Окрім прифронтової зони, небезпечним зараз є все прикордоння з Росією. Під постійними обстрілами, живуть і мешканці Семенівської громади на Чернігівщині. У щоденних офіційних зведеннях про ворожі обстріли завжди фігурують села цієї громади Новгород – Сіверського району, яка має найбільшу в області протяжність кордону з ворогом – 138 кілометрів.
Росіяни убивають людей, знищують житлові будинки, господарство й техніку. Вони атакують місто та населені пункти поблизу ствольною артилерією, «градами», мінометами, «шахедами», завдають ударів некерованими авіабомбами і ракетами.
За понад два роки великої війни більшість сіл громади зі статусом «території можливих бойових дій» стали майже безлюдними, а частина – пусткою, «сірою зоною»…
Усі дороги ведуть до Сергія Деденка
Після торішніх ворожих ракетних ударів та дронових атак на Семенівську міськраду її співробітники задля безпеки працюють в інших приміщеннях чи дистанційно. Та ми з головою громади Сергієм Деденком спілкуємося в його робочому кабінеті на першому поверсі напівзруйнованого аварійного приміщення. У ніч проти 23 серпня 2023 року, якраз напередодні Дня Державного прапора, дрон-камікадзе поцілив у будівлю. Своїми силами працівники розібрали завали, затулили вікна, зробили тимчасове накриття. Для реконструкції треба великі кошти і, як кажуть, нині це не на часі.
За словами Сергія Івановича, йому в кабінеті зручніше, бо в лютому – березні 2022 року він звідси «керував громадою, тут працював, жив і спав». За звичкою люди теж ідуть саме сюди.
Дорогою до цього найпівнічнішого українського міста пасажири рейсової маршрутки «Семенівка – Машеве» з цікавістю й тривогою запитували, чи мені не страшно сюди їхати, і яка біда змушує це робити? Отож і я найперше запитала в Сергія Деденка, чи йому не страшно жити й працювати під регулярними ворожими обстрілами міста, впритул до кордону з рф? Навпростець, лісами, від кордону до Семенівки – десь 12 кілометрів, а від крайніх сільських хат – відстань лишень 100 – 500 метрів.
24 лютого 2022 року о 4.30 голова міськради вже був на робочому місці. Ближче до шостої почув перші залпи «градів», а ще за годину містом посунули колони російської техніки. Відтоді кабінет став ніби другою домівкою, де очільник громади перебув «тиху окупацію» (Семенівка була відрізана, мов острів, від обласного центру), а після втечі ворожих військ переживає безперервний російський терор громади. Я з острахом поглядаю на понівечену стелю, остерігаюся, щоб щось не відвалилося й не впало на голову. Співрозмовник, усміхаючись, запевняє, що «все, що могло відпасти, вже впало».
«З першого дня війни не виїжджав із міста, окрім службових відряджень. Я і мої заступники йдемо до жителів, щоб не наражати їх на небезпеку. Наші люди напрацювали деякі правила й навички, здатні вберегти життя. Перша така навичка – реагувати на те, що відбувається навкруги. Навіть якщо гуляєш парком, повинен бути обачним, – ділиться враженнями й емоціями голова. – Ця обачність інколи має і зворотній бік. Якось я був у Чернівцях, на форумі. Гуляв у парку. Якась гойдалка гучно гепнула залізяччям. Всі люди навколо стояли, а я вже лежав на землі. Але що у Чернівцях дивно, те у Семенівці нормально. Нещодавно була злива, і ми з секретарем при розкатах грому впали на підлогу й чекали «прильотів». Лиш потім зрозуміли, що це гроза. У нашій громаді така поведінка й така реакція нормальні».
Друга навичка містян – вдягати зручний одяг та взуття, щоб швидко бігати й стрибати. Це не раз рятувало людям життя. Голові також доводилося стрибати через паркан, щоб врятуватися від обстрілів. Отже, жодних костюмів на роботі. Джинси й кросівки – практично й зручно.
«Одного разу мої співробітниці не захотіли спускатися в укриття під час тривоги. Вимагаю цього від усіх підлеглих. Тому запитав, чому вони не йдуть. Кажуть: «Та ми не хочемо, бо сьогодні такі гарні». А я кажу: «Добре, так і напишемо на надгробках: «Вони були дуже гарні й на підборах». Це чорний гумор, але без нього зараз нікуди», – констатує Сергій Іванович.
І смерть – не найвагоміший аргумент
За словами Сергія Деденка, із часу повномасштабної війни на території громади загинуло 16 цивільних людей (із них троє в Семенівці).
«Рекомендуємо без нагальної потреби не ходити містом, бо саме на вулиці від осколкових поранень гинуть люди. Обстріли починаються зненацька, в будь-яку годину доби. Хоча люди й навчилися розпізнавати: що, де й куди летить. Однак немає часу, щоб приготуватися до обстрілів із «Градів», мінометів чи артилерії. Та й коли летять артснаряди, повітряна тривога не лунає, і ніяка ППО не зупинить їхній політ», – каже співрозмовник.
14 червня 2024 року, у Янжулівці, що за 100 метрів від кордону з ворогом, загинула 56-літня Наталія Пустовойт. Вона стала першою цивільною жертвою російських військових у цьому селі. Життєлюбка (співала, танцювала, брала участь у художній самодіяльності, мріяла з чоловіком про онуків), вміла господиня, любляча мати й дружина. Того ранку жінка допомагала кумі сапати на городі гарбузи. Коли почався обстріл, кума заховалася в льох, а Наталя повернулася додому. Все нібито стихло, і вона вирішила загнати курчат та вийшла на подвір’я. Зненацька прилетів снаряд – пробив стіну в будинку, розбив паркан. Коли чоловік вибіг із хати, Наталя вже лежала на землі з розбитою головою.
21 серпня 2023 року загинув столяр Едуард Жмурко, учасник АТО (був танкістом 72-ї бригади імені Чорних запорожців). Його родина переїхала з Янжулівки до Семенівки, але вдома залишилися речі, техніка, засаджений город. Тож Едуард періодично навідувався на обійстя. Їхав велосипедом сільською дорогою, коли росіяни скинули із квадрокоптера вибуховий пристрій. Він впав за метр від Едуарда і вибухнув. Осколки влучили в живіт та в ногу. Від отриманих травм 27-річний чоловік загинув.
На вулиці, біля власного дому, наприкінці 2023 року росіяни вбили 32-річного Олега Грузького. Ворог із «градів» обстрілював місто. Олег вийшов до машини – планував відвезти дворічному синові, який разом із матір’ю живе в селі сусіднього району, новорічні подарунки. Біля авто його і спіткала смерть.
9 квітня 2024 року, внаслідок російського обстрілу центру Семенівки загинула викладачка музики дитячої музичної школи Світлана Зенченко. Вона не сховалася, як колеги, в укриття, а вирішила велосипедом «проскочити» додому. Та не встигла: снаряд розірвався метрів за три від неї. Загибель педагога неабияк вразила містян, бо Світлана Олександрівна виховала не одне покоління дітей, прищепила їм любов до музики, віру в себе та свої можливості. Її учні брали участь в обласних та всеукраїнських конкурсах, отримували дипломи переможців і гран-прі. Вона постійно виступала на сцені разом з учнями – у складі оркестру народних інструментів і хору. «Професійна і відповідальна викладачка, гарна й чуйна жінка, активна, завжди позитивна, турботлива мама двох синів», – читаю в Інтернеті слова співчуття родині.
47-річного Олексія Висоцького із Залізного Мосту 28 травня 2024 року, також вбили осколки російських снарядів. Снаряд упав біля будинку Олексія. Уламки пробили стіну хати та влучили йому в голову. Залізний Міст регулярно обстрілюють із мінометів, дронів і ствольної артилерії. За життя чоловік працював скотарем у місцевому сільгосппідприємстві.
Люди гинуть від осколкових поранень під час обстрілів, підриваються на мінах, але навіть смерть ближнього не стає аргументом для виїзду.
Також, на територію Семенівщини заходять ворожі диверсійно-розвідувальні групи, адже довкола – ліс.
Головного інженера сільгосппідприємства «Степанич» Миколу Гориславського у липні 2023 року вбила саме ДРГ на дорозі між селами Миколаївка та Залізний Міст. Російські військові розстріляли його автомобіль, а під тіло чоловіка поклали 2 кг вибухівки, очевидно, розраховуючи вбити чи травмувати ще й інших людей. Замінували також узбіччя дороги поблизу місця злочину.
«Микола того дня виїхав на роботу десь о сьомій годині. Хоча зазвичай приїжджав о дев’ятій. Він хотів помити автомобіль на тракторній бригаді, що за 6 кілометрів від його дому. Микола щоранку віз із села на роботу ще п’ятьох наших працівників. А тут поїхав сам. Може, це й врятувало їхні життя», – розповів керівник СПГ Юрій Сенько.
Убивство Миколи Гориславського до глибини душі вразило й мене, адже знала його особисто. Професіонал, відданий роботі й підприємству, людина, котра завжди поспішала на допомогу й всіляко підтримувала ближнього. Добрий, душевний і чуйний чоловік. Вороги по-звірячому, підло й підступно, обірвали його життя на 51 році.
Чула від семенівців, що їм двічі не помирати, що вони готові «щоб прилетіло конкретно, щоб не залишитися покаліченими – без рук чи ніг», бо як тоді дати собі раду? Коли хтось із односельців гине, вони готові виїжджати (дехто так і робить). А через день-другий благі наміри, на жаль, залишаються намірами. Як фаталісти, люди вірять у долю й сподіваються, що «пронесе».
Зранене «серце Семенівки»
Окрасою й гордістю міста до повномасштабного вторгнення ворога був центральний парк – місце відпочинку, масових заходів і спортивних змагань. Тут пам’ятники й меморіальні місця, Алея героїв, краєзнавчий музей, заклади культури, дитячі й спортивні майданчики, дитячо-юнацька спортивна школа. Довкола – адмінбудівлі й будинок культури, Центр творчості дітей та юнацтва, бібліотека, музична школа.
Влітку й восени минулого року ворог почав нищити комунальні підприємства громади та обстрілювати центр міста. Були прильоти в міську раду, місцеву лікарню, спортивну школу. А навесні нинішнього року великих руйнувань від ракетних ударів зазнав БК, де розміщувався волонтерський центр і благодійні організації. Будівлі посічені осколками, зяють вибитими вікнами. Тривога і страх міцно вкорінилися у свідомості: люди живуть, мов на пороховій бочці, не знаючи, що, коли і куди прилетить.
Ворог застосовує тактику випаленої землі і терору проти місцевого населення. Села стають непридатні для життя. Обстріли постійні, несподівані й різні за тривалістю. Демонстративні – зі ствольної артилерії, мінометів, «градів» – ще до вмикання сирен. Нещодавно скинули з дрона тубус із токсичною рідиною. Заміновують тіла вбитих цивільних, аби залякати людей і продемонструвати силу. Полюють на машини та водіїв, які привозять у села хліб.
“Залишу громаду останнім“
Ворожі обстріли, міграція населення (виїхала з міста десь половина жителів), нестача кадрів (передусім, лікарів), складна економічна ситуація – сьогоднішні реалії прикордонної громади. У безпечні місця переважно виїжджає молодь і мами з дітками. У громаді не вистачає лікарів. Торік виїхали два хірурги, троє гінекологів, один інфекціоніст. Правда, вдалося «спокусити» матеріальними благами хірурга з досвідом роботи на лінії вогню: сирієць Терек Аль-Хамес – перший досвід залучення іноземних спеціалістів на роботу в прикордонну громаду.
Місцева влада спільно з правоохоронцями веде роз’яснювальну роботу щодо необхідності евакуації в безпечне місце. Надає всю необхідну допомогу для виїзду (зокрема, пальне для заправки авто при евакуації, транспорт для перевезення речей, подекуди допомагають і повантажитися), сприяє в пошуку житла в інших громадах області. Але люди тримаються за рідні домівки, майно, городину – опираються до останнього. Вважають, що їх «ніхто й ніде не чекає з розкритими обіймами».
«Ми давно не організовуємо масових заходів, не влаштовуємо концерти, рекомендуємо не скупчуватися на вулицях. Це негативно впливає на психологічний стан людей, – розповів Сергій Іванович при зустрічі. – Центр Семенівки – безлюдний, бо одне укриття, розташоване в парку, всіх не врятує при обстрілах. Але громада не розвалилась: працюють комунальники, медицина, місцеве самоврядування. Нам уже розбили два офіси. Таке відчуття, що вороги полюють на наші адмінбудівлі. Тому співробітники міськради перебувають у різних локаціях. Як голова я цілий день курсую між офісами, заходжу до своїх співробітників, хоча до великої війни когось міг не бачити місяцями. Це дуже важливо, бо декому через обмежене спілкування психологічно важко. Буваю в лікарні, яку, до слова, теж торік обстріляли з артилерії. Влучання було і в кабінет начальниці медичної служби. Після цього вона звільнилася з роботи. Щоденно навідуюсь в обидва комунальні підприємства, створені в громаді (закордонні донори допомагають їм технікою). Прошу комунальників прибирати ще краще, аніж до війни, щоб у людей була надія. Образно кажучи, як капітан корабля залишатимусь в Семенівці до останнього. І якщо треба буде виїжджати, залишу місто останнім».
Попри небезпеку й життя «на пороховій бочці», розділене на «до» і «після» великої війни, люди вірять у Перемогу. На вулицях патріотичного міста майорять національні прапори, в парку квітують клумби, у магазині з амбітною назвою «Париж» можна випити запашної кави й поговорити про життя-буття. Відважні фельдшери і фельдшерки з підстанції швидкої допомоги виїжджають на виклики (правда, не в усі села). Працюють магазини, люди отримують гуманітарну допомогу, за потреби – будівельні матеріали для ремонту пошкодженого житла.
Евакуація місцевого населення, захист об’єктів інфраструктури, ліквідація наслідків ворожих атак – пріоритетні завдання голови міської ради Сергія Деденка. Він впевнено, спокійно й оперативно (це головна вимога часу) робить свою важливу роботу щодня.
Ольга Чернякова
Фото авторки та з архіву Сергія Деденка
Слухайте аудіоверсію за посиланням:
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.