Вона завжди була життєрадісною, оптимістично налаштованою… Але час змінює все. Точніше кажучи, її змінила війна. І не сьогодні, не в лютому, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, а ще в квітні 2014-го. Волонтерка благодійного фонду «В єдності – сила» з Новоукраїнки Наталія Кобцева з самого початку військової агресії на сході країни і донині, як і тисячі інших таких же небайдужих українок, як може, підтримує наших захисників.
Вона завжди була звичайною жінкою…
Можливо, такою б і залишилась, якби не отой пекельний біль за наших захисників, який вона відчуває за кожної згадки про «наших хлопців» – так Наталія називає усіх, хто воює за рідну землю, за Україну.
Спочатку це були учасники АТО, потім – ООС, нині – повномасштабної війни. А для неї це була війна з самого початку, вже тоді, коли агресор вперше зазіхнув на наші території і «наші хлопці» стали на захист України.
Варили, ліпили, збирали…
Пані Наталія пригадує, як з перших днів вторгнення варили, ліпили, готували, збирали гуманітарні вантажі для наших військових:
«Чоловік нашої волонтерки Олени Донець, в якої вдома ми готували провіант та необхідні речі для бійців, жартував: «Ви зі своїми бебехами та коробками хоч у спальню не лізьте і лавку в бані залиште в спокої».
А дівчата лише втомлено витирали з чола піт і далі… варили, ліпили, готували… На коробках писали: «Тримайтеся, рідненькі! Ми на вас чекаємо». І знову шукали тару, холодильники, матраци, рулонну плівку, генератори, купували біноклі, захисне спорядження… І так усі вісім років.
Свого часу, бувало, після напружених днів і безсонних ночей Наталія й сама разом із чоловіками-волонтерами вирушала на військові позиції, щоб доставити армійцям найнеобхідніше.
«Ми не маємо права втомитись, ми не маємо права зневіритись і, не дай Боже, заспокоїтись у своєму прагненні допомогти!» – застерігає Наталія, яка останнім часом все рідше посміхається і все частіше намагається приховати сповнені болю і сліз очі…
До неї дослухаються люди, її поважають за відданість
Ніби відчуваючи біль її серця за наших бійців, земляки відгукуються на кожен її заклик про допомогу.
«Уже й наші хлопці пішли служити, не змогли лишатись вдома, коли йде війна. Микола Донець, Микола Мезенцев та інші наші волонтери, які були в числі перших і доставляли гуманітарні вантажі на передову, нині вже самі зі зброєю в руках виганяють окупанта з нашої землі»,– розповіла Наталія Кобцева.
До чого тут я?
До Дня Української Державності Наталія та інші волонтери отримали відзнаки міської ради.
«Наша громада пишається такими людьми, які роблять все від них залежне, можливе і навіть неможливе, щоб наблизити довгоочікувану Перемогу, щоб допомогти нашим захисникам», – сказав міський голова Олександр Корінний, вітаючи Наталію.
А вона, не стримавши сліз, зауважила, що це не лише її заслуга, а заслуга усіх новоукраїнців, і вручену їй премію, як і премію інших волонтерів, без роздумів вкинула у благодійну скриньку на потреби ЗСУ.
«Не я одна допомагаю. До чого тут я? – зауважує волонтерка. – Уся місцева громада разом із міським головою, жителі міста і району в цілому, підприємці, аграрії – усі допомагають».
Моя хата – не скраю!
Серед тих, хто сьогодні перебуває на передовій волонтерського фронту благодійної організації «В єдності – сила», – волонтерки з восьмирічним досвідом допомоги нашим бійцям. З початку військової агресії на сході України волонтерство зробили своїм покликанням Віта Троянська, Аліна Федоза, Олена Донець, Світлана Чернявська. Час від часу хтось долучається до цього невгамовного жіночого колективу, хтось полишає його, не витримуючи шаленого навантаження. А вони, поки триває війна, теж воюють. Воюють із байдужістю, черствістю, безвідповідальністю заради Перемоги, заради допомоги нашим захисникам.
Залучила Наталія до волонтерської роботи і чоловіка Віктора, який постійно диву дається: де в дружини ті сили беруться, звідки та енергія початок бере?! Бо крім волонтерства та суто домашніх жіночих справ, є в Наталії Сергіївни й ще одне захоплення для душі – вона саджає квіти. Саджає і примовляє крізь сльози тихенько: «А ти сій квіти… навіть якщо завтра – кінець світу! Загоюй рани людям і землі…».
Питанням, звідки в неї сили, на яке й сама, мабуть, не знає відповіді, задається багато хто зі знайомих Наталії. Син Ігор, який вже понад 20 років працює в правоохоронних органах, розмірковує по-філософськи:
«Може, вона у нас така, бо небайдужа, хоче усім допомогти, люди її люблять, а квіти так буяють, наче радіють їй і віддячують за турботу. І вона не може їх підвести…».
Між Україною і ворогом є лише воїни Збройних Сил України, а між ЗСУ і народом – волонтери, які збирають кошти на необхідне військове устаткування, озброєння та захисне спорядження, дістають транспорт й амуніцію, а ще – варять, випікають, роблять заготовки, плетуть маскувальні сітки тощо.
«Багато моїх земляків разом із нами, з усією Україною наближають нашу Перемогу, підтримуючи наших захисників, які віддають усі свої сили, жертвують життям і здоров’ям, викидаючи рашистську наволоч із нашої землі, – констатує волонтерка. – Тож ми обов’язково переможемо. І це буде наша всенародна Перемога!»
Петро МЕЛЬНИК, Кіровоградська область
11.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS