За понад 10 років своєї війни проти України Росія знищила безліч українських населених пунктів. Мільйони людей змушені покинути обжиті місця. Росіяни залишають такі руйнування, що після деокупації повертатися просто нікуди. Цілі міста і села залишаються хіба в пам’яті їхніх колишніх мешканців…
Велика Комишуваха. Маленьке село Барвінківської територіальної громади Ізюмського району, що на Харківщині. Саме цей населений пункт із березня до вересня 2022 року був на передньому рубежі російсько-української війни. Село всі ці довгі місяці було у так званій сірій зоні — в нього заходили російські “асвобадітєлі” і під натиском наших захисників, не встигши закріпитися, залишали позиції. Плани росіян швидко взяти село і просунутися в напрямку Барвінкового провалилися. 10 вересня Велику Комишуваху звільнили від ворога.
Яким по собі росіяни залишили село, важко описати. Жодного вцілілого об’єкта соціальної сфери, жодного будинку, придатного для життя. Понівечена деокупована Велика Комишуваха з такими ж понівеченими людськими долями. Тут кожен двір — невимовний мовчазний біль, про який хочеться кричати. Тут кожна родина зі своєю трагічною історією, про яку можна і треба писати. Бо кожна людська історія — то частинка російсько-української війни. Один епізод із сотень тисяч фактів військових злочинів росії проти мирного цивільного населення України.
«Головним було вирватися з того пекла»
Три покоління родини Шматків пов`язує свою долю з Великою Комишувахою. Тут Микола Сергійович з Валентиною Василівною прожили все своє життя. Тут народили і виховали сина Сергія та доньку Ірину. Тут їхні вже дорослі діти свої сім`ї створили і дітей народили. Жили б і зараз у рідному селі. Порали б своє господарство, доглядали б садибу, вирощували домашню городину — як завжди, як звикли жити, як було у всіх у селі. Було… До війни було. До страшного і трагічного лютого 2022 року.
Велику Комишуваху ворог почав обстрілювати вже в перших числах березня. Інтенсивно, щоденно, з усіх видів зброї. Авіація, артилерія — все прицільно било по селу. Коли вже нестерпно стало ховатися в погребах, люди залишали свої хати. Їхали хто куди. Головне — втекти із цього пекла…
…Микола Сергійович, старійшина роду Шматків, вперто не хотів евакуйовуватися. Хоч летіло і з неба, і з землі, а він тримався рідної хати. На вмовляння рідних виїжджати, відповідав категорично: ви рятуйтеся, їдьте, а я залишатимуся тут.
Його син Сергій, який мешкав разом із родиною в батьківській хаті, дружину з донькою та онукою відправив у більш безпечний регіон на Захід України. Маму Валентину Василівну вивіз недалеко — у сусідню Грушуваху, там було на той момент спокійніше. А сам залишався у Великій Комишувасі, бо не міг же бути хворий на діабет батько один під обстрілами.
12 квітня 2022 року Микола Сергійович таки погодився на евакуацію. Того ж дня Сергій і вивіз батьків на Полтавщину. У село Голобородьківське, де вже знайшли прихисток від війни майже 50 їхніх односельців.
На подвір`ї Шматків — руїни і суцільне згарище
Так навесні 2022 року у селі на Полтавщині утворилася маленька діаспора великокомишувасьців. Кожен, як міг, облаштовувався на новому місці. Шукав житло, налагоджував свій побут. І всі дружно трималися купки. Хто щось почує чи дізнається про Велику Комишуваху – ділився із земляками. Бо думками і душею кожен залишалася там, у рідному селі.
Пів року життя на чужині, пів року туги за рідним краєм. А вісточки з села приходили невтішні, одна страшніша за іншу. Було очевидним — ворог нищить їхнє село, їхні домівки…
“У вересні, після звільнення Великої Комишувахи від окупантів, земляки почали потихеньку повертатися додому. Ті, хто першими поїхали, почали надсилати фото – чиї хати вціліли. Ми переглядали ті кадри, а свого будинку не знаходили. Вже як самі поїхали в село, то зрозуміли чому: не наважувалися земляки фотографувати наше подвір`я. Бо нічого було там фіксувати: одні руїни та згарища”, — розповідає Галина Шматок.
“Коли ми їхали, як кажуть, у розвідку у Велику Комишуваху, то Миколу Сергійовича, звісно, із собою не брали. Дорога для нього була б фізично та емоційно важкою. Хоча він просився, хотів бачити село, свою садибу. Ми пообіцяли таткові по приїзду все розповісти і все на фотографіях показати”, — продовжує розповідати невістка Миколи Сергійовича.
“Батьків заповіт ми виконали — поховали у рідному селі, поруч із бабусею“
Болісними були для літнього господаря ті світлини. Бачити в руїнах те, що будувалося своїми руками, у що вкладав душу і серце, було нестерпно тяжко. Тяжко було не тільки за свою садибу, за село душа боліла.
Село, яке розбудовувалося не тільки на його очах, а за його активної участі. Микола Сергійович багато уваги приділяв розвитку Великої Комишувахи. Дбав за благоустрій села, розвиток інфраструктури, комфорт і благополуччя селян на кожній посаді, яку обіймав. Навіть коли вже й на пенсію вийшов, то продовжував активно опікуватися проблемами людей. Багато років очолював ветеранську організацію сільської ради. Був одним із найкращих очільників спілки не тільки у районі, а й в області. Тільки через хворобу вже перед великою війною дещо відійшов від справ, бо тяжко перехворів на ковід, на фоні цукрового діабету загострилися інші недуги.
Його серце зупинилося 22 березня 2023 року. На церковне свято 40 святих. Саме в цей день у 1999 році померла й мама Миколи Сергійовича. Їй було 96 років. Сину жінки-довгожительки виповнилося лише 77. А він будував плани на довше життя. Говорив, що генетика має спрацювати, і він прагнув ще багато встигнути.
Війна перекреслила все. Жахи обстрілів, стреси, евакуація, життя на чужині, доля понівеченого рідного села, втрата власної домівки — все це так чи інакше позначилося на здоров`ї ветерана.
Він помер на чужині. Але наказав рідним поховати його у рідному селі. Поруч із матір`ю. Діти батьків заповіт виконали. Хоча й це було непросто. Цвинтар офіційно вважається замінованим. Довелося просити фахівців обстежити територію до місця поховання…
Миколу Сергійовича Шматка прийняла на вічний спочинок рідна земля. Земля, де народився і виріс сам, де побачили світ діти, онуки, правнуки…
“В рідному селі і дихається легше“
От тільки у них, нащадків роду Шматків, росіяни забрали можливість далі жити і працювати на батьківській землі. Повертатися їм нікуди. Нема дому. І відновлювати нічого, і ремонтувати. Залишається родина Шматка-меншого там, на Полтавщині, у тому ж селі Голобородківському. Думалося, що тимчасово їх із Великої Комишувахи вигнала війна. Думалося, що тиждень, два чи місяць — і повернуться назад. Та очікуване повернення розтяглося на роки… І стало нездійсненною мрією.
“Ми час від часу навідуємося у рідне село. На садибу зайдемо, на цвинтар до могилок рідних, — говорить Галина Шматок. — І, знаєте, там наче легше дихається. І де б не були, як не складеться наше життя в майбутньому — дорога все одно вказуватиме на Велику Комишуваху. Бо там все рідне, все дороге серцю. Хоч понівечене, хоч спалене, хоч в руїнах, але то наш спогад про щасливе життя. І ці спогади грітимуть душу. І навіть руїни нас надихатимуть жити. Бо то місце нашої сили. Було, є і буде”.
Авторка: Ірина Столбова
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.