Село Піски розташоване трохи вбік від траси Київ-Суми, за 10 кілометрів від Нової Басані й за 25 – від райцентру Бобровиці Чернігівської області. У мирний час воно було відоме завдяки своєму землякові поетові Павлу Тичині, українському генієві, який так і не зміг відбутися, психологічно зламаний більшовицьким режимом. А майже через століття пісківців випробував на міцність ще один окупант з тієї ж москви. Як пережило село нову спробу окупації, розповіли його мешканці.
«Росіяни зайшли в Піски 1 березня десь о 5-й вечора великою колоною, – розповідає староста Валентина Іванівна Олешко. – Вони рухалися через село, але пішли не всі, частина залишилася стояти на території наших підприємств і фермерських господарств. Відколи вони вперше з’явилися, щодня, тільки світало, туди-сюди рухалася техніка, їздили бензовози, було чути постріли. Ми боялися виходити на вулицю, а виїхати з села вже ніхто не міг».
У перші дні, згадує староста, обшукували хати, особливо ті, що були поряд з місцями стоянки окупантів. Відбирали мобільні телефони, брали машини для власних потреб (переважно щоб вивезти щось із хат), якщо господарів не було – грабували. Але людських жертв не було. А через тиждень стоянку окупантів на тракторному стані підприємства «Земля і воля» розбомбили…
«Це було 8 березня, росіяни були злі й знервовані, бо нашим Збройним Силам вдалося накрити їхню стоянку. Вони й відігралися. Одним із провулків ішов молодий чоловік з дівчиною та її подругою. Розповідали, що почули постріл, він штовхнув дівчат на землю, а сам вже не встиг – росіяни важко поранили його в голову», – продовжує Валентина Іванівна.
Чоловіка звуть Олег Тимошенко. Постріли застали молодих людей на шляху до його матері.
«Першу невідкладну допомогу надала ветлікар, – продовжує староста, – але він був дуже важкий, потрібно було в лікарню. Розраховувати, що приїде «швидка» допомога, нам не доводилося, тож зрештою порадилися й вирішили: треба йти домовлятися про «зелений коридор», щоб вивезти пораненого. На наступний день ми з його матір’ю взяли білий прапор – і пішли».
Валентина Іванівна каже, що в цей час особливого страху не відчувала, хоч були різні думки про те, чим можуть закінчитися ці перемовини. Говорить, що всі події того дня здавалися нереальними. Та інших варіантів не було – просто дати Олегові померти не могли.
«Росіяни нам тоді казали: «Зачєм вам бєлий флаг, ми же нє фашисти». А довкола стоять чоловік зо п’ять з автоматами, – згадує вона. – «Зелений коридор» вони дати відмовилися. Але на диво сказали, що можуть забрати хлопця в свій військовий госпіталь… У нас не було з чого вибирати – і ми погодилися. Коли йшли назад, його мати не могла й слова вимовити. А потім прийшла звістка, що він опинився аж у Курську… Вона тоді була у відчаї – довелося віддати сина окупантам, які ж його мало й не вбили, а тепер невідомо куди повезли і що з ним роблять».
На щастя, Олег вижив, невдовзі його вдалося обміняти й повернути в Україну. Сьогодні він проходить лікування у Львові. Мозок не ушкоджений, але пересувається чоловік на візку, не володіє однією рукою і відчуває сильний біль. Але живий, і лікарі дають надію на одужання.
У Пісках тижні минали без підвозу продуктів і ліків, без нормального зв’язку і електроенергії – трансформатор окупанти розтрощили ще в перший день. Місцевим чоловікам спочатку вдалося його полагодити і відновити постачання хоча б у половині села, але ненадовго. Просто зарядити телефон стало для багатьох випробуванням.
«Ще в перші дні вони пограбували обидва місцеві магазини, – продовжує розповідь Валентина Іванівна. – В одному так і не змогли вибити двері, то пробили дірку під вікном – через неї і лазили. Продуктів і речей першої необхідності ми завезти не могли. Тільки раз вдалося одному чоловікові прорватися в центр громади і привезти трохи борошна, круп, олії й інших речей – поділили все, роздали тим, хто потребував найбільше. Ще місцевий фермер мав млин і трохи роздавав борошно. А так жили на своєму, ми всі запасливі, є картопля, якась консервація. Ділилися між собою. Ліків не було де дістати, але люди в цей час, здається, аж якісь здоровіші стали через ту напругу, в якій жили. Раніше один скаржиться на тиск, інший, що спина болить, у того руки-ноги… А це майже ніхто не жалівся».
За кілька тижнів з’явилася можливість виїхати. У Пісках було багато дачників, які приїхали з міст і яким з продуктами було важче, бо не тримали запасів. Тож машини почали намагатися прорватися – переважно в напрямку Бобровиці.
«19-20 березня росіян у селі не було, тож люди наважилися ризикнути, – згадує Валентина Іванівна. – Потім розповідали, що намагалися проїхати на дуже великій швидкості. Думаю, людям було страшно. На жаль, не всім вдалося доїхати безпечно. Одна машина поїхала на Соколівку. Було шестеро пасажирів: жінка з сином і дочкою та їхня сусідка з дочкою і онуком. Їхню машину окупанти розстріляли – вижили тільки троє».
А потім росіяни почали готуватися до відходу. Саме тоді вони й обстріляли село.
«Усі ці дні я якось трималася: то те треба зробити, то комусь допомогти, то щось вирішити, та й вдома нас було дев’ятеро, а мама лежача. А 27-го вони наше село й Стару Басань обстріляли… Кілька хат у селі повністю зруйновані, а на головній вулиці кожне подвір’я було обстріляне. Їхав БТР, частина росіян ішли пішки – і просто стріляли по дворах. Тоді наче якийсь злам наступив».
В останні дні перебування в селі окупанти «похазяйнували» на повну. «Усі заклади в Пісках розташовані компактно в центрі на Тичинівському майдані: адміністративна будівля, відділ зв’язку, будинок культури. У всіх приміщеннях росіяни лишили по собі вибиті двері й безлад. Забрали в сільраді принтер і подовжувач, зник чайник, не знайшли жодної флешки, вся документація була розкидана. Враження, що просто хотіли напаскудити скрізь», – згадує староста.
У центрі розташований і Пісківський історико-меморіальний музей Павла Тичини. «Ще на початку війни в селі познімали таблички з усіх закладів, – розповідає директорка музею Наталія Олександрівна Головко. – Тому думаю, що вони не дуже й знали, куди намагалися залізти. 28 березня вибили в музеї двері, але з наступними впоратися не змогли – там у нас дуже надійний замок. Намагалися вирізати у дверях якусь дірку – не допомогло. Увечері ми двері забили – а вони наступного дня знову давай вибивати. У них так нічого й не вийшло, змогли залізти тільки в технічне приміщення. Але під музеєм встановили блокпост, їм було зручно ховати БТР під високими ялинами. Пошкодили огорожу, з меморіальної хати зсунулася стріха – тепер дах потрібно перекривати».
Ледве не зруйнували окупанти місцевий меморіал «Скорботна мати», який у Пісках встановили в пам’ять про трагедію 1942 року: на цьому місці німецькі фашисти спалили заживо в церкві близько трьох сотень місцевих мешканців. А 80 років потому уже російський БТР проїхався по могилі, сильно пошкодивши основу пам’ятника.
«У ці останні дні окупації сталася ще одна трагедія. Чоловік, якому було за 70, їхав машиною по молоко. Чи то не почув попередження росіян, чи то злякався й тому не зупинив машини – але росіяни її розстріляли. Машина загорілася, а водій загинув на місці», – згадує події Валентина Іванівна.
«Все, що ми пережили за час окупації, маємо добре пам’ятати, – говорить Наталія Олександрівна. – Тому наш музей готує експозицію, присвячену цим трагічним подіям. Люди потроху зносять експонати, ми вже власними силами відремонтували двері й огорожу музею – і приймаємо відвідувачів. Музеї існують для того, щоб люди пам’ятали. І ми березень 2022-го точно не забудемо».
Фото надали Валентина Іванівна Олешко та Наталія Олександрівна Головко
Юлія Макарець, Чернігівська область
18.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS