страшно. В цей день ми не відкрили магазини, відпустили продавців. Син казав: «Тато, давай вивозити магазини». А я не вірив у війну. Не хотів нічого робити.
Пішов до супермаркету, закупив трохи продуктів про всякий випадок. Наступного дня, 25 лютого, вирішив поїхати в Кальміуський район. Там у мене зберігалися торти. Думав, що хоч пороздаю їх друзям. І раптом мені телефонує мій товариш, він у поліції працював, і каже: «Володя, краще виїжджай з міста. Так може статися, що потім вже виїхати буде неможливо».
Ми з дружиною вирішили дослухатись. Я поїхав роздавати торти друзям із розумінням, що треба прощатися. Віддаю торт і кожному кажу: «Їдьте! Треба їхати!» Але ніхто з них не поїхав. На щастя, всі живі, вибралися вже в березні. Зараз мені телефонують і кажуть, що дуже злилися на мене. Я питаю: «А за що? Я ж попереджав вас». А вони: «Через те, що не схопив за шкіряку і не примусив виїхати з Маріуполя».
Ну, а Володимир з родиною ввечері 25 лютого виїхав в село Черешневе під Маріуполем. У цьому селі живе друг родини Юрій, який разом з сином Артуром тримає велику ферму. І Володимир перекваліфікувався з бариста на фермера. Допомагав по господарству, випасав овець. Відпустив бороду. В такий момент його й застала колишня клієнтка, яка не одразу впізнала Володимира в дуже незвичному образі та способі життя.
«Коли 13 березня перші колони рушили з Маріуполя, дехто з людей вимушений був шукати ночівлю в селах Темрюк, Федорівка, Черешневе. Ми з другом допомагали, приймали людей, селили.
І розмовляли…
Ось так, від людей, ми дізналися, що Маріуполя більше немає.Насправді, я про це здогадувався. Росіяни неподалік від нас ставили свої ракетні установки і гатили по Маріуполю. Ми бачили заграву над містом. Дружина питала мене, що відбувається, а я не хотів їй казати. Але потім почали їхати люди, і все стало очевидним – Маріуполя більше немає. Після цього єдиною доброю новиною для мене стало додзвонитися до друзів і дізнатися, що живі. «Київстар» дуже погано працював, і нам доводилося кілька кілометрів у гору підійматись, щоб зловити зв’язок».
24 березня родина пана Володимира залишила село і рушила далі в бік Запоріжжя. Стало зрозуміло, що швидкого повернення додому не буде, а тому треба думати про дітей, де їм навчатись тощо.
«Хоча Юра вмовляв мене залишитись. Але у дітей має бути якась перспектива. З нами поїхав Артур, син мого друга. Ми хвилювались. До нього було дуже прискіпливе ставлення на блокпостах. Але минулось.
До речі, у нас був розрив шаблонів, коли росіяни на блокпостах виносили моїм дітям соки та цукерки. Ну, як так? Тут руйнують життя, вбивають людей, знищують ціле місто – і тут же пригощають. Просто не вкладається в голові».
Родина приїхала спочатку до Запоріжжя, потім – у Дніпро. Фактично вони втратили все, що мали, бо не змогли вивезти з Маріуполя свій бізнес.
«У нас залишались невеликі заощадження, але цього точно було дуже мало для того, щоб все розпочинати з нуля. Рятували люди, хороші люди, яких ми зустрічали на своєму шляху.
Знаєте, мій друг, священник Роман Перетятько часто заїжджав до мене попити кави в Маріуполі. А зараз він у Дніпрі працює в волонтерському хабі. Зустрів мене в Дніпрі і каже: «Ти пригощав мене кавою, а я зараз буду годувати твою родину». І почав допомагати з продуктами.
Едвард Погасян, просто дивовижна людина, поселив нас у будинку на водно-спортивній базі в Дніпрі. Допоміг знайти квартиру, де ми зможемо жити, сплачуючи лише за комуналку. Діти навчаються. Старший син вже навіть виграв змагання з боксу в Дніпрі. Здавалося б, все гаразд. Але, розумієте…
Не знаю, як це краще пояснити. Ми всі тут живемо з думкою про Маріуполь. Ми все навколо порівнюємо з ним. І Маріуполь у цьому порівнянні виграє. Тільки коли втрачаєш, починаєш розуміти, яким насправді був твій дім.
У кожного з нас свій сум. Мені не вистачає моїх друзів, моєї роботи, яку я дуже любив, моїх клієнтів, багато з яких зі мною роками. Мій син дуже сумує за своєю вчителькою Вікторією Петрівною Бочаровою. Вона викладала в нього українську мову та літературу і була не просто викладачем, а справжнім другом для хлопця. Він просто мріє повернутися до її класу.
Але все ж таки для мене це не драма. У мене жива родина, живі друзі. Тому ні, не драма. Я намагаюсь сприймати все, що відбувається, тільки як зміну обстановки».
Володимир каже, що, можливо, міг би дозволити собі впасти в сум і відчай, але діти змушують його рухатися вперед. Саме тому він почав шукати можливості для того, щоб повернутись до власної справи.
«Дніпро – це непахане поле. Я провів невеличке дослідження і зробив висновок, що попит тут набагато перевищує пропозицію. Тому бізнесмени місцеві не паряться. Вони не напружують себе сервісом, бо розуміють, що все одно клієнт їх знайде.
Тому в Дніпрі, коли ти приходиш до магазину кави і питаєш про певні характеристики, які мала б мати бажана кава, тобі або нічого порадити не можуть, або пропонують зовсім не те, що треба.
Почав шукати приміщення, де міг би відкрити власний магазин і розпочати роботу так, як ми це робили в Маріуполі. Але або орендна плата надто висока, або приміщення в поганому місці.
Гадав, що це глухий кут, марна справа, і що треба шукати геть щось інше з роботою, коли мені зателефонував Кирило Долімбаєв і запропонував співпрацю».
Кирило Долімбаєв – відомий у Маріуполі волонтер. Два роки працював над відновленням Храму Петра Могили Православної церкви України. Саме завдяки його зусиллям храм був розписаний унікальним Петриківським розписом і потрапив до Книги рекордів України. При храмі працювала найбільша в Маріуполі сучасна бібліотека української книги, школа бандури, української вишивки.
На жаль, російські окупанти знищили більшу частину цих напрацювань, спалили бібліотеку. Проте Кирило Долімбаєв вирішив тимчасово відроджувати Маріуполь у Дніпрі, щоб, коли прийде час, було кому і з чим повертатись.
«Зараз всі багато допомагають і Україні, і Маріуполю в тому числі. Проте світова підтримка не буде безкінечною. Колись вона скінчиться, і треба, щоб до того часу у нас залишався бізнес, який зможе працювати і відновлювати українську економіку», – каже Кирило.
Одна зі стратегічних цілей його волонтерської роботи в Дніпрі – допомога маріупольському бізнесу перезапуститись на новому місці.
Він і запропонував вільний простір «Маленький Маріуполь» Володимиру як площадку для відновлення бізнесу.
«Один із найкращих бариста Маріуполя може розпочати роботу за допомогою «Маленького Маріуполя». Це правильно. Це символічно для нашого міста. І це корисно для Дніпра, бо Володимир не просто починає робити каву для дніпрян – він легалізувався і буде сплачувати податки до місцевого бюджету. І буде скеровувати частину прибутку на соціальні проєкти, допомогу армії. Саме так має поводитись бізнес у воюючій країні», – впевнений Долімбаєв.
Вони разом інвестували гроші в обладнання для кав’ярні «From Mariupol with love», яка стала частиною вільного простору. І почали працювати.
Вже в перші дні роботи з’ясувалися речі, які сприймаються досить органічно в Дніпрі і дуже дивують тих, кого сюди занесла війна.
По-перше, ціни. Маріупольський підприємець встановив ціни на каву – маріупольські. Він вважає їх економічно обґрунтованими. Але клієнти, які приходять по каву, кажуть, що такі низькі ціни для Дніпра – неприродньо. Вони звикли, що Дніпро – одне з самих дорогих міст країни, і бачать у низьких цінах якийсь підступ.
По-друге, в Дніпрі зовсім не розвинена культура «підвішеної кави». Ця традиція дуже популярна у Львові, Харкові, вона розвивалася в Маріуполі, а в Дніпрі люди не розуміють, як це працює, і доводиться пояснювати.
«Це трошки дивно, бо це хороший метод для масштабування бізнесу. Це допомагає людям відчувати свою значимість завдяки допомозі іншим. І мені здається, це треба розвивати», – вважає пан Володимир.
Але є й спільне, що об’єднує людей у таких різних містах, як Маріуполь і Дніпро, – бажання спілкування. Люди приходять не просто випити кави – вони залюбки діляться своїми родинними історіями, враженнями від атмосфери закладу; в захваті від ляльки-мотанки, яка зустрічає відвідувачів; здивовані, коли їм не просто пропонують чаю, а розповідають про властивості і особливості різних сортів, дають відчути аромат, зробити вибір.
Здається, це щось нове для Дніпра, і маленька кав’ярня пана Володимира «From Mariupol with love» має шанс розвинутися в великий бізнес.
«Вчора, після першого дня роботи, ввечері купив пляшку вина і ми відсвяткували вдома цю подію, – каже пан Володимир. – Мені здається, що в ту саму мить, як я зварив першу філіжанку кави після майже чотиримісячної перерви, я знову почав жити…».
Анна Мурликіна, “0629 – сайт Маріуполя”, Дніпро-Маріуполь
29.06.2022