Багато українців досі перебувають на окупованих росією територіях. У кожного на це свої причини, і ми не будемо про них зараз. Скажу лише, що в окупації всі українці тримаються один за одного, наче за соломинку. Тільки це й допомагає вірити, що одного дня вдасться на власні очі побачити, як твій ворог, якого ти ненавидиш кожною клітинкою свого єства, нарешті, покидає твою рідну землю. Однак довго витримують таке життя далеко не всі. Хочу розповісти про те, якою була моя дорога на свободу… Адже світ навіть на дещицю не розуміє, хто такі російські окупанти…
Тільки б не один
Щоб мати сили день за днем переживати пекло російської окупації, щодня дивитися своєму ворогу в очі та не накинутися на нього голіруч, потребуєш підтримки «своїх»… Хоча б зустрічі мимохідь, хоча б перекидання кількома фразами. Іноді достатньо навіть погляду, виразу обличчя, який говорить більше за слова. Ти не один – і цим усе сказано.
Та коли хтось із українців раптом збирається виїхати з окупації, навіть якщо це не надто близькі люди, тебе враз огортає відчуття, ніби хтось відриває шматок твого серця. Щоразу! Увесь час, допоки триває окупація, й одні люди наважуються виїхати, а інші продовжують залишаються.
Мені довелося бути і серед тих, хто чекав та вірив, попри все, і серед тих, хто одного дня дістав валізи і почав збирати речі. Тому мені відомі ці відчуття… Я чекала і вірила понад півтора року. Це було на Херсонщині… Упродовж 18 місяців зі щемом у серці я прощалася з тими, хто їхав і зазвичай навіть не казав останнього слова. Коли тікають з окупації, мало хто про це говорить уголос наперед. Лише найріднішим людям. Бояться наврочити. Бояться, що окупанти завернуть додому, не випустять, і тоді буде ще гірше.
Та прийшов і мій час. Коли я почала збиратися в дорогу, моя сусідка, з якою ми ділилися і нашими сподіваннями, і шматком хліба, й останньою копійкою, поглянула на мене розгубленим поглядом і сказала: «А, може, ви ще передумаєте?! Як же я буду тут без вас?!» «Не передумаю… Більше не можу, більше немає сил ані дивитися на це, ані чекати…», – чесно відповіла я.
Але понад усе мене здивував і вразив зовсім незнайомий чоловік. Він працював у магазині іграшок. Я прийшла до нього незадовго до виїзду, бо у сина був день народження. Діти і в мирні часи чекають на свято, а під час війни – ще більше! Поки я обирала іграшки, а треба було купувати щось компактне, що потім не займе багато місця у валізі, ми розговорилися… Дружина власника магазину, виявляється, кілька місяців тому теж поїхала з окупації. А він залишився чекати… Я не пригадаю зараз навіть імені цього чоловіка, але він розповів, що у нього двоє чи троє маленьких онуків, дружина поїхала саме до них, тож у свою єдину валізу вона майже повністю набрала іграшок. «Вони на неї так чекали! Вона відмовилася від власних речей і повезла їм свято!» – захоплено казав продавець. Я усміхнулась. Бо я і сама така…
На прощання я побажала моєму новому знайомому триматися і не втрачати віри… Попри все! А він… Він раптом заплакав. Так несподівано і так щиро… Цей дорослий і впевнений у собі чоловік заплакав, прощаючись зі мною – зовсім чужою йому людиною. У його сльозах було все: і жаль, і біль, і відчай… Сльози, що застигли в моїх очах, були відповіддю на його сльози. А будь-які слова цієї миті були зайві.
Усе життя – в одну валізу
На календарі була осінь 2023-го. Понад місяць на Лівобережжі Херсонщини воїни ЗСУ тримали плацдарм у Кринках. Це вселяло неймовірну надію у серця простих українців в окупації. Ми вірили, що одного дня наші захисники обов’язково підуть далі і звільнять наш край аж до берегів Чорного моря. Знайома мені жінка з маленьким сином, який має інвалідність не наважувалася на виїзд, бо була впевнена, що її дитина не переживе такої тяжкої далекої дороги. «Може б, ви ще трішки почекали?… Скоро ж наші прийдуть. Буквально ж трішечки залишилося. Якихось півтора-два місяці», – сказала мені згорьована мати, коли я зустріла її в магазині за два дні до свого виїзду. Бог – свідок: я бажала того ж, що й вона. Але рішення було ухвалене, і я боялася не тільки окупації, а й кривавого терору та насилля, які вчиняють російські війська залишаючи окуповані території. Боялася за себе, за свою дитину, за наші життя.
Збираючись у далеку дорогу, я не була впевнена, що повернусь. Вірила в краще, але чомусь збирала речі так, наче покидаю рідний дім назавжди. То що ж узяти із собою з найціннішого? І що, насправді, є тим найціннішим? Цієї миті я вкотре усвідомлюю, хто я є. Іду до книжкової шафи і беру книжки – багато книжок! Стільки, скільки вміщується у валізі. І це не просто книжки. Це книжки українською і про Україну. Наші традиції, наші свята, культура і побут українців із давніх часів… На цьому я виховую свою маленьку дитину. За кілька хвилин я розумію, що все не вміщується… Ні, я не ставлю назад книжки на полицю. Я викладаю з валізи свої улюблені чорні замшеві черевики на високих підборах і ставлю назад у шафу. А натомість кладу до валізи ще одну книжку! Далі викладаю улюблені ботильйони, й у валізі знаходиться місце ще для кількох книжок. Я радію! Черевиків у мене буде ще багато в житті та навіть кращих, ніж ці. А от книжки – я не хочу, щоб вони зникли в цій війні… І я не впевнена, що десь і колись куплю такі самі. Ось воно – моє найцінніше!
Шлях, якого не побажаєш нікому
Довгоочікуваний ранок, нарешті, настав. Удома залишається мама. Вона просто не переживе такої далекої дороги через важку хворобу. І вона теж вірить, що за кілька місяців усе закінчиться, тому не хоче, щоб ми їхали. Заздалегідь прошу її не плакати на прощання. Так буде легше всім. Вона не підвела. Я переступаю поріг рідного дому з відчуттям, ніби пірнаю в страшну безодню. Десь так воно і є. Із першого дня повномасштабної війни я жодного разу не полишала рідного дому і могла лише уявити, які вони – блокпости окупантів. До того ж з окупації виїхати на вільну територію можна було лише через росію і треті країни… Моя довоєнна робота журналістки могла породити купу запитань у ворога за першої ж перевірки. Тож ці півтора року були для мене, ніби життям в резервації, з якої я не мала виходу. І ось, нарешті, наважилась…
За нами приїхав мікроавтобус. Ми повантажили речі до багажника і рушили. Та вже за кілька кілометрів зупинилися. Важкі великі бетонні брили, викладені зигзагами, перегороджували рух. Їхати далі можна було, лише петляючи між ними. Але спочатку нам треба було пояснити якійсь потворі в балаклаві та військовій формі, що тримала в руках автомат, куди ми їдемо. Цю справу взяв на себе водій. Кілометрів за п’ять ситуація повторилася, але цього разу всім пасажирам потрібно було показати свої паспорти. За кілька годин, перш ніж ми опинилися на адміністративній межі із Запорізькою областю, подолали до 30 блокпостів! Щоразу російські військові зупиняли, запитували і часто зазирали в наші паспорти.
Одна з таких перевірок могла поставити крапку на нашому виїзді. Серед попутників був чоловік із Заходу України, для окупантів це абсолютний ворог, потенційний розвідник/навідник чи ще хтось подібний. Вони вивели цього 45-річного чоловіка з автобуса і просто посеред поля півтори години допитували його: що він робив у Херсонській області «російської федерації»?!
Насправді, цей роботяга ще влітку 2021-го приїхав до Херсонщини на заробітки. Працював у фермерів на полях, зустрів жінку, з якою зав’язалися стосунки, та так і залишився жити з нею в селі. Шлюб оформити не встигли – почалася війна. А потім разом вирішили їхати з окупації. Та росіян на блокпосту ця історія не задовольняла. Вони наказали чоловікові дістати валізу. Нишпорили в його речах. Знову по колу допитували. Усі ми, хто весь цей час чекав на нього в автобусі, безперервно молилися. А коли побачили, що він іде у наш бік з валізою та паспортом у руках, раділи так, ніби він усім нам – рідня.
На під’їзді до тимчасово окупованої території Запорізької області нас пересадили до іншого автобуса, пасажирів додалося. Господи! Це теж був мікроавтобус, усього на кілька місць більший. У ньому ми будемо їхати щонайменше наступні дві доби! Дорогою забираємо людей з Мелітополя та Бердянська і надвечір заїжджаємо до окупованого Маріуполя. Поранене, зґвалтоване і зруйноване місто зустрічає нас будинками-примарами, чорними дірами вікон і порожніми вулицями. Перебувати тут моторошно, навіть якщо ти в автобусі, тож молишся, щоб водій якомога швидше проїхав крізь місто, яке росія перетворила на справжнього привида.
Люди першого і другого “сорту”
Наша перша велика перевірка розпочалася вже за пів години після виїзду з Маріуполя, в Новоазовську. Окуповане росією з 2014 року місто в Донецькій області під час війни стало не просто пунктом перетину кордону з рф, а й місцем для фільтрації українців, які виїжджають з окупації. Ми вишикуємось у довжелезну чергу, скануємо валізи, заповнюємо якійсь анкети з купою дурних запитань. Та найогидніше починається потім, за дверима, в які кожен заходить сам. Чоловіків тримають по пів години – годину, жінок – трохи менше. Наші маленькі діти в цей час сплять на валізах у коридорі. У кабінеті нас, наче злочинців, фотографують в анфас та профіль і беруть відбитки пальців. Далі – «розмова»… Наша фільтрація – двадцятьох пасажирів мікроавтобуса – розпочинається о восьмій вечора і триває майже до півночі. Чоловіки нервують найбільше. Уже потім я зрозумію – чому. У моєму автобусі – майже всі до одного – патріоти України (можливо, серед них дійсно були і навідники, і розвідники). У нас ні в кого немає російського паспорта. І зараз нам треба пройти найважче, щоб, нарешті, вирватися на волю.
Допоки ми тупцюємо в черзі на фільтрацію, під пункт пропуску під’їжджає великий двоповерховий автобус. Комфортабельний! Із нього випурхують усміхнені жінки в норкових манто та стильні чоловіки з дорогими валізами! Складають у чиїсь одні руки всі російські паспорти, і далі цей стос забирає російський митник на штампування. Жодних перевірок! Усе, як для вищої касти! І за кілька метрів стоїмо ми: втомлені, знервовані, з купою сумок та в очікуванні свого «вироку».
Дякувати Богу, фільтрацію в Новоазовську всі наші пройшли. Радісні ми повернулися до свого автобуса й опівночі рушили в бік країни-агресорки, щоб подолати довгий шлях аж до кордону з Латвією. Упродовж наступної доби їхали на північ. Що далі, то більше снігу та менше міст, сіл і бодай якихось ознак людського життя. О третій годині другого дня ми дістаємося москви. У мене відчуття ще гірші, ніж коли ми їхали через Маріуполь. Я ніби в самій пащі у ворога, і мені якнайшвидше хочеться опинитися подалі звідси. Та за москвою, за кілька десятків кілометрів, нас очікує неприємний сюрприз. Дорожній патруль зупиняє автобус під приводом перевірки документів водія, а за десять хвилин заходить до салону і просить нас, пасажирів, віддати й наші документи на перевірку. За хвилину в руках патрульного лежить 20 українських паспортів! Ми стоїмо посеред траси біля якогось поля. Ми чекаємо півгодини, годину, півтори… Водій встигає випалити пів пачки цигарок. З автобуса до туалету вийти не можна. Маленькі дітки, яких ця дорога більш ніж втомила, починають плакати. Божевілля! Найбільше я боюся, щоб нас не завернули назад, на окуповану територію, після того, як ми за ці півтори доби подолали вже понад тисячу кілометрів назустріч волі… Огортає страх, що нас можуть привезти до якогось СІЗО і позбавити волі, бо ми їм чимось підозрілі. Адже це повний автобус українців! Кожен хвилювався за своє, а потім хтось перший згадав анекдот, і всі почали сміятися. Це було дуже вчасно. Аби тільки ці бісові патрульні не подумали, що ми сміємось над ними! Бо тоді нас точно вже не відпустять! Спливають півтори години, і нам таки повертають документи! Рушаємо!
Перехід в іншу реальність
Уже майже минула друга доба, як ми в дорозі. Із лагідної осені, яка буває на Півдні України, ми потрапили у сувору російську зиму. Із +8 до -15, і за вікном майже хурделиця. Ніч. Водій, який везе нас на російський пункт пропуску з Латвією, отримує від «когось» дзвінок на мобільний. Йому надходить вказівка терміново змінити маршрут і обрати інший пункт перетину кордону, оскільки там, куди ми їхали, автобуси з українцями стоять в очікуванні на фільтрацію вже дві доби. Ми робимо «петлю» та накидаємо ще понад сто кілометрів і дві години часу в дорозі. Нарешті, кордон! За кілька сотень метрів, за високими ліхтарями і кількаметровим парканом – наша воля! Але до неї треба ще дістатися, і ці останні метри пішого переходу будуть для нас найважчими з усього, що ми бачили за останні дві доби!
Уночі росіяни не хочуть нікого пропускати. Ми стоїмо на морозі від двох до шести годин. Я відморожую пальці на ногах. Під ранок нас по кілька людей запускають усередину приміщення. Дітки, змерзлі, зморені і стривожені, вмить засинають на холодних металевих лавочках у коридорі. Після дев’ятої ранку нас починають «запрошувати» по одному. Спочатку – усіх жінок навіть разом із дітьми. Після них – чоловіків. Починається пекло. У кожного воно своє. І ніхто не хотів про це розповідати потім. Ми, двадцятеро з нашого автобуса, на цьому російському пункті перетину кордону застрягаємо на цілу добу! Молода жінка під час фільтрації непомітно проковтнула свою сім-карту, щоб ніхто не дізнався, що вона – патріотка України. Хлопцеві погрожували перебити коліна лише за те, що в його телефоні, в історії пошуку Google знайшли фразу «як виїхати з окупації». Комусь заборонили на наступні 50 років в’їзд назад, до росії та на окуповану територію, за те, що в його мобільному відновили пісню «Путін – *уйло» (але та людина була навіть рада такому «вироку», бо все, про що мріяла, це полишити територію тиранії). А один чоловік з-поміж нас, зовсім непримітний і вже в літах, освітянин із Запорізької області, взагалі, не повернувся з фільтрації! Наш автобус чекав його до останнього, але марно. Що з ним – ми не знаємо й досі.
Латвія зустріла нас тепло, попри сніг і мороз. Своє прибуття до країни ЄС кожен оформив на митному посту за лічені хвилини. Руки тремтіли від хвилювання. На очі раз-у-раз наверталися сльози. Не вірилося, що ми, нарешті, тут, у безпеці! На виході з пункту пропуску знесилених українських біженців чекав постійно діючий намет латвійських волонтерів. Їхній гарячий розсольник і кава здавалися нам найсмачнішими в житті. І то був єдиний для всіх нас смак – смак волі!
За ці три доби я ніби прожила ще одне довге і важке життя в іншій, паралельній, реальності. Страх пережитого не відпускає і досі. Навіть якщо ти женеш від себе важкі думки впродовж дня, підсвідоме наздоганяє тебе уві сні та зринає нічними жахіттями. Усі вони – про окупацію.
Із моменту мого виїзду минуло вже 10 місяців, а на Лівобережжі Херсонщини ситуація досі без змін. Усередині липня 2024-го ЗСУ змушені були полишили плацдарм у Кринках, бо за рік росія повністю зрівняла те село із землею і перетворила на згарище. Але я точно знаю, що там, у моєму краю, люди і зараз чекають на звільнення. Вірять, що ще встигнуть пожити під прапором рідної України. А мені моя мама через 10 місяців після мого виїзду нещодавно вперше сказала, що вона дуже радіє через те, що ми все ж таки не залишились…
Авторка: Олена Горошок.
Усі фото до матеріалу ілюстративні, надані авторкою.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.