Перші дні великої війни показали, наскільки сильнішою Україну зробила децентралізація. Окупанти зустрілися з відчайдушним опором не лише війська, але й великих і геть маленьких громад. Зруйновані й виснажені, вони не лише виживали без зв’язку із зовнішнім світом, але і допомагали оборонцям. Дуже багато залежало від керівництва громади. Перший етап війни показав, що навіть одна професійна та небайдужа людина – воїн. Сьогодні розповідь саме про таку – старосту сіл Лимани та Лупареве на Миколаївщині Наталію Панашій, яка у найважчі для селян часи забезпечила населення всім необхідним для виживання.
…
Жінка, яка змогла… Федорівна, як ніжно називають свою старосту земляки, під обстрілами їздила по хліб і ліки для селян, організувала практично партизанську підтримку українським оборонцям та “вигризала” гуманітарну допомогу для громади. У розбитій сільраді з розбитою оргтехнікою налагодила роботу соціального захисту та місцевого гуманітарного штабу.
Надіятися нема на кого, тільки Федорівна “порішає”
На початку великої війни села Лимани та Лупареве, які межують із Херсонською областю, опинилися практично відрізаними від сполучення з Миколаєвом. Інтенсивність боїв навколо цих населених пунктів була настільки щільна, що в громаду майже нічого не завозили – ані продукти, ані медикаменти, ані якусь іншу допомогу. Загиблих від обстрілів людей тоді вивозили в мішках для трупів на автомобілі поліцейського офіцера громади, пригадує Наталія Панашій:
“Я людей записувала, кому що треба. Їхала діставала ті найпростіші ліки. Навіть у місті аптеки були зачинені, але у мене були свої друзі, які допомагали брати необхідне. Привозила сюди і люди забирали по черзі, клали гроші – отак ми і виживали. Соціальні послуги надавали… У нас вся оргтехніка розбита, ми тоді писали довідки всі від руки. Але всі послуги (соціальні – прим. ред.) надавали людям на нашій території”.
Ввірені пані Наталії села опинилися під перехресним вогнем армії РФ та українських оборонців. Ворог стояв у сусідньому окупованому селі Олександрівка. Залпи ствольної артилерії нагадували про себе мало не щогодини. Не гребували окупанти бити по мирних жителях і з реактивних систем залпового вогню. Каркаси від касетних снарядів і досі можна побачити на невеличких сільських вулицях. Ями від прильотів ворожих снарядів засипали дрібним камінням, у воронках у землі висаджували клумби. Асфальт на головній, магістральній, вулиці Лиманів був понівечений гусеницями важкої військової техніки, Однак тоді на це ніхто не зважав, адже це була наша техніка, посміхаючись, говорить староста:
“Ми спочатку дуже боялися, коли побачили перший танк у нашому селі. Навіть не думали, що може бути така велика техніка. Але згодом, буквально десь за тижні два, ми звикли. Тому що хлопці працювали, виїздили за село і працювали на перемогу. Я не сердилась, що вони дорогу нам псують. Дорога дорогою, а перемога все одно важливіша”.
«Полетіло два, а повернувся один»
Окрему увагу селян привертала авіація. Над селами віражували як українські, так і ворожі борти. Винищувачі розмальовували небо білими смугами, гелікоптери на гранично низьких висотах виходили на ударні позиції, рухаючись майже по воді вздовж Дніпро-Бузького лиману, на узбережжі якого і розкинулися села Лимани та Лупареве. Наші чи не наші – можна було визначити лише за напрямком, звідки вони летіли, каже Наталія:
“У перші дні війни через територію громади літали працювати наші гелікоптери. І ось десь о 5-й ранку чуємо гул. Вулиця виходить, всі шикуються дивитися, що ж там, куди воно летить. Ну, помітили, що в один бік полетіло два, а назад вертається один. І ми в паніці: де ж другий гелікоптер, чого ж він не повернувся? Напевне, десь хвилин аж за п’ять летить цей гелікоптер. Якби ви бачили, як стрибали всі на нашій вулиці вгору і кричали! А оскільки вони низько йшли, хлопчина на гвинтокрилі витяг український прапор, а ми їм махали своїми прапорами. Це було супер”.
Допомагали виживати
Коли лінія фронту почала зсуватися в бік Херсонщини, до сіл поступово почала доїжджати гуманітарна допомога.
“В нас якось так вийшло, що ми були відділені від основної території області, бо неподалік була зона бойових дій – кілометри за три. І був такий період, що до нас не могли просто доїжджати. По хліб я їздила, допомагали жителі. По гуманітарку їздила, допомагали жителі. Це те, що видавала громада. Сюди було небезпечно їхати, а ось волонтери не боялися. Вони до нас приїжджали, і в нас був такий графік видачі повулично. І ми поки не закриємо ціле коло, то ми не можемо продовжити далі”, – згадує староста.
Жодного вцілілого будинку
У населених пунктах не залишилось бодай одного вцілілого будинку. Деякі були розбиті вщент, решта – побиті. 120-мм снаряд вдарив по сільраді в ніч проти 8 квітня 2022 року.
Проте Федорівна постійно підбадьорювала односельців у соцмережах, які, до речі, стали основним способом комунікації з громадою. Іноді вона викладала смішні фото і писала щось на кшталт: ”Немає світла та води? Не біда, скоро з’явиться. А поки ось вам фото”,
Коли українська армія почала відтискати ворога від Миколаївщини, в села почали потроху повертатись люди. Разом із ними поступово повернулося світло, вода, інтернет та інші, притаманні звичайному життю, речі. Села потроху відновлюються. Розбиту сільраду відбудували. Тепер вона знов працює, як і до війни.
“Сьогодні у нас село живе життям майже таким самим, як і до повномасштабного вторгнення. За винятком того, що люди дійсно налякані, і дуже страшно. Кожний шум, кожний стук, кожний такий дзвінкий звук – він дуже болісно на людей впливає. І всі реагують на те, що там, не дай Боже, приліт чи ще щось”, – каже Наталія Панашій.
Зараз на території громади діє чималий волонтерський рух. Місцеві готують для наших воїнів. Страви різняться: це і випічка, і вареники, звісно, домашні закрутки, сало та інше, що може витримати тривалий переїзд до бойових позицій.
“В нас створено два волонтерських центри. В одному працює до 20 жіночок, в іншому до 40. Плетуть, шиють, в’яжуть. Все те, що необхідно сьогодні на фронт – вони все це роблять. Крім того, ми печемо. До нас звертаються, є мій телефон у багатьох. Отримуємо замовлення на булочки, на пиріжки. Ми відразу ж їх виконуємо. Крім того, в нас є окремі люди, які займаються зборами на автомобілі, РЕБи та іншу техніку для військових. Тому село не залишається – ні одне, ні інше – осторонь допомоги”.
Наталії Федорівні 56 років. 8 з них жінка керує селами Лимани та Лупареве. Перед цим 20 років вона працювала у місцевій школі на керівних посадах. Той жах, що їй та її громаді довелось пережити, жінка описує трьома словами: “Страшно, боляче, ненависть”. Та зараз у серці цієї дивовижної жінки та її земляків більше любові, яка допомагає боротися далі та вірити в перемогу, щодня наближаючи її.
Автор: Олександр Гордієнко
*Всі фото надані автором матеріалу
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.