Андріївка. Маленьке село поблизу Березанки, всього в одну вулицю. Тут батьківщина моєї мами Зіни та сімох її братів і сестер – Галини, Василя, Любові, Івана, Надії, Зої та Ольги – з багатодітної родини Таїсії й Івана Хоменків. Щоправда, у її свідоцтві про народження вписана ще не Андріївка, а хутір Короєв. Та всі місцеві добре знають, що саме цей хутір в 5-6 хат та декілька аналогічних у подальшому й сформували територію нинішнього населеного пункту.
У роки Другої світової, розповідала мама, Андріївка стала пристанищем для багатьох втікачів від наступу німців. Їх родина також прихистила у себе в 1941-му літню подружню пару – бабусю й дідуся. Вони йшли пішки аж із Білорусі зі своїм нехитрим скарбом, що умістився на спині корови. Та втекти від ворога їм не судилося, Андріївка була окупована, як і вся Україна. Однак вдалося пережити воєнне лихоліття разом із сім’єю, яка потіснилася у своєму небагатому багатолюдному помешканні, поділилася останнім окрайцем хліба…
І навіть у найжахливішому сні не снилося андріївцям тодішнім та нинішнім, що настане криваве 24 лютого 2022 року, й історія з біженцями, яких сьогодні нарекли внутрішньо переміщеними особами, повториться…
Повторилася вона зокрема для родини Надії Іванівни Персидської з Херсонщини, якій довелося полишити власні домівки й усе нажите протягом десятиліть та втікати світ за очі, аби врятуватися від ворога. Прихисток жінка, її син Володимир, невістка Наталія та онук Іван знайшли в Андріївці…
Село Благодатівка (до 1946 року – Розенталь) Бериславського району Херсонської області не надто велике. Десь три з половиною сотні жителів має. Вірніше – мало, до окупації. А ще мало поштове відділення, школу, клуб, фельдшерсько-акушерський пункт та магазин. Село було доволі багатим, а його люди заможними, бо вміли господарювати на своїй землі. Надія Іванівна мала своє житло, два її одружені сини – Володимир та Андрій – свої. У господарстві жінки була вся потрібна для сільського життя техніка: мотоцикл, мопед, мотоблок та ще чимало всього іншого. Була й живність, без якої село – не село. Сини теж не ледарювали, дбаючи про власні родини. В Андрія тільки корів було сім голів! Одним словом, у людей було все для щасливого й ситого життя, аж поки не прийшли «визволителі» звільняти їх від усього надбаного упродовж багатьох років – від житла, від майна, від усього, що дороге й миле…
Перший раз окупанти заявилися в Благодатівку десь 15-20 березня, Надія Іванівна саме хворіла, тож точно не пам’ятає. Син Володимир прийшов тоді по її паспорт, бо «господарі» прискіпливо перевіряли всіх, хто залишився в населеному пункті.
Вдруге це сталося 1 квітня. Жінка ще й спершу не повірила внукові, який був біля неї, коли він скрикнув: «Бабуню, рашисти!» «Та ти мене розігруєш», – сказала у відповідь Іванкові. Та коли виглянула у вікно, пересвідчилася, що хлопчина не помилився. Припхавшись до хати, московити по-хазяйськи все обдивилися – і в хаті, і на подвір’ї, і в гаражі. Ага, поживитися є чим! У погребі аж очиська повитріщали: «О, сколько закатки!» «Повилазили б вони вам!» – подумки побажала їм Надія Іванівна, бо ж уголос і пискнути нічого не можна було, не те що сказати.
Ну, а далі потяглися дні пекла, тобто окупації. Ворожі солдати нишпорили скрізь, вишукуючи, що можна вкрасти. Ще ретельніше шукали колишніх атовців, поліцейських, військових. Одного хлопчину, який воював на сході, таки знайшли. А після катувань просто кинули біля двору…
«А взагалі, – ділиться пережитим Надія Іванівна, – під час війни дуже багато нового про своїх односельців дізналася. І хорошого, і поганого. Одні допомагають, мені, наприклад, односельчанка Марина, вона на Волинь виїхала, на картку перевела 3 тисячі гривень. Я їх берегла, як зіницю ока, на крайній випадок. Ця добра дитина й іншим благодатівцям грошенят підкидала. Інші, гади, окупантів радо зустрічали, їсти їм готували. У них діти в росії живуть, от і вислужувалися. Потім повтікали. Мені син Володя тоді так сказав: «Будемо, мамо, дерть варити, якщо нічого не залишиться, а в тих покидьків нічого не візьмемо…»
Про те, як виїжджала родина Персидських з окупованої Благодатівки, можна написати навіть не оповідання, а цілу повість – про страх, про біль, про пекельний жах. Першою пробитися до племінниці Надії Іванівни Світлани, яка оселилася в Андріївці, спробувала невістка Наталія з сином. Вони рушили в дорогу 11 квітня разом із місцевим священником. Однак доїхали, як їй здається, до Снігурівки, де стояли ворожі колони. Далі їх не пустили, тож мусили повертатися. Вони тоді добряче попетляли, бо виїхали аж біля Херсона. Почали добиратися додому, приїхали до села, а надворі вже ніч, їх не пускають, бо комендантська година. Просили, щоб хоч дітям дозволили додому піти. Добре, староста втрутився, домовився з рашистами, і їх пропустили.
Друга спроба вирватися з окупації запам’яталася Наталії обшуками на усіх ворожих блокпостах. Чоловіків роздягали до пояса – шукали татуювання та синці від приклада автомата, які залишаються на тілі від постійної стрільби. Також весь час щось просили – то сигарети, то якусь таблетку, то гроші. І мусили давати, бо їхати ж треба. Одні росіяни були зарослі, як ведмеді, інші малі й худі – геть хлопчаки, на вигляд років 16-17, не більше. На них форма, як на опудалах, висіла. Цього разу жінці з сином вдалося перетнути всі ворожі кордони й таки дістатися Андріївки, де на них уже чекали.
Надія Іванівна з Володимиром залишалися вдома, поки не стало зрозуміло, що в селі буде гаряче. Вирішили вибиратися й собі, пішки, бо на той час ворожі солдати мотоцикл забрали, а скутер спалили. Вони взагалі всю техніку та обладнання поцупили – й водяний насос, і дертомолки, і мотоблок. Геть усе, що мало цінність. Тож вирушали мама з сином у дорогу практично порожняком.
«Вийшли вночі, близько 12-ї, – розповідає Надія Іванівна. – Син попереду, я позаду. Територія просвічувалася, ми раз по раз на землю падали. Дійшли до річки, дивлюсь, ніби острівець якийсь попереду. А Володя роздивився, що то танк і машина притоплені. Він і каже – ти йди не кроками, а так, шурхай легенько, а ось тут переступай. Виявляється, він помітив розтяжку між танком та вантажівкою… Як ми до наших дісталися, я й досі не збагну, не інакше Господь врятував, якому я всю дорогу молилася. Бо коли ми дійшли до Тернівки, до наших, вони не йняли віри. «Там же все заміновано!» і «Ви точно в сорочках народилися», – казали. До наших ми потрапили о 3:30, військові викликали наряд для перевірки, напоїли чаєм, нагодували пиріжками, спасибі їм. Там ми й переодягнулись, бо мокрі ж були. Потім нас доправили до Березнегуватого, де перевірили, як і годиться. Затим хлопці довезли до першого блокпосту, ще й сказали, що дивитися документи більше не треба, бо ми вже перевірені. Ну, а далі нагодився волонтер з Миколаєва Андрій, який довіз нас до міста й не взяв ані копійки. Зійшли ми біля автовокзалу, а автобуси ж не їздять, стоїмо, думаємо, що ж далі робити. Аж тут таксі побачили, ми до таксиста – скільки до Березанки візьмеш? 1600 гривень, відповідає, а як запримітив, що син з карточки хоче перерахувати гроші, а на ній – 3 тисячі є, ті, що Марина мені переслала, каже, 2 тисячі давайте. Може, й треба було поторгуватися, та дуже сильно хотілося доїхати до рідних, у безпечне місце. Віддали ми йому ті 2 тисячі, й десь через годину-півтори вже обіймалися зі своїми в Андріївці».
Спочатку Надія Іванівна з сином, невісткою та внуком мешкали біля племінниці Світлани, куди ще й сестра з Херсона приїхала. Та жити вдесятьох в одному помешканні таки незручно, тож Персидські почали шукати окреме. По допомогу звернулися до місцевих, родини Михайла та Людмили Міхеєвих. Михайло запропонував їм оселитися у батьківській землянці, на що вони радо погодилися.
«Я навіть не можу висловити, наскільки ми вдячні цим золотим людям – Людмилі й Михайлу. Вони для нас зробили все – від А до Я. І помешкання дали, і на чому спати, і чим укритися, і на чому їсти готувати, і з чого їсти, і що на підлогу постелити, і що на вікна повісити. Допомагають і одягом, і продуктами. Ми таких сердечних людей ще не зустрічали. І взагалі, андріївці дуже гостинні й добрі. Нам постійно допомагають Людмила Харченко, Леся Крайняк і ще багато хто, просто не всіх пам’ятаю, як звати. Я навіть до вас у редакцію збиралася прийти, аби через газету їм усім подякувати. На сьогодні це все, що я можу для них зробити».
Завітавши у господу, де нині мешкає родина Персидських, одразу ж звертаю увагу на чистоту, а також на тепло у кімнатах від грубки, топленої дровами. Цей особливий дух ні з чим іншим не сплутаєш.
«Так, вже протопили, коли похолодало. Та й перевірити піч та грубу треба було, чи не димлять, бо ними багато років не користувались. Ось сажу потрусили, щілини позамазували. Як тільки підсохне добренько, побілимо», – ділиться планами Надія Іванівна.
У дворі помічаю дрова, якими запасається на зиму господар, і, о диво, чарівні айстри біля будиночка та у дворі.
«Ваші?» – питаю в Надії Іванівни. «Так, – відповідає вона, – Наталка посадила, щоб як удома було».
Як удома… Ці слова всі члени родини повторюють часто, бо як би добре не було десь, людину тягне до рідних стін. Тільки ось після рашистів тих стін у Благодатівці залишилось небагато – будинків 5-10 цілих, не більше, кажуть ті, хто в селі побував. Помешкання Персидських обстріли ще більш-менш пережили, а от у племінниці Світлани обидва будинки зруйновані вщент. І ворожа мерзота обстрілів не припиняє. Хоча сама Благодатівка 9 вересня була звільнена, правобережна Херсонщина частково перебуває під окупацією. Тож рашисти продовжують плюндрувати населені пункти, палити поля, нищити все на своєму шляху, насаджуючи свій ганебний «руській мір».
Та згине той поганий «мір», як роса на сонці. Натомість МИР обов’язково повернеться на нашу рідну землю. І повернуться в рідні місця всі, хто їх покинув через війну. І відбудують свої домівки, й будуть вони ще кращими, ніж були. І покличуть вони в гості до себе усіх, хто підставив плече у годину біди, хто допомагав і підтримував, не давав упасти духом. І я навіть знаю, кого першими запросять на новосілля Надія Іванівна, Володимир, Наталія та Іванко Персидські у відновлену й прекрасну Благодатівку!
Людмила Дехтяренко, Миколаївщина
25.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS