Народ України мужньо бореться з російськими окупантами, захищає свою землю, потерпаючи від руйнування інфраструктури та житла і зазнаючи непоправних людських втрат. У результаті загострення збройного вторгнення Росії значна частина населення України – передусім жінки, діти та літні люди – були змушені залишити свої домівки й прагнути притулку в безпечніших куточках України – перетворилися на внутрішньо переміщених осіб (ВПО), шукаючи безпечніші місця на території України (це 7,1 млн на початок квітня), або стали біженцями в сусідніх країнах. За підрахунками Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, на 23 квітня 2022 р. з України виїхали понад 5,1 млн осіб, зокрема близько 2,9 млн – до Польщі, 774 тис – до Румунії, 490 тис – до Угорщини, 443 тис – до Молдови, 354 тис – до Словаччини. Окрім того, майже 578 тис українців виїхали (або їх вивезли) до Росії, 24 тис – до Білорусі. За російськими джерелами, більшість українських біженців у РФ – це мешканці так званих ЛНР та ДНР (близько 400 тис осіб). З районів бойових дій, за непоодинокими свідченнями, людей вивозять до країни-агресора примусово.
За даними експрес-опитування, проведеного Центром Разумкова в пунктах перетину кордону в Закарпатті (березень 2022 р.), переважна більшість біженців (83 %) – жінки, а 67,4 % опитаних виїжджали за кордон з дітьми чи онуками. Найбільше – мешканців півдня та сходу України (51,5 %), а також північного сходу, зокрема Харківської області (19 %). Жителі міста Києва та Київської області становили 31 %, жителі західних областей – лише 4 %. Близькими до цих показників є результати опитування на території Словаччини (88 % жінок, 65% з дітьми до 18 років, 54% – вихідці зі сходу й півдня України, 25% – з м. Києва та області).
Серед тих, хто змушений був залишити свою домівку, була і колишня вчителька української мови і літератури, а згодом директорка школи та керівниця міського відділу освіти одного із райцентрів Донеччини, депутатка райради Ірина Святченко. Наша розмова відбулася вже тоді, коли пані Ірина опинилася у безпеці – вона виїхала до Чехії. Її історія цілком трагічна і є типовою для багатьох українців, постраждалих від агресії російських військових, і, разом з тим, може стати певним натхненням і керівництвом до дії для тих, хто опинився на межі втрати надії.
«Викладати українську мову і літературу у тотально зросійщеному регіоні означало оприлюднити свою громадянську позицію»
Усе моє професійне життя до війни було пов’язане із Донеччиною, – згадує пані Ірина. – Після закінчення Маріупольського державного університету як викладач української мови і літератури я приїхала до Новоазовська і почала працювати у місцевій школі.
Життя її було наповнене різноманітними подіями і відповідними досягненнями, адже молода вчителька мала активну громадянську позицію, любила свою роботу, учнів, намагалася допомагати людям. Невдовзі очолила школу, згодом, через 13 років, була призначена на посаду начальника міського відділу освіти. Її активна громадська діяльність, любов до життя, щире прагнення підтримати колег і сусідів, дієва допомога всім, хто до неї звертався, укріпили її авторитет і підвищили довіру людей. Тому земляки обрали її депутаткою спочатку Новоазовської міської ради четвертого скликання, а згодом – депутаткою райради.
Керувати закладами освіти, викладати українську мову і літературу у тотально зросійщеному регіоні, адже до кордону з Росією залишалося кілька десятків кілометрів, зокрема, до російського Таганрогу від нас – 10 кілометрів, – тільки одне це вже свідчило про мої політичні уподобання, – розповідає наша співрозмовниця. – А я і не приховувала свою громадянську та проукраїнську позицію.
Втім, тоді у Новоазовську люди жили дружно, хоч і спілкувалися різними мовами. Намагалися дотримуватись загальноприйнятних християнських законів.
У ті часи здавалося, ніщо не віщувало біду. І у професійному, і громадському житті, і у родині у пані Ірини все складалося, хоча і не зовсім безхмарно, втім, цілком щасливо. Із чоловіком Петром мали будинок, роботу, і час для відпочинку на морі, яке було зовсім поруч. Син Руслан з власною родиною переїхав до Маріуполя, де працював. Там у них народився синочок Лев, онук пані Ірини.
Тим часом у Петра налагодився невеличкий туристичний бізнес: Новоазовськ – затишне курортне містечко, тож чоловік заснував справу з організації морських прогулянок для відпочивальників. Родина придбала катер.
«Російські танки на пагорбі неподалік Новоазовська у 2014-ому зламали наші долі та перетворили нас на вимушених переселенців»
Певне напруження усі ми відчули вже у січні 2014-го, – у до того ясних очах пані Ірини з’явилася тінь гіркого смутку. – Звернула увагу, що навіть серед колег у міськвідділі освіти та у райраді з’явились якісь секрети. Дехто з них жваво обговорюючи якісь питання, раптово замовкали при моїй появі.
А одного березневого ранку 2014 року колега-вчителька Ірина Костенко із селища, що неподалік кордону, зателефонувала пані Ірині і повідомила, що, виганяючи своїх корів на пасовище, побачила на пагорбі колону російських танків. Жінка питалася, чи варто, з огляду на це, пускати дітей до школи?
Не можу сказати, що я здивувалася, на щось подібне ми вже очікували, просто не думали, як стрімголов це може відбутися, Цей дзвінок, наче грім серед ясного неба! Танки, як у нас, в моєму місті.? Неочікувано стрімко розгорталися події, які зламали наші долі, – продовжує свою розповідь Ірина Святченко. – Я почала телефонувати до міськради, до райради, але повсюди отримувала запевнення, мовляв, все нормально і все буде добре. З того зробила висновок, що катастрофа неминуча.
Вже у квітні окупанти зібрали райраду на сесію. Депутатів попередили, що треба взяти із собою заспокійливе.
Бойовики з автоматами зачинили нас у сесійній залі і примушували ухвалити рішення щодо проведення референдуму. Руки на автоматі, вказівні пальці правиць на спускових курках, а самі кажуть: «Ми прийшли вас визволяти», – голос жінки тремтить. – Потім прапори міняли…
Вдома на сімейній раді вирішили із чоловіком: треба їхати звідти, тут не буде життя.
Спочатку думали перебратися до дітей у Маріуполь, але там теж було неспокійно. Врешті ухвалили рішення перебратися до Доманівки у Миколаївську область. Їхали не на порожнє місце. Там проживала родина подруги пані Ірини.
Але не одна її родина рятувалась тут у той час від війни. Спочатку, доки не знайшли собі прийнятне житло, довелося жити у трикімнатній квартирі, в якій розміщувалися 9 (!) осіб.
Внаслідок російської агресії 2014 року свої домівки змушені були покинути понад 1,4 млн мешканців окупованих територій Донецької та Луганської областей і Криму.
«З Іриною Святченко Доманівській ТГ пощастило. Вона дуже ініціативна»
Без роботи сидіти пані Ірина не звикла. Тож щойно з’явилась вакансія начальника відділу освіти, вона подала резюме, пройшла співбесіду і посіла цю посаду. Потім очолила Доманівський освітний центр. Півтора роки пропрацювала там. Досвід Новоазовська дозволив легко взяти в управління місцеве освітянське господарство – 18 шкіл, 21 дитячий садочок, 2 позашкільних заклади.
Голова селищної ради помітив її видатні організаторські здібності запропонував стати його заступником. Крім освіти треба було взяти на себе питання культури, охорони здоров’я, молоді, спорту, соціального захисту населення і впровадження інвестиційних програм.
У вересні 2016 року внаслідок об’єднання Петропавлівської сільської ради, Царедарівської сільської ради та Доманівської селищної ради була утворена Доманівська обєднана територіальна громада, до якої залучили 10 сіл. Крім самої Доманівки – Забари, Зброшкове, Казаринське, Копані, Олександродар, Петропавлівка, Сила, Царедарівка, Чорталка.
Наталя Сафронова, спеціалістка міжнародної програми, з якою співпрацювала тоді Доманівська ТГ, так охарактеризувала роль Ірини Святченко у розбудові місцевої територіальної громади:
«З Іриною Святченко Доманівській ТГ пощастило. Вона дуже ініціативна. Зуміла об’єднати людей навколо себе, розбудити громаду, надати їй нові сили. Зазвичай маленькі селища, навіть райцентри, віддалені від великих міст, живуть своїм тихим життям, а тут наче якийсь спалах активності. В Доманівці зроблено багато проєктів, які це життя розбудили. І при тому обійшлися без значного фінансування. Це приклад того, що гроші – не головне при вирішенні проблем на селі. Головне – це мати бажання та людину з внутрішнім двигуном».
Ірина Святченко виступила тим модератором, який з’єднує потреби громади з можливостями, що надають міжнародні програми. Такий досвід вона отримала ще на Донеччині, і коли приїхала в Доманівку, їй вже не треба було роз’яснювати, що таке громадський сектор.
Результати такої роботи не варто було довго шукати. Вони – у самому центрі селища. Як тільки з’явились ідеї, завівся двигун, підключилась громадськість, і невеличка площа відразу перетворилася у зовсім новий простір – справжній парк у мініатюрі. Тут завжди є wi-fi, встановлені лавочки для того, щоб можна було відпочити, прокладені доріжки, щоб прогулятися не лише діткам, а й дорослим.
Завдяки перемозі в одному з проєктів зробили романтичний куточок – альтанку для закоханих. Сюди приходять різни пари. Зовсім юні люблять фотографуватися, а подружжя зі стажем сидять, згадуючи те, з чого розпочиналося їхнє кохання. Поряд облаштували і пофарбували дитячий майданчик, а ще поставили велику парасольку як символ погоди у домі.
Чимало освітніх проєктів за ініціативи пані Ірини в тому числі і за підтримки програм міжнародної допомоги тоді втілили у Доманівській ТГ.
«Із Маріуполя у 2022-ому вирішили вибиратися вже тоді, коли на весь п’ятиповерховий багатоквартирний будинок залишилися ми одні»
Робота мене захопила, але серце рвалося до онука Левенятки, – ділиться особистим пані Ірина. – Спочатку я намагалася вириватися до нього хоча б двічі на рік. Але відчувала, діти потребували моєї допомоги. Тому вирішили із чоловіком, щоб бути ближче до родини сина, переїхати до Маріуполя. Зібрали речі, я звільнилась з посади, і 18 березня 2018-го врешті перебралися до дітей, думали, назавжди.
Пані Ірина сама про себе говорить, що із тих, кого де не посій, там і вродиться. В Маріуполі вона з перших днів не сиділа, склавши руки. Довелось попрацювати у різних місцях – і адміністратором у місцевих готелях, і оперторкою таксі. Через зміну місця проживання державну допомогу ВПО не отримували півроку, тож мусила якось утримувати родину.
А вже у грудні 2018 пані Ірина влаштувалася на роботу у департамент освіти Маріупольської міськради, згодом очолила Методичний центр професійного розвитку.
Так відбулося моє друге відродження, – згадує вона. – Ми були певні, що життя налагоджується, і росіяни до нас вже ніколи не повернуться…
Маріуполь, на жаль, став містом, яке чи не в найбільшій мірі постраждало від нинішнього російського вторгнення. Ті, кому вдалося виїхати, підтверджують, що там справжнє пекло: кулю можна отримати в будь-який момент, не кажучи вже про постійні бомбардування авіацією і артилерією.
Російські війська обстрілюють гуманітарні коридори й машини з мирними цивільними. Проте все ж таки українській стороні вдається евакуювати постраждалих. Попри те, що перші машини з українського боку вирушили з обложеного міста ще 6 березня, офіційна евакуація почалася тільки за 8 днів – 14 числа. Спочатку люди виїжджали на власних автомобілях, ризикуючи не тільки майном, а й життям.
Коли ранком 24 лютого я прийшла на роботу, все вже було зачинено, – згадує пані Ірина. – На Східному вже чутно було, як стріляють.
Спочатку вона певна була, що невдовзі все закінчиться. Але дні спливали, а ситуація лишень погіршувалась. З 2 березня вже всі жили у підвалах, не було ані світла, ані води. Їжу готували на вогнищах у дворі. Люди потроху виїжджали, хто централізовано евакуювався, хто самотужки власною автівкою.
Ми дізнавалися як можна евакуюватися, але коли вже у нашому п’ятиповерховому на два під’їзди багатоквартирному будинку вже нікого, окрім нас, не залишилося, то сильно занепокоїлися, – згадує пані Ірина. – Щоб евакуюватися, довелося розділитися. Чоловік напросився до абсолютно незнайомих і відправив мене із невісткою та онуком їхньою автівкою, а сам вибирався самотужки.
Вони тоді домовились зустрітись у Бердянську. Там проживала колега пані Ірина, з якою познайомилися і потоваришували на освітянських галузевих спільних заходах.
Їхали довго. Ночувати довелося в Урзуфі. Шукали прихисток, звернулися до однієї місцевої жительки, просили прийняти, мовляв, у нас дитина. Жінка спитала, скільки років дитині? Хлопчику 8 років, зізналася пані Ірина. Та то вже не дитина, відповіла жінка.
Тоді їх розмістили у занедбаній хаті на краю селища. А ранком пішли до місцевої сільради, звідки шукали як добратися до Бердянська.
У Бердянську три доби чекали, доки об’явився Петро. Потім очікували на гуманітарний коридор. Врешті вирушили на Запоріжжя – у колонні з 16 автобусів, 3 мікроавтобусів та 140 автівок.
Рушили о 9 ранку, а до Запоріжжя доїхали вже далеко за північ. Протягом всього шляху довелося пройти з десяток ворожих блокпостів, на яких всіх чоловіків роздягали, перевіряючи ознаки приналежності до українського війська, допитували. І мого чоловіка, хоч йому вже 65 років, роздягали, – розказує жінка. – Зустріли нас привітно, нагодували, розмістили на ночівлю у дитячому садочку.
Із Запоріжжя родина вирушила на Львів, а звідти – на Чехію.
Все це дуже важко було, але єдине, що радує – завжди поруч були люди, які допомагали, підтримували, – каже пані Ірина.
«Я відчуваю, кожен біженець – амбасадор України, тож мусить поводитись гідно»
«А ми розсипалися між людьми як мишенята», – цитує рядок із поезії Тараса Шевченка пані Ірина.
Колись вона викладала у школі українську літературу, але, здається, то було в якомусь іншому житті.
Загострення поточного російського вторгнення – чи не найбільша гуманітарна криза за всю історію незалежної України. Понад 11 млн українців були змушені переселитися в безпечніші області країни чи за кордон, а хтось так і не зміг вибратися через окупацію російськими військами або знищену дорожню інфраструктуру.
За інформацією Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, як свідчать опитування, вибір країни обумовлено передусім наявністю в ній родичів або знайомих (48 %), а також близькістю до Батьківщини.
Пані Ірина обрала Чехію. Бо там вже кілька років до того працював її син Руслан. Тож і подалися на возз’єднання родини.
Чехія від 24 лютого видала українським біженцям понад 257 тисяч спеціальних віз, які дозволяють отримати притулок у цій країні, повідомило Міністерство внутрішніх справ Чехії у Твіттері.
Йдеться про 257 111 спеціальних віз, які станом на 2 квітня отримали українські біженці від початку широкомасштабного вторгнення росіян в Україну. Найбільше громадян тимчасово оселилося в Празі.
Пані Ірина з родиною оселилися у мальовничому містечку Острава Моравсько-Сілезійського краю.
Новий статус накладає на нас особливу відповідальність, – переконана пані Ірина. – Мусимо жити і діяти так, щоб не осоромити нашу Батьківщину.
Український політолог і автор книги «Як зробити Україну успішною» Микола Давидюк в інтерв’ю блогерці Яні Метьолкіній, яке вона розмістила на своєму YouTube-каналі, дав кілька порад для українців за кордоном. Які вчинки та слова українських біженців сприяють позитивному іміджу України, а які – шкодять й можуть бути використані російською пропагандою?
Пам’ятайте, що кожен біженець — амбасадор України. Кожен з нас — посол нашої держави. По тому, як ми поводимося, створюється враження про нас: чи викидаємо сміття в смітник, чи платимо за паркінг, чи залишаємо чайові, як поводимося з хостом кімнати, яку знімаємо. У нас є щось в серці, що змушує людей у всьому світі відкривати обійми. Але так само в нашій поведінці може бути щось, що ці обійми закриє. Більше того, росіяни будуть інвестувати в кілька скандалів, щоб до нас змінили ставлення, аби спотворити образ українців у Європі.
Допомагайте. питайте, спілкуйтесь. Вас прийняла якась сім’я – приготуйте сніданок, розкажіть про нашу кухню, посадіть квіти або купуйте й подаруйте. Можливо, просто вигуляйте собаку, приберіть за собою, або зробіть так, щоб їм не довелося прибирати за вами. Не ставайте політичними активістами, але будь-яку акцію, яку проводять співгромадяни організовано, треба підтримати. Завжди питайте, що люди від вас очікують і як прийнято, тому що кожна людина думає по-своєму. Як думають німець і поляк – категорично різні речі, хоча між їхніми містами може бути 3 км. Ви можете перепитати, якщо не зрозуміли, й попросити, якщо вам потрібна допомога. Будьте людиною, до якої хочеться звернутися.
Вчіть мову й традиції нової країни. Діліться українським. Коли ми приїжджаємо за кордон, швидко вивчаємо базовий набір — «привіт», «дякую» — хоча б 5−10 висловів. Але в той же час, треба ділитися своїми знаннями. Діліться своєю мовою, звичаями, стравами, рецептами, колисковими. Нам є що дати і є, що взяти.
Шукайте роботу, не сидіть на шиї. Є мігранти з інших країн, які спершу йдуть в центр соціальної допомоги. Українці – шукають роботу. Українці шукають житло, куди дітей відправити в школу, а далі йдуть на роботу. Оце культурний код нації. Ми не дармоїди, ми не приїхали туди їсти чужий хліб. Ми пішли на роботу і працюємо. Це про нас.
Пам’ятайте про головну ціль. Ціль нашого перебування там – не просто евакуювати частину населення, доки ЗСУ захищає Україну. Ціль – вступити в Євросоюз. І якщо ми будемо там чужими, то населення цих країн не захоче нас бачити. А політики дивляться на соціологію. А якщо ми будемо своїми, то вони скажуть: «Камон, це круті люди, це наша родина, ми хочемо з ними бути. Поверніть їх назад». Оце наша амбіція. Я більш ніж впевнений, що потрібно добиватися вступу в Євросоюз. Ми повинні залишити цю російську орду і повернутися до цивілізованого світу. Жити з ними, створювати з ними бізнес, політику, вчитися, навчати.
Не критикуйте. Дякуйте. Взагалі не критикуйте нікого. Особливо тих, з ким знаходитесь, ту країну, в якій знаходитесь. Навпаки, всім треба дякувати, навіть якщо щось не так. Повірте, не факт, що ми би так класно прийняли їх, як ті ж поляки прийняли нас.
Не станьте героєм ганебної історії. Кожному з нас треба поводитися за кордоном так, особливо у цей критичний час, щоб не стати героєм відеоролика, який висміює поведінку українських біженців. Нас дуже багато. Ми різні. Так само як різні поляки, французи, німці, британці. Є поляки, які останнє віддають, а є поляки, які не хочуть бачити нас. Це їх право. Тому як мінімум, не ставайте героями якогось ганебного ролику. В кращому випадку – робіть класні речі.
Робіть круті проєкти на підтримку України. Усі бачать, які концерти ми зараз робимо в онлайні, які мітинги ми в офлайні робимо. В Будапешті, коли ми це взуття поставили. Я бачу, як люди організовуються в Нью-Йорку, в Лондоні, в європейських столицях. В останній раз такі протести були проти війни у В’єтнамі, коли Йоко Оно й Джон Леннон робили сидячий протест в Амстердамі в готелі. От приблизно такої крутості речі роблять наші співгромадяни в Європі. Думаю, що дійсно — цим треба пишатися.
Розповідайте свою історію пресі. Важливо розказувати персональні історії. Не треба робити політичних висновків, звертатись до НАТО, до Європейського Союзу, чи критикувати політиків. Розказуйте свою історію: звідки ви приїхали, чому приїхали, що бачили, що сталося. Говоріть правду. Як ви бачили вбивства, мародерства російських солдатів, їхні танки, як вони стріляли в пологові будинки, як вони пенсіонерам у спину стріляли, поки ті стояли в Чернігові в черзі за хлібом. Російській пропаганді може протистояти тільки одна річ – це правда. Ми виграємо інформаційну битву й війну, тому що ми не брешемо, не маніпулюємо, не підставляємо факти. Повірте, нічого немає сильнішого, ніж правда.
Поводьтеся політкоректно. Є жарти, які ми використовуємо між собою і маємо на увазі зовсім інше значення. Але це значення може бути не політкоректним чи образливим по відношенню до інших людей. Знайте, що є слово афроамериканець, є громадянин Ізраїлю тощо. Варто пам’ятати, що українці люблять усі національності. Ми ніколи не були расистами, тому ми нікого не хейтимо, нікого не звинувачуємо. Є люди різних сексуальних уподобань і вони мають на це право, як в нашій країні, так і в інших країнах за кордоном. Так само як є чоловіки і жінки – у них рівні права, тому не треба десь зазіхати. Ставтеся до інших так, як хочете, щоб ставились до вас.
Наче саме цих порад дотримуючись, і живе тепер у Чехії родина пані Ірини.
Ми українці, тут тримаємося один за одного, – підтверджує вона. – Об’єдналися із родинами з Тернопільщини, Миколаєва та родиною із Харкова, які проживають поруч, допомагаємо один одному, волонтеримо і збираємо допомогу Україні.
Також разом відвідують мовні курси, бо прагнуть бути корисними і цій країні, яка їх прихистила, а без знання мови важко знайти роботу.
Ірина намагається допомогти, чим може, і своїм друзям і колишнім колегам. Нещодавно зустріла і допомогла влаштуватись родині колеги із Бердянська. Колись у її домівці три доби чекала на свого чоловіка, а потім звідти вирушала в евакуацію. Тепер віддячує їй сторицею.
А днями зустрічала на вокзалі колежанку – молоду вчительку із Маріуполя із дитиною. Вона була двічі поранена, але врешті все ж вибралася з пекла живою.
Зателефонувала мені, плаче, не знає куди подітися, бо все втрачено, питає, що робити, – говорить пані Ірина. – Тож я й запропонувала їй приїхати до нас. Допоможемо. Це ж наші люди. Будемо разом рятуватися.
Громадянська відповідальність не полишає її навіть у складних життєвих обставинах. Відчуває її по відношенню до всіх, хто звертається до неї за допомогою. Ледве влаштувавшись на новому місці, вже допомагає іншим вирішувати складні життєві питання.
На жаль, зараз з’явилося чимало шахраїв у Європі, що наживаються на чужій біді. Вони здирають гроші з наших біженців навіть за те, що місцеві уряди надають тут нам безкоштовно, – обурюється пані Ірина. – Тож я і взялася їх консультувати.
На все вистачає сил пані Ірині, бо свій життєрадісний внутрішній двигун не дала заглушити ані випробуванням долі, ані життєвим труднощам.
Втім, не завжди так було.
«Найбільша невдача – відкласти життя на потім. А жити треба тут і зараз, за будь-яких обставин»
Коли ми вже опинилися тут, у Чехії, у безпеці, я відчула, наче мене вимкнули, – згадує наша героїня. – Не хотілося ані доглядати за собою – ні стригтися, ні фарбувати посивіле волосся, ані щось робити. Здавалося, почуття голоду не можу втамувати. В магазині скупляла все, що тільки могла. Не вірилося, що товари тут будуть завжди. Прагнула закупити всього і побільше про запас.
Медичний психолог та травмотерапевт Оксана Степанюк на каналі Психологічна підтримка пропонує допомогу у вирішенні ситуації: «Я в безпеці, але в мене розгубленість та апатія. Не знаю, як повернутись до життя».
Зазвичай такі люди мали на меті виїхати з території, де ведуться активні бойові дії. Далі лінія часу непродумана. Переїхали у безпечне місце, а що далі? Розгубленість, тому що немає наступної мети. Ваше головне завдання – відбудувати лінію часу. Зазвичай це роблять за підтримки психолога. Наприклад, він просить згадати, як людина чистила зуби тиждень, місяць і рік тому. Потім як це робить сьогодні. Так збирається хронологія процесів. Наступний етап – планування. Спочатку спробуйте поставити ціль на найближчі півгодини. Потім ще година. Однак не чекайте від себе чіткого розуміння, що і коли робити. Адже переїзд — це стрес, а раптовий переїзд — подвійний стрес. Тому спочатку поповніть сили та плануйте на найближче майбутнє, потім відновлюйте побут, соціальну, особистісну та професійну сфери в нових умовах.
Щодо ситуації «Після переїзду не хочу виходити з дому. Житиму далі, коли закінчиться війна» Оксана Степанюк пояснює, люди з такою установкою розділилися на три категорії:
Із ресурсною психікою без комплексних травм. Вони мають сили продовжити життя навіть попри війну.
Ті, хто затримався у проміжній фазі. Вони ніби хочуть продовжувати життя, але щось постійно їх зупиняє та повертає на кілька кроків назад. Їм також властиве сильне почуття провини.
Люди, що залишилися в тому стані, що й у перший день війни. Зазвичай вони агресивно реагують на бажання інших жити далі. Вони не сплять, не їдять, постійно читають новини та забороняють собі будь-які задоволення.
Проблема останніх може бути у внутрішньому бажанні, та у порушенні роботи нейромедіаторів мозку. Тому слід своєчасно звернутися до сімейного лікаря чи терапевта. За допомогою опитувальника лікар може діагностувати проблему та направити до більш вузького спеціаліста: невролога або психіатра. Лікар-фахівець призначить спеціальні медикаменти. Без них ризик ПТСР, депресії та тривожних розладів збільшується.
Інтернет-платформа психологічної допомоги Розкажи мені працює цілодобово. Для отримання допомоги потрібно коротко описати свій запит та надіслати заявку через сайт www.tellme.com.ua. Консультації проводяться безкоштовно у режимі онлайн.
Пані Ірині не довелося звертатися по допомогу до психотерапевта. Бо … мусила сама стати розрадою для своїх друзів по нещастю.
Я дуже люблю життя, вдячна долі, що на моєму шляху зустрічаються добрі, порядні люди. За своєю природою я – життєрадісна оптимістка, – усміхається вона, – Відчуваю, моєї позитивної енергії вистачить на всіх. І не подумаю скласти руки та підкоритися долі. Тож далі ще буде! Нам ще відновлювати Україну! Тримаймося!
Підготувала Наталя Зворигіна
Фото із сімейного архіву Ірини Святченко