Наприкінці минулого тижня стало відомо, що російський президент Владімір Путін підписав указ, що дозволяє Росгвардії блокувати Керченську протоку. Усе це – одразу після напруженого інциденту з учасником міжнародних навчань Sea Breeze британським Defender неподалік Криму.
Нагадаємо, російські медіа, з посиланням на Міноборони РФ заявили, що Росія обстріляла британський корабель поблизу узбережжя Криму. Натомість Міністерство оборони Великої Британії це заперечило: ніхто в наш ракетний есмінець «Дефендер» не стріляв і бомби не скидав, а росіяни влаштували свої військові навчання неподалік.
І це – далеко не все.
Росія вивела у море весь корабельний склад Чорноморського флоту. Такою стала її відповідь на міжнародні навчання Sea Breeze – масштабні тренування військових з близько 30 країн світу.
Навчання Sea Breeze проводяться щорічно вже багато років і щоразу Кремль не пропускає можливості створити провокації і атакувати інформаційно. От і зараз Росія розігрує кількамісячну дезінформаційну кампанію з дискредитації як самих навчань, так і НАТО загалом.
Подібні російські операції зазвичай досить комплексні. У них задіяні усі основні російські спецлужби, вони спрямовані одразу на кілька аудиторій, усі меседжі є сталими, добре протестованими, а канали комунікації охоплюють кілька рівнів – високий офіційний, медіа, соцмережі і найвищий офіційний – самого президента Росії.
Етапи зазвичай наступні: поступове нагнітання, далі ескалація, агресивна атака через медіа та соцмережі. І, врешті, – нормалізація через примус до своїх умов на найвищому політичному рівні.
Все починається з так званої “розкачки”.
Це найдовший та найменш інтенсивний етап. На ньому зазвичай говорять офіційні посадові особи – міністри, радники, парламентарі.
Вони закидають в інформаційне поле тези про те, що “може щось відбутись”.
Зазвичай мова йде про нібито провокацію з боку України або її західних союзників.
“Наши источники в Киеве”, “есть информация, что” – типовий початок кампанії.
У випадку із Sea Breeze розкачка відбувалась протягом усієї весни і початку літа.
В квітні Микола Патрушев, секретар Ради безпеки РФ, вийшов із заявою, що Україна здійснить провокацію із вбивством своїх військовослужбовців в Криму за підтримки США, аби змусити Росію реагувати.
Тоді ж міністр оборони РФ Шойгу масово перекидає війська в Крим і заявляє про “контрольну перевірку боєготовності армії”.
Інформаційний супровід цієї історії схожий на той, що передував подіям в Керченській протоці у листопаді 2018 року, коли Росія атакувала українські кораблі і взяла наших моряків у полон.
Тоді за кілька днів до самого інциденту російські пропагандистські ток-шоу виходили в ефір з темою “Порошенко приказал захватить Азовское море”, а депутат російської Думи Леонід Калашніков фактично “передбачив” саму подію, назвавши її українською провокацією: “Может быть эта история ведет к какой-то провокации, в результате которой завтра, как в Солсбери, без всяких доказательств будет “русские там разбомбили какой-то катер или сбили там еще что-то”.
Невдовзі нагнітання набирає обертів.
Вже на початку літа з’являється повідомлення від Міноборони РФ, що навчання – це прикриття для секретного перекидання зброї в Україну. Таку ж заяву поширює російське МЗС.
Ця теза відверто безглузда, адже США відкрито допомагають Україні з озброєнням, і навчання Sea Breeze точно для цього не потрібні.
Далі Росія починає залякувати і сипати погрозами. За день до історії з британським есмінцем Путін заявляє, що НАТО таки розширюється, порушуючи свою обіцянку цього не робити – чергове путінське повернення до тези про “червоні лінії, які Росія сама визначає”.
Майже одночасно із мирним проходом британського есмінця в 12 милях від Криму, російське посольство в США вибухає твітом про “агресивний характер навчань” і закликає США й НАТО їх зупинити.
З цього моменту починається масоване інформаційне бомбардування.
Зазвичай механіка цієї хвилі досить проста: російські спецслужби розсилають “своїм” медіа, блогерам, “експертам” спеціальні “темники” з основними наративами, які треба активно поширювати.
Наративи значною мірою залежать від аудиторії. Наприклад, західні – близькі до Кремля – експерти та журналісти отримують тези про те, що “Росія змушена захищатись, адже Альянс сам її провокує”.
Для української аудиторії основним тут є, безумовно, наратив про “зовнішнє управління”, про залежність українського керівництва від західних союзників і їхню готовність почати на нашій території Третю світову.
Показово, що багато регіональних видань та телеграм-каналів на півдні України паралельно почали розганяти історію про те, що українська сторона забезпечує погане харчування натівським військам. Мовляв, “а де ж ваш славнозвісний борщ?!”. Це “нішеві” наративи – для проросійських регіонів України, спрямовані на дискредитацію армії та військово-політичного керівництва.
Для внутрішньої російської аудиторії кремлівська пропаганда традиційно ліпить з Росії жертву. Тут в хід йдуть старі добрі тези про “підкрадання НАТО” до кордонів Росії і про можливість Третьої світової з ініціативи Заходу.
Створення образу ворога – перевірений авторитарними режимами прийом, що дозволяє мобілізувати та консолідувати внутрішню аудиторію, створити напругу й цим відволікти від внутрішніх державних питань.
Насправді ж навчання мають оборонну природу. Росія не може не знати цього, адже у 1998 році сама брала участь в Sea Breeze.
Відтак чергова, настільки ворожа інформаційна кампанія проти них є спробою, з одного боку, дискредитувати НАТО, а з іншого – виправдати власні агресивні дії в цьому регіоні.
Вже очевидно, що напруга в ньому буде лише зростати. І наша обороноздатність значною мірою залежить від поведінки наших союзників.
Випадок з есмінцем є чудовим прикладом, як можна і треба відповідати на спроби домінувати в Азовському та Чорному морях.
У той час, коли Росія досі прагне ділити світ на зони впливу, і переконує, що вона має право вирішувати нашу долю за нас і без нас, подібні дії наших партнерів серйозно протвережують тих, хто почав піддаватись російським амбіціям на Крим та води навколо нього.
Тим більше, що далі піднімати ставки Росії буде щоразу важче.
В намаганнях усіх налякати вона вже “договорилася” до Третьої світової війни.
Зрештою, особливість постійної напруги полягає в тому, що з часом ти до цієї напруги звикаєш і вона перестає бути виснажливою.
Здається, те саме відбувається з погрозами Росії. Вони дедалі менше лякають світ.
Любов Цибульська, керівниця Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки у рубриці “Експертна думка” “Європейської правди”