З початку повномасштабного вторгнення російської федерації до нашої країни до Європи виїхали вже 7,3 мільйона українських громадян. За цими значними, але сухими цифрами стоять особисті трагедії, а часто й поламані долі. Багато хто з цих людей виїжджав у невідомість – без знання мов і без засобів до існування. Долі їх склалися по-різному, але ніхто з них не залишився покинутим напризволяще. Продовжуємо на конкретних прикладах документувати воєнні злочини російських загарбників.
В окупації
Останні п’ять місяців бердянка Олена Корж живе зі своїм 12-річним сином Кирилом у Німеччині. Релокуватися туди її змусили війна та тимчасова окупація рідного міста російськими військами, які зробили життя неможливим.
У Бердянську її приватний будинок був на крайній вулиці, за якою починалися поля у бік Маріуполя, і коли 27 лютого Z-техніка заїхала туди і окопалися біля двору Олени, вона була змушена з сином переселитися до підвалу.
Навіть під землею їм було добре чути, як російські літаки бомбили Маріуполь – стіни будинку тремтіли від вібрацій. Через це Олена забила вікна фанерою. У підвалі було дуже холодно – на вулиці стояв десятиградусний мороз, тому іноді вони піднімалися в будинок і ховалися на кухні за двома стінками, де в них на підлозі лежав матрац.
При вигляді БТРів у Олени починалися панічні атаки і вона не могла дихати, двічі їй навіть доводилося дзвонити в гуманітарний колцентр, щоб отримати психологічну допомогу. Особливо важко такі обставини переносив Кирило, який страждає на аутизм. П’ять років тому його особливість надихнула Олену заснувати та очолити громадську організацію «Розвиток особистості дитини плюс», яка спеціалізується на опіці родин з дітьми-аутистами, та присвятити цьому своє життя.
«З появою російських військових наше життя перетворилося на пекло, – розповідає Олена. – Я боялася навіть вийти до магазину, а коли наважувалася, то відчувала, що йду, стиснувшись, ніби ховаючись від усіх. Якось я їхала з ринку на маршрутці і почула, як жінка хвалилася, що змогла знайти та купити для чоловіка цигарки. Люди перестали радіти, гарно одягатися, носити прикраси – усі наче здичавіли. І це лише через два тижні після захоплення міста. А ще 23 лютого я була в мерії, де брала участь в обговоренні стратегії розвитку з київськими колегами, яких потім водила на екскурсію до Музею історії міста. І раптом все різко змінилося».
Олена не могла дивитися, як люди кидаються містом зі скляними очима в пошуках їжі. До того ж вона розуміла, що за нею як громадською діячкою рано чи пізно прийдуть, тож документи організації про всяк випадок спалила в грубці.
До того ж до Бердянська припинилася подача газу, зник інтернет і почалися багатоденні відключення електрики та мобільного зв’язку – залишатися в місті більше не було сенсу.
Вокзали, автобуси, потяги
Олена займалася організацією евакуації бердянських сімей з дітьми з інвалідністю, але сама перші дві можливості виїхати на підконтрольну територію проігнорувала – її зупиняв страх. Навіть тоді, коли в середині березня на дах будинку її підопічних упав уламок ракети, і вони негайно покинули Бердянськ.
Однак з часом Олена все ж таки набралася сміливості і в перший день квітня разом зі ще чотирма жінками та їх дітьми виїхала на платному автобусі в бік Запоріжжя.
«Через відсутність зв’язку ми зібралися через «сарафанне радіо», – згадує Олена. – Це був мій найскладніший вибір у житті, тому що я усвідомлювала всю небезпеку шляху через російські блокпости і розуміла, що мені доведеться все почати з нуля. З усього нашого великого колективу у Бердянську залишилося лише 18 дітей, половину з них батьки віддали до шкіл, які працюють за російськими освітніми програмами. Але завдяки вайбер-чату, що зберігся, я досі на зв’язку з усіма».
Незважаючи на те, що під час поїздки російські солдати виводили чоловіків на огляд і перевіряли сумки жінок, до підконтрольної території автобус довіз Олену за рекордні 6 годин (для порівняння, інші могли їхати понад добу). До обласного центру вона прибула в пригніченому стані – дорогою довелося надивитися на безліч підірваних цивільних машин з обгорілими трупами в них.
Після ночівлі в дитячому садку всі п’ять сімей вирушили на залізничний вокзал, сподіваючись сісти на львівський евакуаційний потяг. На привокзальній площі було кілька тисяч людей, багато хто з тваринами. Намагаючись прорватися до вагонів, усі штовхалися, тому поліцейським доводилося припиняти конфлікти один за одним.
«Не пам’ятаю як, але до поїзда нам дістатися вдалося. У купе розподіляли по 10 осіб, поїздка тривала добу, вночі ми рухалися без освітлення, екрани телефонів дозволялось вмикати лише для походу до туалету».
У Львові Олена з сином провели тиждень у колег-реабілітологів – приходили до тями і відновлювали психіку. Далі був евакуаційний автобус до кордону, 12-годинне очікування під дощем, потім платний автобус до столиці Чехії, де волонтери погодували та напоїли їх гарячим чаєм, і, нарешті, потяг Прага-Мюнхен.
За кордоном
У Німеччині Олена з Кирилом вийшла на станції Регенсбург – у цьому місті мешкає її давня знайома, яка запропонувала свою допомогу.
«З першого ж дня я зайнялася пошуком постійного житла, – ділиться спогадами Олена. – Перерила купу спеціалізованих сайтів, зверталася до всіх інстанцій, посольств, міграційної та соціальної служб. Було складно, адже я зовсім не знаю німецької – мене виручав гугл-перекладач. До того ж впливав і величезний наплив інших біженців з України – житло розібрали в перші тижні війни. Успіх мені посміхнувся аж через три місяці – квартиру в баварському містечку Верт-ан-дер-Донау мені вдалося підібрати на сайті eBay Kleinanzagen».
Оренду житла та частково комунальні послуги Олені, як і іншим українським біженцям, компенсує уряд Німеччини. За місцевими законами, при виїзді з приміщення його власника потрібно попередити за три місяці (можна виїхати, звичайно, й раніше, але цей термін оплатити все рівно доведеться). І навпаки, якщо власник надумає розірвати договір, попереджає про це за аналогічний термін.
Всі квартири, що здаються в цій країні, – повністю порожні, в деяких може не бути навіть унітаза, раковини або розеток. А в соціальному житлі ще гірше – іноді відсутня навіть штукатурка і може бути дуже не прибрано. Тому кожен новий орендар наводить лад і створює інтер’єр самостійно.
«Моя квартира була чистою, але в ній замість мийки, печі і водопровідних кранів стояли заглушки. Наших людей це часто шокує, тому бажано передбачити кошти на меблі та ремонт. Ну чи, як я, все шукати через ті ж сайти – меблі та техніку багато хто віддає безкоштовно, – радить Олена. – Коли з’їжджаєш з квартири, потрібно залишити її у первісному пустому вигляді, через це часто люди роздають свої речі, заздалегідь оголосивши дату виїзду. Тому доводиться підлаштовуватись – знайти час, ресурси та енергію. До речі, швидко замовити транспорт, як в Україні, тут також не вийде. Добре, коли є помічник із місцевих знайомих, інакше гугл-перекладач в поміч».
Німеччина забезпечує біженцям життя на рівні зі своїми громадянами – прожитковий мінімум та соціальну допомогу вони отримують однакові. Олена отримала притулок за параграфом 24, який регламентує перебування іноземців та їх подальшу процедуру інтеграції, тому має право не тільки винаймати житло, а й влаштуватися на роботу, укладати договори на користування інтернетом, проходити навчальні курси. Цей же закон дозволяє біженцям реєструвати автомобілі, користуватися українськими правами на керування і, за умови знання німецької мови, навчатися в школах та університетах.
«Німеччина – одна з країн, яка дбає про українців у повному обсязі, – резюмує Олена. – Але зі школами та лікарнями тут складно – вони не були готові до такого напливу українців, тож лікарів та вчителів катастрофічно не вистачає. Українців-старшокласників тут групують для поглибленого вивчення німецької мови із вимогою вивчити її до рівня А1 за рік».
Також Олена розповідає, що загалом місцеві жителі ставляться до наших співгромадян із співчуттям, війну називають війною, а не «спецоперацією», діляться продуктами та одягом, допомагають при складанні документів і навіть поступаються місцями у громадському транспорті. Арабські та індійські біженці живуть своїм життям, у справи українців практично не вникаючи, а от російські казахстанці, які прибули сюди на початку 2000-х, ставляться ревниво – їм подібні широкі права та свободи під початку не надавалися, тому з ними емоційно найскладніше.
Українцям у Німеччині надають допомогу грошима, продуктами, одягом та консультаціями Червоний Хрест й інші волонтерські організації. Практично в усіх містах є спільноти, в яких українці через Телеграм-канали обмінюються інформацією про лікарів, школи, заходи, магазини тощо.
Життя триває – Олена за п’ять місяців встигла побувати на багатьох екскурсіях, антивоєнній акції та виступі Одеського театру опери та балету, але її все ж тягне додому.
«Про повернення до Бердянська я думаю щодня. Коли там стане безпечно, я обов’язково повернуся до мого рідного українського міста. Тому що я вірю в ЗСУ та нашу Перемогу!»
Олександр Пилипенко
19.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS