Евакуюючись із Краматорська, Алла забрала з собою трьох котів та німецьку вівчарку. Спочатку вони проїхали майже всю Україну, а потім здолали відстань понад дві тисячі кілометрів, прямуючи до Фінляндії.
Як то – виїжджати разом із такою великою кількістю тварин самій, шукати житло в Україні та за кордоном? Алла поділилася з нами своєю історією.
«Коли стало ясно, що в місті залишатися вже небезпечно, я швидко, за чотири години зібрала речі, запакувала трьох котів у переноски, взяла собаку та поїхала. Про те, що котів або собаку я можу залишити в місті, навіть мови не було. Троє моїх котів – всі «дворянської» породи, всіх я підібрала на вулиці, і вони вже довгий час жили зі мною. Це члени моєї родини, кожен зі своїм характером. Німецька вівчарка, наш Вільям – то взагалі собака моєї доньки. Молодий ще, дуже активний, він для мене як молодша дитина. Звісно, я не мала ніякого морального права жодного з них лишити, – розповідає вона. – І ми таким веселим колективом мікроавтобусом вирушили до Вінниці.
З людиною, яка погодилася нас прийняти там, ми взагалі були незнайомі. Він навіть не запитав про породу та розміри Вільяма – просто дав згоду нас усіх у себе поселити.
Про цю людину я хочу розповісти окремо. Його звуть Микола Анатолійович Віннічук. Це неймовірно щира, добра та весела людина. Важко навіть сказати, скільком переселенцям він зміг допомогти. В його великому та просторому будинку завжди жили люди. Окрім того, він ще допомагав тим, що знаходив та розселяв людей по селу та ближнім містам. Хоча сам мав велике горе, бо незадовго до нашого приїзду втратив дружину.
Для Вільяма Микола Анатолійович побудував вольєр, його вже добре знали сусіди. За домом була річка, куди мій собака не питаючись бігав купатися, а коти залюбки ходили ловити рибу. Я, щоб відволіктися від поганих думок, весь час працювала в городі або саду.
Їхати за кордон не входило до моїх планів, я розуміла, що і мені, і тваринам тут дуже комфортно. Але мої донька та мама на той момент були в Польщі, і я мусила розставляти пріоритети. Тому було вирішено їхати далі.
І знов почалися пошуки, куди їхати, а, головне, хто погодиться взяти нас із тваринами. Я отримала багато відмов у різних фондах, що займалися евакуацією. Деякі погоджувалися взяти тільки з котами, що для мене, як ви розумієте, було неприйнятним.
І раптом один фонд, що займався вивозом людей до Фінляндії, погодився. Єдиною умовою було те, що Вільям мав бути в наморднику. Звісно, я погодилась.
Коти знов були в переносках, а Вільям на диво поводився дуже тихо та спокійно. Ми зайняли з ним місця в кінці салону, він застрибнув на сидіння поруч зі мною й одразу заснув. Він нікому не заважав, на людей не реагував. Люди поводились по-різному, дехто був дуже привітним, інші не дуже, але ж всі люди різні і ніхто не мусить любити тварин через силу.
Взагалі тварин в нашому автобусі було дуже багато. І коти, і собаки, навіть тхори їхали з нами до Фінляндії дві з половиною доби.
Перший кордон, з Польщею, мені дуже сподобався. Там стояли приготовлені миски з їжею та водою для тварин. Ми могли самі обрати, чим їх годувати. Нас також годували впродовж всього шляху безкоштовно і дуже багато. Навіть вночі, коли ми зупинялись на заправках, волонтери намагалися нас чимось підгодувати.
Прикордонники спитали паспорт тільки в мене та на Вільяма. Ветеринарний паспорт у нього був, але щеплення було пропущене, і то не спричинило жодної проблеми.
На котів, які, як ви розумієте, не мали ані паспортів, ані щеплень, взагалі ніхто нічого не просив показати.
Майже всі пасажири автобуса їхали в нікуди. Тільки кілька людей знали, що десь там у Фінляндії на них хтось чекає.
Коли ми приїхали, нас всіх одразу відвезли в міграційний відділ в поліції, де нас оформили та видали сім-карти.
А потім ми поїхали в центр для переселенців з тваринами в місті Рійгімякі, в якому мали пробути на карантині цілих три місяці. Фіни дуже слідкують за тим, щоб усі правила виконувались.
До цього центру їхали дві родини, я з донькою і нашими тваринами і ще одна родина. Так от, для кожної родини надали окремий мікроавтобус, щоб наші тварини не контактували між собою.
Там нам одразу видали їжу для тварин, наповнювач для котячих туалетів і самі туалети. Ну, і людську їжу, звичайно, нам також дали.
Після карантину ми з донькою та нашими улюбленцями нарешті оселилися в однокімнатній квартирі. І одразу повели своїх тварин до лікаря. Для біженців прийом у ветеринара абсолютно безкоштовний, так само безкоштовними були щеплення, аналізи та чипування.
Поки ми з Вільямом сиділи в черзі до ветеринара, я подивилася прайс на послуги і побачила, наскільки це все дорого. Стерилізація котів там коштує 200-300 євро, а стерилізація собак – 300-700 євро. В Україні ці цифри значно менші, тому я була рада, що ми мали змогу отримати ці послуги безкоштовно.
Після того, як, здається, життя почало налагоджуватися, з моїми трьома котами сталася пригода. Вони, які звикли жити в приватному будинку та бігати сусідськими городами, неймовірно зраділи, коли побачили відчинене вікно в квартирі. І вирішили піти прогулятися.
Коли я помітила їх зникнення, одразу почала пошуки. Але котів поблизу ніде не було. Розумієте мій розпач: перевезти тварин за тисячі кілометрів і втратити в чужій країні.
Але виявилось, що добрі та сердечні фіни, побачивши трьох котів на вулиці, одразу відвезли їх до притулку. Там я і знайшла своїх розбійників. Сплатила гроші за їхнє перебування і, щаслива, забрала їх додому.
Більше, сподіваюсь, ніяких пригод з нами не трапиться.
Для тих, хто досі вагається та відмовляється виїжджати з небезпечних регіонів через тварин, я можу сказати, що всі страхи – лише у вашій голові. Звичайно, передбачити, як вони будуть поводити себе в дорозі, нам важко. Але якщо ви будете зберігати спокій, то й тварини відчуватимуть це і поводитимуться чемно.
Ви маєте приготувати одноразові пелюшки та водичку в шприцах, бо коти через стрес часто відмовляються пити. І поїти їх у дорозі. Не наполягати, якщо вони не хочуть їсти, без їжі вони нормально можуть прожити добу і навіть більше.
Не залишайте тварин самих напризволяще, вони на те не заслуговують. Евакуюйтесь разом з ними і не наражайте на небезпеку себе і своїх улюбленців».
Валерія Пімкіна, Краматорськ-Львів
1.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS