Маріуполь – це незагоєна рана українців. Поки в місті хазяйнують окупанти, його мешканці, розкидані по всьому світу, намагаються навчитися жити заново. За страшними цифрами загиблих часто не видно іншої статистики – багатьох людей росіяни хоч і не вбили, але скалічили. Невідомо, коли ми дізнаємося більш-менш точну кількість таких чоловіків, жінок і дітей. Часто вони намагаються дати собі раду самотужки, небагатьом вдається отримати допомогу в Україні та за кордоном. Сьогоднішня історія ілюструє, яка велика гуманітарна катастрофа залишається за кадром.
…
20 лютого 2022 року. Маріуполь. 25-річний Владислав Бескровний от-от мав почати приватну практику барбера. Та за кілька днів почнеться повномасштабне вторгнення. Маріуполь стане однією з найтрагічніших сторінок російсько-української війни, у якій Влад як цивільний пройде своє персональне пекло. Це назавжди змінить його життя.
Крізь трупи їхали до лікарні
Влад та його дівчина Майя не готувалися до великої війни. Лиш купили їжі на кілька днів і корм для тварин. Якийсь час вдалося протриматися завдяки харчам у квартирі сусідів, які залишили Владу ключі. Та згодом хлопцю довелося вимінювати одні продукти на інші. Бартер став економічною реальністю блокадного Маріуполя.
У день, коли Влад учергове вийшов надвір, щоб виміняти щось зі своїх запасів, на подвірʼя прилетів російський снаряд. Троє людей довкола нього загинули одразу. Сам він отримав важке поранення — одна нога була посічена купою дрібних уламків, але що страшніше — в іншій була перебита артерія.
Майя дотягнула його до квартири та вколола кровоспинне, чим урятувала життя. Потім вона ж знайшла водія на старенькому «москвичі», щоб транспортувати хлопця до лікарні. Доки водій старанно обʼїжджав трупи на дорозі, дівчина просто з машини кричала в нікуди: «Не стріляйте, ми веземо пораненого!»
Майя залишила Влада у лікарні та пообіцяла навідувати щокілька днів.
Згоріти живцем чи задихнутися від диму
Наступного дня до хлопця прийшли лікарі. Один із них попросив Влада поворушити пальцями.
«Я поворушив. А потім глянув на ноги… Лікар встромив голку мені у ногу. Тобто мені здавалося, що я ворушив пальцями, а, насправді, нічого вже не відчував», — згадує Влад.
Лікар повідомив, що необхідна операція з ампутації, та хлопець міг її не пережити. Медики робили свою роботу в дуже важких умовах і за відсутності найнеобхіднішого. Тож Влад відмовився, оскільки боявся, що не встигне попрощатися з Майєю. Перебування у лікарні стало для нього новим колом пекла. Прикутий до ліжка, молодий і ще вчора зовсім здоровий чоловік не міг самотужки давати собі раду та був майже безпорадним. Сподіватися залишалось тільки на медперсонал.
Обстріли ставали дедалі інтенсивнішими. Лікарні були пріоритетними цілями терористичної армії РФ. Одного дня ворожий снаряд упав за стіною його палати, тож медпрацівники перемістили всіх лежачих у коридор.
До лікарні почали приходити маріупольці — шукали рідних, близьких або просто харчі та медикаменти. Дехто намагався допомогти Владу та іншим лежачим — віддати якусь їжу чи подати воду.
Та ніхто б за таких умов не міг врятувати від смерті. Одного дня, згадує Владислав, він укотре опинився на волосині від смерті:
«Лікарня загорілася. Декого з пацієнтів вивезли ті, хто був на ногах. Я і ще один лежачий залишились».
Він разом з іншим хлопцем намагалися за допомогою милиць відштовхуватись від землі, щоб дістатися безпечнішого місця. На це пішли години. Коли пожежа вщухла, хлопці відчули холод, який до того не помічали. І зрозуміли, що за кілька годин на вулиці просто змерзнуть. Тепер їм було необхідно подолати той самий шлях у зворотному напрямку. Вони опинилися всередині лікарні, де нікого не було. На світанку Влад помітив літню жінку, яка йшла повз лікарню. Вона докотила його та іншого лежачого до підвалу.
«Нога — це не життя»
Одного дня у лікарні почався жвавий рух.
«Не знаю точно, котра година була. Але пізніше сьомої вечора. Я спитав у жінки поруч: “А що за суматоха?” Вона відповіла: “Ці прийшли”. А я уточнюю, хто саме. Вона не сказала, хто, лиш відповіла, що я першим поїду», — розповідає Влад.
Це були російські солдати. Його дійсно першим поклали у «буханку» – стару радянську машину, яку росіяни досі використовують як карету швидкої.
«Я був не в собі. Постійно кричав “мразі”, бо мені було боляче, а вони і не розуміли, що то я про них», – каже хлопець.
Владислава привезли у Новоазовськ. Він згадує лікарню, як одноповерховий будинок, більше схожий на звичайну крихітну стареньку приватну українську хатинку. Медзаклад у ній видавав лише колір стін всередині — білий верх, зелений низ.
«Лікарня-студія» я її називав», — сміється Влад.
Там йому провели ампутацію. Перед операцією хлопець зовсім втратив сили. Згадує, як його товариш по палаті сказав, що Влад весь білий. Хлопець намагався попити води, але руки не слухалися. Отямився він уже без правої ноги, кінцівка була ампутована до паху. Це високий ступінь ампутації.
Влад одразу ж почав шукати можливість звʼязатися із рідними. Додзвонився мамі. Дізнавшись про його травму, вона злякалась. Та Влад заспокоїв, мовляв, нога — це не життя, все буде добре. Людям, які бачать російські звірства лише по телевізору, важко уявити такий оптимізм. Однак це реалії українців, які за ці роки знають, що завжди може бути гірше. На жаль, навколо достатньо непоправних лих, на тлі яких навіть втрата ноги може здаватися везінням… Війна підняла больовий поріг
Сказав лікарю в «днр» «Слава Україні», а він відповів «Героям слава»
Коли Влада виписували з лікарні «днр», він зайшов до одного з лікарів попрощатися. Поставив на стіл пляшку алкоголю і сказав: «Дякую за допомогу. І слава Україні!» Лікар не вагаючись відповів: «Героям слава!»
Після свого вимушенного лікування на окупованій території Донеччини Влад жартома називає так звану «днр» «ДельфіНаРієм». Як дельфінарій є катівнею для дельфінів, так і ця окупована росіянами територія є місцем страждань, – але людей.
Не впізнав рідне місто
Дівчина Влада тимчасово оселилася у Макіївці. Вони разом шукали шляхи для повернення додому. Як і нацисти в 1940-х, росіяни проводять своєрідну селекцію або ж фільтрацію людей на окупованих територіях. Під час цієї процедури тисячі людей, яких загарбники вважають неблагонадійними, безслідно зникають. На щастя, парі вдалося пройти цю антигуманну процедуру і знайшти перевізника, який доставив їх у Маріуполь.
«Точніше у те, що від нього залишилось. Місто я просто не впізнав», — зізнається Влад. Ще два тижні вони провели там, доки не знайшли організацію, що займається евакуацією людей. Влад, Майя, їхні собака та кішка — вчотирьох вони, нарешті, виїхали до Запоріжжя.
Коли українські військові відчинили двері автівки і побачили Влада та культю, не стали добирати цензурних слів від того, у якому стані люди виїжджають з окупації. Із Запоріжжя водій довіз пару до Дніпра. Там Влад і Майя пожили у друзів тиждень, а звідти вирушили до Львова.
На своїх сторінках у соцмережах Влад розповів свою історію і прикріпив номер карти. Люди співчували і надсилали гроші, а також інформацію про можливості для реабілітації. Влад почав відновлюватись з інструкторами у Центрі фізичної терапії Rehab у Львові, хоча й до того самотужки намагався рухатись, використовуючи стільці як ходунки. За кілька місяців реабілітації Влад почав робити значні успіхи.
Він дізнався про організацію «Designed to Live», що у Латвії виготовляє протези для українців, які постраждали внаслідок російсько-української війни.
Заново вчився ходити
Навчитися рухатися без протеза — це одне. До штучної ноги також треба було звикнути, хоча багато у чому процес адаптації до протеза залежить від самого пацієнта.
Спеціалісти казали, що Владу знадобиться хоча б кілька тижнів, щоб мінімально звикнути до протеза. Та він поїхав додому вже за тиждень.
«Настільки мені хотілося знову ходити самотужки, — посміхається Влад. — Звикнути до ходи знову було складно. Я витрачав по дві-три години з ходунками на вулиці щодня, щоб звикнути й зрозуміти: як це взагалі — ходити. Найнеприємнішим було зробити перші кроки без допоміжних засобів».
Лікарі не давали Владу конкретних прогнозів про те, коли він знову почне впевнено ходити.
«Все залежить від людини. Зі мною на реабілітації була одна жінка, з легшим ступенем ампутації. Вона і за два роки не змогла звикнути до протеза. А у мене це зайняло близько пів року. Та й те, поки не сильно вільно можу рухатись», — пояснює Владислав.
Незабаром він знову збирається їхати до Латвії, щоб замінити деякі частини протеза. Річ у тому, що поки пацієнт більш-менш освоїть протез і навчиться з ним жити, змінюється його вага та статура, тож протез із часом потребує заміни.
Владу пропонували зробити це і тут, в Україні, та він не хоче додатково навантажувати країну, багато громадян якої й без того потребують протезування.
Зараз Влад працює у сфері реклами та СЕО. Про те, щоб бути барбером, не думає, адже для цього потрібно довго стояти.
У Маріуполь повертатися не хоче.
«Якщо місто повернуть, то жити у постійному страху поруч з неадекватним сусідом дуже важко. І найнеприємніше — жити там, де твоє життя зламалось і вже ніколи не буде таким, як колись…» — резюмує Влад.
Авторка: Тетяна Жук