Український кризовий медіа-центр подовжує знайомити з проєктом «Моя війна», створеного компанією Fresh Production Group. Цього разу глядачі змогли передивитись та обговорити третій епізод, присвячений однієї з найболючіших трагедій цього часу – долі міста Маріуполь.
Його оборона тривала 86 днів. Внаслідок масованих бомбардувань російські війська зруйнували 90 % міської інфраструктури, але нічого не може порівнятись з тим жахіттям, яке пережили містяни
«Цей фільм дуже чесний та відвертий, – визнала директор департаменту культурно-громадського розвитку Маріупольської міської ради Діана Трима. Вона дуже хоче долучитись до того, щоб якомога більше людей в Європі передивились цей фільм. хочу долучитися до того, щоб його побачили в Європі і відчули той запах, що відчула вона, коли йшла вулицями зруйнованого міста.
«Якихось півроку до того ці вулиці бачили реконструкцію, амбітні проєкти, використовувались новітні матеріали і це все в пил. Дивишся на це, і не розумієш, в якому світі знаходишся, усі відчуття притупляються», – додала вона.
Діана Трима згадала, що коли прилетів снаряд у будинок, в якому перебували з родиною, їм пощастило, однак, люди, що жили поруч, загинули. Російський снаряд прошив будинок, і половина його згоріла.
«Мабуть, це і є поріг страху: що тобі страшніше – залишишся в квартирі, і тоді в тебе може потрапити снаряд, або загасне вогнище у дворі, і залишишся без їжі., – пояснила вона. – До вогнища черга, але треба стояти, бо діти голодні. Не було часу плакати, на тобі відповідальність за дітей. Одна тільки думка: якщо й прилетить снаряд, то хай ми будемо разом».
Участь в обговоренні фільму «Маріуполь» також взяла журналістка та психологиня Мавілє Халілова. Основну увагу вона приділила засобам подолання психологічної травми.
«Все, що відбулось з нами за часи війни – це перебування у досвіді травми. Про цю історію нелегко говорити, бо фактично ми зараз не відчуваємо того, що відбувається з нашою психікою. І тому, можливо, легше говорити на досвіді, який в нас вже набутий. Про Голодомор, Голокост, депортацію, Другу світову війну. Це теж був досвід колективної травми. Він досліджений, і це допомагає зараз докласти всіх зусиль до того, щоб правильно навчитись рефлексувати, реагувати, робити щось зараз», – зазначила психологиня.
Зі слів Мавілє Халілової, виходів з травми не дуже багато. Можна з’їхати з глузду – це теж вихід з травми, коли психіка просто не може впоратись з тим, що відбувається. Свідомість створює іншу реальність, яка зовсім відрізняється від того, що насправді відбувається.
Другий вихід – робити вигляд, що нічого не відбувається. Це теж захисний механізм, який допомагає впоратись із жахливою реальністю, яку не в змозі переварити. Але, на жаль, у цього є руйнівні наслідки. Вони фізіологічні і проявляються у серцево-судинних та інших хворобах. Це той випадок, коли внутрішній стан находить вихід через тіло.
«Нарешті, є один вихід, який може дозволити нам впоратись з тим, що відбувається. Це уявлення про те, що досвід, який ми пережили, зробив нас сильнішими, зробило новими людьми, які можуть впоратись з будь-чим. Для нас це дуже складний процес, але ми маємо говорити про те, чого здобули, маючи цей досвід», – наголосила вона.
Історик, журналіст, со-продюсер документального циклу “Моя Війна” Ростислав Мартинюк розповів, що робиться для того, аби фільм «Маріуполь» передивились в інших країнах, оскільки мова йде про фіксацію воєнних злочинів з боку російських агресорів.
«Тут йдеться не тільки про трансляцію болю, трагедію громади, жахи окупації і персональні історії, а й про тре, що працює Міжнародний кримінальний суд. Важливо враховувати і те, що Маріуполь – трагедія, яка триває, бо він окупований, і поки не можна побачити усі злочини, які там зараз відбувається, доступ до свідків закритий, але страшна правда рано чи пізно відкриється, і цей фільм – крок на цьому шляху», – підкреслив Ростислав Мартинюк.
