За 100 днів повномасштабної війни кордон України з державами ЄС та Молдовою в обох напрямках перетнули понад 8,3 млн осіб. Такі дані наводить Державна прикордонна служба України. В цей же час на в’їзд в Україну зареєстровано майже 2,7 млн громадян. І цей показник зростає. Це вкотре підтверджує: від війни збігти неможливо.
Олексійко прокидався разів зо три за ніч, щоб не прогавити автобус. За шість років свого життя ще ні разу так надовго він не розлучався з мамою. Привезла його погостювати до рідних на зимові канікули у містечко Кремінна на Луганщині. Потім через карантин школу на дистанційку перевели. Тож залишився у рідних довше погостювати.
У дідуся й бабусі мені подобається, скрізь ліси, річка й друзів багато, – стрекоче малий. – А тут війна. Сиділи в підвалі тижнями. Там дихати так тяжко. Й стіни дрижать. Здається, що зараз все на тебе посипиться.
Тепер все буде добре, – зупиняє Льошу бабуся. – Поїдемо до мами у Борислав на Львівщину, а там безпечніше. Мама волонтерить зараз, готує їжу для переселенців. А до осені закінчиться війна й приїде до нас в Кремінну вже разом. Ледь дочекалися тоді, коли вщухли обстріли й поїхали до міста Сватове шукати зв’язок, щоб зателефонувати мамі. На узбіччі лежали тіла, ще димилися розстріляні легкові машини. Поговорили. Їхати треба через російський кордон. Та й вибору іншого немає. І от все готово. Зібрали сумки з одягом. Дідусь заготував торбу з їжею. Їхати ж довго чотири доби з Луганщини до Львівщини через чотири кордони. Але ж так хочеться побачити малому мати, а мені доньку, то будь-які труднощі можна витримати.
Вийшли зранку на узбіччя дороги: бабуся, жінка років сорока п’яти і мале шестирічне хлоп’я. Дідусь проводжає й тримає дорожню сумку і рюкзачок. Під’їхав невеликий бусик. Сідають до автобуса. Попереду невизначеність і тривога. Та їхати треба.
По дорозі підсаджуються транзитні пасажири. Чотири чоловіки підсіли в Старобільську й прямують до Німеччини, бо жінки й діти виїхали туди, тікаючи від війни ще в березні. Возз’єднання з сім’єю їхнє єдине бажання. Вдома фермерували, обробляли власні паї.
Засіялися. Та й поїхали світ за очі, – промовляє вголос селянин. – Залишили свої будинки. Техніка сільськогосподарська у дворі стоїть. Тільки з братом торік трактор новий купили. Більше мільйона гривень коштує. Кредит нам держава дала пільговий. І що тепер. У найми до німців. Там вже й дружини ж наші. Як війна почалася туди до родичів поїхали. На фермі всі будемо працювати. Та якось виживати. В моєму будинку тепер воєнні живуть. Та й батьки ж лишилися. Що то з ними буде.
Ніхто в автобусі його монолог не перериває і нічого не перепитує. Люди лише зітхають та думають про своє.
Дівчина, що сидить на першому сидінні розповідає, що працювала кілька років моделлю в Китаї, а війна застала її в рідному Сєвєродонецьку, коли приїздила у відпустку навідати рідних. Тікали від обстрілів на батьковій машині до бабусі в село.
Коли на очах у батька розірвало сусіда, і його частини тіла розлетілися на дерево поряд, то тато наказав нам швидко збиратися й тікати з міста, – каже Таня. – Схопила кота, той не розуміючи, що сталося почав вириватися й роздер на мені куртку та поранив руку. Та я так міцно його притискала до себе, що помітила кров на руці вже аж за містом, коли доїхали до блокпосту. Воєнний запитав, ви з Сєвєродонецьку мабуть, всі троє бліді й сірі, що не переплутаєш. Показав безпечний шлях до сіл. В машині були ще місця, тому заїхали до родичів, що жили в передмісті, щоб забрати моїх двоюрідних сестер. Але тільки час дарма витратили, бо ті відмовилися їхати. Не розумію, чому люди в хвилини небезпеки глушать в собі інстинкт самозбереження. Що може бути дорожчим за життя?
Дівчина притихає. Вона прямує до Дніпра, бо там вже чекає коханий хлопець, щоб бути разом. Він служить в МНС і тому знає як небезпечно було залишитися його коханій в Сєвєродонецьку у багатоповерховому будинку під час обстрілів міста.
Олексійко жує банан й питає бабусю:
Чому мама так далеко, хіба вона може так довго жити без мене. Я без неї ну ніяк вже не можу.
Жінка витирає сльози. Та просто обіймає онука.
І вона без тебе не може. Тому і йдемо в таку далечінь. Галопом по Європам та ще й через стільки кордонів.
Доїхали до блокпосту в Міловому. Тепер тут перевіряють паспорти та речі представники так званої ЛНР. Люди вийшли із автобуса та попрямували до віконечка у прикордонній будці. Показували українські паспорти та прямували до митниці. Тут перевіряли вибірково речі. Хтось просто проходив. Комусь наказували відкрити замки на валізах. А декого перевіряли досконально, перекладачі кожну річ та промацуючи шви на одязі.
Чоловіків попрохали зняти футболки і перевірили, чи є татуювання, сліди від ременів чи ще якихось ознак участі у військових діях. Та у селян нічого підозрілого не вдалося виявити. Всі пішли до автобуса, щоб рушати далі. Олексійко з бабусею пройшли перевірку швидко й собі попрямували до автомобільної стоянки. А ось дівчина-модель довгенько простояла під віконечком поки перевіряли їх телефон, бо там була багата колекція фото. За півгодини вже всі прямували до кордону РФ “Черткове”.
Заповнили декларації. Процедура перевірки повторилася вже біля російських прикордонних пунктів пропуску. Тут вже прикордонники задавали детально питання, куди люди прямують й яка причина поїздки. Речі здали на перевірку через митний контроль. Навіть маленькі жіночі сумочки та барсетки мали проїхати на “лєнті” та “просвітиться” на відсутність чи наявність заборонених предметів. Всі попутники пройшли контроль та вже хотіли йти до автобуса, як чоловіків покликали на додаткову перевірку, яка тривала кілька годин. В них брали відбитки пальців та довго чекали на відповідь по різних базах правоохоронців РФ.
За цей час Олексійко встиг познайомитися з дітьми, які теж бавилися тут же в очікуванні, поки проходив перевірку їх татусь. Мати дітей виявилася охоча до розмов. Вони їхали з села неподалік Кремінної і вже оформили статус біженців у Росії у місті Твері. Знайшли з чоловіком роботу й дітей у дитсадок влаштували. Але так сумують за домом на Луганщині, оце їздили по речі й навідати стареньких родичів, які відмовляються втікати із рідних стін від війни. Розповідала, що дуже мріють з чоловіком повернутися назад та жити в своєму будиночку, садити свій город та доглядати садочок, що садив ще її тато. Жінка плаче.
Коли вже вечоріло, нарешті всі попутники зібралися в автобусі та рушили далі. Їсти не хотілося, й всі якось швидко заснули.
Дві доби в автобусі минули одноманітно й виснажливо. Олексійко старався як міг не спати й більше роздивитися за вікном, та сон все одно його заколихав.
Добралися до кордону Росії та Латвії “Бурачки-Терехово”. Позабирали свої валізи й попрямували до переходу. Довго чекали в черзі. Вперше почали питати про закордонні паспорти. До цього було достатньо внутрішнього українського паспорту. Згодом, коли виявилося, що у половини подорожуючих закордонних паспортів немає, то всіх пропустили. На митниці людей вибірково почали запрошувати на “бесіду” у кімнату за зачиненими дверима. Попутники, які виходили звідти розповідали, що люди у формі запитували у них, чому вони їдуть за кордон, чи не хотіли б лишитися працювати й жити в Росії. Коли чули, що люди тікають від війни й їдуть у Європу до своїх сімей чи у пошуках роботи, то припиняли бесіду й відпускали на латвійську територію.
Поки переходили кордон вже звечоріло. Й доїхати до залізничного вокзалу було нічим. Ні автобусів, ні попуток вже не було. Латвійські прикордонники, турбуючись про українських “мандрівників” почали телефонувати по центрах для біженців, щоб влаштувати людей на ніч. Але місць ніде не було. Тоді вирішили відвести українців до залізничного вокзалу своїм транспортом. На вокзалі було зачинено. Потяг лише о третій годині ночі на Ригу. Начальник вокзалу відкрив залу очікування, показав де набрати води, туалет. І всі почали чекати на нічний поїзд.
Їхали до Риги безкоштовно. Для українців достатньо просто показати свій паспорт. Вже о восьмій ранку були в Ризі. Тут працюють волонтерські центри для біженців з України. Тут можна отримати консультації про житло, поїздки, будь-яку допомогу. Волонтери допомогли бабусі Олексійка придбати пільгові квитки до Варшави (точніше знайшли можливість оплатити їм ці квитки), а також дали продуктовий набір в дорогу з фруктами та бутербродами.
До Варшави приїхали вночі і на свій автобус до Львова, куди були придбані квитки, заздалегідь запізнилися на 10 хвилин. Побігли до автовокзалу – там вже все було зачинено. Звернулися до поліції, ті порадили вийти на трасу й голосувати попутні машини до кордону з Україною, а вже там пересісти на автобус. Та така ідея для бабусі з малим хлопчиком видалася не найкращою. Повернулися до автовокзалу та почали шукати поради у волонтерів. Але й там якихось ідей вирішення не було. Єдиний вихід чекати до трьох ночі на транзитний автобус, або аж до ранку.
Якісь місцеві люди почали пропонувати заночувати у них до ранку. Та Олексійко впевнено сказав бабусі, що треба їхати швидше, бо мама ж там чекає.
Сіли на лавці на зупинці. Хтось із попутників дав плед, щоб трохи зігріти малого.
Олексійко закутався та сів на лавку.
– Бабусю, а чому, коли ти говориш, що ми з Луганської області, тобі всі кажуть “знаєм, у вас там зараз жарко”. То вони про те, що стріляють? І що хати у Кремінній попалило, да?
– Нічого Льошику, буде ще й на нашій вулиці свято. Змерз, чи не дуже? Не бійся скоро вже поїдемо далі, до мами.
– Та ні. От, коли ми у погребі сиділи, і дід піднімав мене до гори, щоб трохи повітрям подихати, ото було страшно. Бо внизу задихаєшся, а вгорі все дрижить та бахає. Ба, я нічого не боюся.
Малий задрімав трохи. Під’їхав автобус. Запустили пасажирів з квитками. Почали проситися доїхати до Львова. Водій порахував місця й сказав, що зможе взяти лише чотири пасажири додатково, бо вільних місці більше немає. І тоді майже всі, хто очікував у черзі сказали, щоб першими забрали Олексійка з Луганщини, бо він їде до мами. Малий стояв, закутаний у плед й плакав: “Дякую! Я вже так хочу побачити маму. А бабусю ж пустіть теж до автобусу, я ж її не залишу тут саму”. Бабуся дістала гривні й розплатилася з водієм. Вони їхали далі. Їхали до мами.
Вже пообіді дісталися до Львова, а там вже на зупинці стояла мама. Доїхали. Тепер все буде добре.
Марія Соколова, Луганщина-Львівщина
20 травня 2022 року
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії