Menu

Комуна з Мостового

Мостівська сільська громада однією з перших на Миколаївщині скористалася можливостями реформи місцевого самоврядування. Відбулося це в липні 2016 року. Сьогодні громада займає площу 334 квадратних кілометри, має близько 4 тисяч населення і мало чим відрізняється від інших громад Вознесенського району. Заробляє виключно сільгоспвиробництвом. Цим та багато іншим вносить свій внесок у спротив російській агресії.

Село Мостове Вознесенського району на Миколаївщині має давню історію. Його заснував представник козацького роду Федір Паскевич у 1792 році, а вже 20 років потому власник змінився – до села на річці Чичиклія приїхав дворянин угорського походження поручик Яків Ерделі. Відтоді життя у Мостовому почало розквітати: відкрилася лікарня, школа, церква, було закладено парк.

Про ті часи нагадує дивовижна споруда – такий собі мініатюрний палац, який з маєтку Ерделі перетворився в сучасну школу. І це далеко не всі перетворення, які стали можливими після створення об’єднаної територіальної громади.

«Коли було прийнято закон про децентралізацію, наші села одними з перших у районі захотіли створити свою спроможну громаду. Тоді ми просто зациклились: хотілося щось змінити, не залежати від району, приймати рішення самостійно», – згадує голова громади Надія Бабанська.

За її словами, перш ніж об’єднуватися не за перспективним планом, представники сільських рад зробили фахову оцінку, аби визначити, чи зможе громада стати спроможною. Зрештою, три сільські ради (а це 14 сіл) вирішили йти на вибори, і вже з 2017 року ОТГ отримала повноваження та перейшла на прямі міжбюджетні відносини з державою.

Коли пояснили, чим зароблятиме нове утворення і на що витрачатиме кошти, всі 14 сіл дали згоду на об’єднання.

Сьогодні в складі громади вже 18 сіл. Працюють 5 шкіл, 5 дитячих садочків, ФАПи, амбулаторія. Тільки за два роки роботи загальний бюджет мостівського самоврядування зріс у понад 10 разів – із 3 мільйонів гривень до 33-х.

Після двох важких ковідних років були плани розвитку на 2022-й, але настало 24 лютого і страшна фраза «в Україні розпочалася війна» зупинила всі інші думки. Перше, з чим було треба впоратися, – з природним людським страхом.

Надія Володимирівна зізнається: «Шок, страх – то були перші емоції війни. Ми в тридцяти кілометрах від Вознесенська, а під ним стояли російські танки. Онкохворі не знали, де купувати ліки. Прийшли наші військові, їх треба нагодувати. Холодно, продуктів немає, бензину немає, газ тільки в балонах».

Люди мусили знати, що відбувається. Наче телеграф вистукувала клавіатура повідомлення: «Під час повітряної тривоги сигналом оповіщення в селах Мостове, Суха Балка, Лідіївка та Козубівка будуть слугувати церковні дзвони, в інших населених пунктах – гучномовці!», «Відпрацьовуємо місцеві плани евакуації населення у частині дій органів з евакуації у випадку надзвичайної ситуації», «Створюємо громадське формування (патрулювання) населеними пунктами громади».

А потім запрацювало те, що голова пізніше назве комуною.

У Фейсбук-стрічці чергове оголошення: «В кого з жителів громади є печі для випічки хліба? Просимо повідомити сільську раду».

«Той несе яйця, той знаходить м’ясо, той овочі, той забезпечує приготування хліба, – розповідає Бабанська. – Кинулись – дріжджів немає. Зателефонували на Львівщину виробнику, направили клопотання, і ті відправили нам 100 кілограмів».

Кожного дня до сільради приходили люди і щось пропонували, запитували, чим допомогти. Жінки згуртувалися і наробили котлет. Знайшли по селам все, що треба.

Згодом комуна розширилася. Приїхали переселенці з Одещини, Херсонщини, інших районів Миколаївської області. На сьогодні їх в селах громади 520, серед них багато дітей. Живуть у місцевих. Навесні садили картоплю, моркву, цибулю. Для стареньких самотніх селян це значна допомога в господарстві. Потреба в купівлі овочів на ринку зменшилась, і це помітно.

Зараз вже трошки спокійніше. Люди зосередились, згуртувались. Критики, яка іноді природно лунала відразу після об’єднання громади, не чутно. Від жодної людини голова не чула: «Я не буду. Не хочу». Відкликаються на будь-який заклик: облаштовували блокпости, готували їжу.

«Через нас пролягає дорога державного значення. Навіть не можу сказати, скільки людей при евакуації ми допомогли направити до станції Колосівка. Проводили велику роботу, зустрічали вночі. Стояли взимку на холоді на блокпостах по 6 годин. Витримали. Мабуть, тому, що відчули велику відповідальність за все, що відбувається», – говорить Надія Володимирівна і додає: «Якими б не були раніше політичні погляди, за кого б не голосували на виборах, рашисти прийшли на українську землю, і ставлення людей змінилося. З’явилося відчуття того, що всі роблять спільну справу».

Мостівська громада, як і її сусіди – край хліборобів. Все тут залежить від врожаю – хто і як буде лікувати селян, вчити дітей, ремонтувати старі дороги і будувати нові, організовувати свята. Недарма в одному з нещодавніх привітань на адресу сільгоспвиробників пролунали такі слова: «Бажаю вам, щоб земля наша рясніла золотом щедрих врожаїв, на столі у кожній оселі завжди був свіжий, запашний хліб, а у життя щоб втілювалися всі ваші плани! Нехай не переводиться селянський рід на українській землі, а праця відданих її трударів буде належно оцінена!».

Запитую про те, що є такого в українцях, що їх не можна підкорити. Це їх людяність, впертість, волелюбність, – відповідає Надія Бабанська.

А ось інше питання пробуджує в ній якісь особисті почуття, і жінка не можете впоратися з емоціями. Цікавлюсь, яким голова Мостівської громади бачить перший день після війни.

«Бачу сонце, – говорить вона з легким тремтінням у голосі. – Багато сонця, людей, квітів. Бачу радість на обличчях».

Війна розкидала її родину. Син боронить Україну, його дружина в Італії. Але мине час, і всі вони об’єднаються за родинним столом, як об’єдналися села навколо Мостового.

Ігор Данилов

14.07.2022

Матеріал підготовлений  у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу