Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.
Слова однієї з найвідоміших українських пісень належать поету Михайлу Петренку. Він народився у Слов’янську. Не дивно, що пісня є гімном міста, а на його прапорі зображений сокіл.
Колись тут було Дике Поле. Потім для захисту від набігів татарів збудували фортецю із назвою Тор (не плутати із скандинавським богом). З часом місцевість перетворилася у курорт, і, здавалося, Слов’янськ очікує безхмарне майбутня, але раптом з’явились варвари двадцять першого століття. У квітні 2014 року їх диверсійна група встановила контроль над містом.
Це продовжувалось три місяці, допоки збройні сили його не повернули. З тих пір Україна міцне тримає в своїх обіймах цю землю. А те, що у звичний спосіб життя тут війна внесла свої корективи, то цілком природньо.
У 2022 році, після початку повномасштабної війни Росії проти України, часто можна почути фразу: «Всі не можуть взяти в руки зброю і піти воювати, хтось завжди залишається працювати в тилу». Хто автор фрази – достеменно невідомо, але вона досить влучно ілюструє те, як живуть українці під час війни.
Українці здивували світ, приголомшили його, а подекуди – й закохали в себе. Україна об’єднала десятки країн у спільній боротьбі з країною-агресором та довела: немає жодних гарантій, що завтра Росія не захоче «звільнити» ще чиюсь територію.
Усе це стало можливим не тільки завдяки нескінченним дипломатичним зустрічам та перемовинам української влади з іноземними посадовцями (хоча широка дипломатія відіграє не останню роль). Світ дізнався про оборону України завдяки людям, які її тримають, – у першу чергу військовим, медикам, волонтерам, рятувальникам, які рятують, лікують, захищають.
Але є ще й ті, хто працює для допомоги та забезпечення людей, які не можуть воювати, іноді навіть не можуть евакуюватися. Людей, чиї життя саме й захищають українські військові.
Слов’янськ, що на півночі Донецької області, – моє рідне місто. Видання, в якому я працюю, основну частину контенту також присвячує Слов’янську. Тому після евакуації я намагаюся бути в курсі того, що відбувається в рідному місті, чим живуть люди і чому часто відмовляються евакуюватися.
Одного разу під час телефонної розмови про те, як минула у Слов’янську чергова доба, знайома обмовилася: «Ти знаєш, у нас так багато хороших людей. Хтось їздить в безпечні міста на замовлення, хтось лікує, хтось щодня везе із сусіднього села те, що в нього вродило».
«Про них світ теж має знати», – подумала я під час тієї розмови. Методом «сарафанного радіо» знайшла контакти людей, які у Слов’янську продовжують займатися тим, що вміють найкраще: продавати ліки, навіть коли немає світла; робити молоко та домашній сир, поки росіяни «демілітаризують» міста та села; їздити по інших містах зі списками замовлень від тих, хто не зміг виїхати.
Я розкажу три історії, якими зі мною поділилися три Людини зі Слов’янська.
“Я не тішу себе ілюзіями”, – аптекарка Олена
Олена має медичну освіту, багато років живе у Слов’янську та працює аптекаркою. Жінка каже, що як істинна християнка просто не може залишити людей, яким потрібна допомога. До того ж за багато років у рідному місті вона «пустила глибоке коріння».
Коли почалася повномасштабна війна, жінка не розгубилася і вирішила продовжувати робити те, чим займалася раніше: працювати фармацевтом, поратися на городі, займатися хатніми справами.
«Мені вже за 40, у мене є сім’я, діти. Я трохи, так би мовити, матеріально розширилася: житло, дача, город. Слов’янськ – це моя Батьківщина, я з нею зрослася. Я в себе вдома, рідна земля та стіни підтримують», – розповідає Олена.
Інша причина, яка змусила жінку залишитися у місті попри небезпеку, – професія, яка стала покликанням. Люди з медичною освітою зараз потрібні в Слов’янську як ніколи. Жителі потребують допомоги та поради, які ліки в якому випадку слід вживати, що робити при тих чи інших симптомах.
У квітні 2022 року більшість аптек міста зачинилася під впливом щоденних закликів української влади евакуюватися. Власники вивезли те, що було в аптеках, працівники теж евакуювалися.
Так сталося і з аптекою, в якій працювала Олена. Їй запропонували перейти в іншу. Жінка погодилася, адже людей у Слов’янську все одно залишалося багато. Ще й почали повертатися ті, хто раніше вже виїхав у безпечні міста. Було для кого працювати.
«Я дуже засмутилася, коли колеги виїхали. У квітні була дуже морально напружена ситуація, тому багато хто не витримав та евакуювався. Відповідно, аптеку треба було зібрати та вивезти. Мені було боляче, бо надійшли препарати, які довго не надходили. Роботодавця я можу зрозуміти, бо залишитися – це ризики. Але я не відчувала спустошення, бо в мене на це часу не було. У мене взагалі немає часу на сум, бо я не звикла сидіти без діла, і війна цього не змінила».
Жінка розуміла, на яку небезпеку наражається, залишаючись у Слов’янську. Розуміння поглиблювалося, коли почастішали обстріли міста та околиць, зникли газ та вода, почалися перебої в електропостачанні.
«Друзі та знайомі, які евакуювалися, дзвонять і питають: а як там наше житло? Я кажу: та поки стоїть. Поки й моє стоїть. А як буде далі – невідомо. Та й опалювальний сезон під питанням. Я не тішу себе ілюзіями».
Для Олени пристосування до екстремальних умов відіграє неабияку роль як у повсякденні, так і в роботі.
«В аптеці без світла не відпустиш ліки, на які не зміг встановити ціни через базу даних».
Під час телефонної розмови чутно глухі вибухи. Це означає, що Слов’янськ знову обстрілюють. На секунду жінка переривається і каже: «Ох, знову. Сьогодні гучно. Ну, це нічого, бувало й гірше».
Але Олена не акцентує на цьому уваги й повертається до розповіді про свою роботу.
На момент, коли жінка перевелася в іншу аптеку, із 6-7 оптових баз залишилася лише одна, яка й дотепер доставляє ліки до Краматорська. Працівники аптек Слов’янська та Краматорська приїжджають на точку, куди постачальник привозить ліки, і беруть там те, що їм потрібно. Туди і назад аптекарі дістаються власним транспортом.
У Краматорську Олена забирає ліки, повертається до Слов’янська, працює до 14 години. Потім закриває аптеку і розбирає товар, щоб наступного ранку люди прийшли і забрали свої замовлення без затримки.
«Бо розбирати товар і паралельно його відпускати – то змарнувати день. А я зацікавлена, щоб люди отримали допомогу якнайшвидше, бо ти ж не знаєш, що буде завтра».
Проблеми в роботі трапляються, коли немає світла. Через це стає проблематичним відпускати наявний товар та встановлювати ціни на новий, бо ціни призначаються через базу в комп’ютері.
Олена каже: за правилами аптекар має пробити ціну товару в комп’ютері і видати людині чек після оплати. Але в нових умовах доводиться діяти інакше. До прикладу, в один з днів прийому товару жінка встигла встановити ціну тільки на частину ліків. А потім вимкнули світло. А покупцю дуже потрібні ліки. Якщо цінник на товар уже є, в екстремальних умовах його можна продати й без комп’ютера і чека. Якщо ж покупцю потрібні саме ліки без цінника, Олена бере гроші, записує суму. Коли світло з’являється – із покупцем звіряють різницю між оплаченою ним сумою і фактичною вартістю.
«Якщо продати ліки за абиякими цінами, то потім можна дебіт з кредитом не звести. Але йдемо з покупцями назустріч одне одному. А що робити? Я працюю в тому ж районі, що й живу, тому багатьох клієнтів знаю особисто. Ми тут всі одне одного знаємо».
Зараз значна частина клієнтів Олени – люди пенсійного віку. Найбільший попит мають препарати від підвищеного артеріального тиску, заспокійливі. Також приходять зі скаргами на фоні стресу: неможливо зібратися з думками, голова йде обертом, шум у вухах, проблеми зі шлунково-кишковим трактом (підвищена кислотність, печія, проблеми з жовчним міхуром тощо).
«Ми стараємося як можемо, багато привозимо під замовлення. Беремо номери телефонів, обдзвонюємо. Було якось, що тільки півтори години я телефонувала всім, хто робив замовлення. Але нічого, головне, що люди приходять і беруть те, що їм потрібно. А іноді доводиться казати: що ж ви берете тільки одну пластинку, візьміть більше, бо раптом завтра нас не буде. Тобто, невеликий відсоток людей ще не перелаштувався. Вони живуть в якомусь своєму світі і вірять, що їх все омине».
«Хочемо допомогти тим, чим можемо», – подружжя Олена і Володимир возить слов’янцям продукти з безпечного міста
«Шкода, дехто просто не може виїхати з міста, а вижити там зараз дуже важко. Дуже багато бабусь, яким в принципі немає куди їхати. Вони самі кажуть: що буде – то буде, залишуся тут. Але не в кожного є можливість піти в інший кінець міста, щоб купити ліки й продукти», – каже Олена на самому початку нашої розмови.
Олена і Володимир – сімейна пара. Вона ще до повномасштабного вторгнення РФ пішла в декрет, а чоловік працював водієм. Паралельно подружжя мало город та худобу, тому продавали те, що давало власне господарство.
Зараз вони возять у Слов’янськ те, що замовляють містяни: продукти, солодощі, рибу, м’ясо, ковбасу, сардельки, цукор, борошно, ліки тощо. Доставляють все, що знаходять. Спочатку все купують за свої кошти у безпечних містах за межами Донеччини, а потім доставляють людям додому чи туди, де їм зручно забрати. За все, що привезли містянам, беруть тільки ту суму, яку довелося витратити за закупівлю, – це принципова позиція подружжя.
«Повірте, ми на цьому нічого не заробляємо і не наживаємося, ми хочемо допомогти тим, чим можемо. Ми вивезли дітей з бабусею, а самі поки мотаємося».
Олена визнає, що такі поїздки небезпечні і щодня небезпека зростає. Тому вона не впевнена у тому, що зможе їздити так постійно. Та й із пальним виникають складнощі. Пара заправляє автівку в Добропіллі, бо у Слов’янську це надто дорого.
«На бензині ми взагалі стараємося не їздити, бо спробуй його купи. Чоловік без роботи, я – теж. Крутимося як можемо».
Замовлення збирають по «сарафанному радіо» – зідзвонюються із сусідами, знайомими, друзями. Ті передають їх номер далі. Так збираються цілі вулиці. Дружина з чоловіком оголошують, що можуть привезти. Далі головне – знайти якісні продукти не за всі гроші світу.
«Звісно, хороша ковбаса коштує 400 грн, а в людей таких грошей немає. Борошно возимо, а люди з нього самі хліб печуть навіть без світла – на багатті. Люди беруть на тиждень три стегенця, трохи рибки, трохи печива – і так до наступного разу, коли ми приїдемо».
«Треба бути людиною», – Олександр вирощує корів і виготовляє домашні молочні продукти
Олександр живе в селі під горою Карачун біля Слов’янська, має сім корів. Таким виробництвом чоловік займається вже 15 років. За ці роки встиг купити сучасну техніку, оформити на себе землі під пасовиська та заготівлі сіна. Три рази на тиждень він їздить у Слов’янськ, щоб продавати свою продукцію – молоко, сир м’який, сир твердий, сметана. Усім циклом виготовлення молочної продукції чоловік займається самостійно – від початку до кінця.
Так триває і під час повномасштабної війни. Олександр продовжує виготовляти молочні продукти та відвозити їх на ринок, адже покупці, які вже стали добрими знайомими, чекають.
З тим, щоб доїхати до міста, проблем немає, але ціна кусається, – зазначає чоловік, як і героїня попередньої історії. Проте ціну на свою продукцію Олександр не піднімав. Наприклад, молоко коштує 50 грн за трилітрову банку, сир твердий – 150 грн за кг, жирний сир – 70 грн за кг.
«Треба бути людиною. Треба не тільки собі щось мати, а щоб ще й люди мали, щось могли купляти».
Покупців у чоловіка достатньо – переважно літні люди та жінки. Каже, що покупців так багато, що продукції на всіх охочих навіть і не вистачає.
Часті обстріли додають проблем у процес виробництва молочної продукції. До прикладу, коли немає світла, є ризик, що молоко зіпсується, адже зберігати його потрібно за певної температури.
До того ж корів треба годувати щодня, робити для них заготовки. Але й така робота через обстріли стає небезпечною. Та й самі тварини на обстріли реагують по-різному.
«Корови – як люди. От є у мене одна, якій байдуже. Ще одна за гелікоптером ганяється, інша тікає від нього. У кожної корови свій характер».
Фермер зізнається, що не обмірковував плану дій на випадок, якщо ситуація навколо міста стане вкрай критичною. Каже, що залишився тут тільки через тварин, бо їх неможливо вивезти за п’ять хвилин.
«У сусідніх селах дехто просто випускав корів. Якщо стане зовсім погано, мабуть, доведеться так зробити. Я не буду ризикувати сім’єю. Але випустити дійну корову – це рівноцінно тому, щоб викинути її. Дуже їх шкода, вони ж вирощені моїми руками. Я і в 2014 році через корів не виїжджав, але тоді було простіше і таких щільних обстрілів не було. Війну тоді і зараз не можна порівнювати».
Коли наша із Олександром розмова добігає кінця, ми чи не в один голос кажемо: будемо вірити в краще та в ЗСУ.
Ці три історії показують, що кожен зараз воює на своєму фронті, не завжди зі зброєю в руках. Хтось має забезпечувати людей в тилу ліками, хтось – продуктами, бо життя триває попри вибухи та обстріли зі зброї всіх калібрів.
Вікторія Повержук
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу