Окрім Дня Державного Прапора України, 23 серпня це також Міжнародний день пам’яті жертв тоталітарних ідеологій сталінізму та націонал-соціалізму. Цю дату обрано не випадково, адже саме 23 серпня 1939 року нацистська Німеччина та СРСР уклали сумнозвісний пакт Молотова – Ріббентропа, яким розділили Європу на сфери впливу, і який став спусковим гачком для початку Другої світової війни.
Про цю угоду і таємну її частину багато говорять, але це не заважає російській пропаганді і далі підтримувати міф про те, що СРСР був жертвою у війні, а згодом – визволителем. Та факти свідчать про протилежне. Окрім, власне, поділу континенту, людожерні режими співпрацювали і в інших царинах.
Пакт Сталіна – Гітлера передбачав тісну економічну взаємодію, зокрема, німецький кредит Москві на 200 мільйонів марок на 7 років. За ці гроші, наприклад, більшовики купували в нацистів обладнання для нафтової промисловості й електростанцій, локомотиви та судна. Союз гасив борги деревом, коштовними металами, зерном і навіть хутром. У лютому 1940-го режими домовилися про розширення торгівлі. За кілька тижнів, 5 березня, Сталін вирішив розстріляти польську еліту під Смоленськом. У наступні місяці війна охопила весь континент.
Капітуляція Бельгії, Нідерландів, Франції, Норвегії… Дюнкерк. Перші масові бомбардування Британії… Неспростовна істина – коли відбувалися всі ці жахіття, СРСР був союзником Третього Рейху і теж не гаяв часу. 14 червня нацисти запустили фабрику смерті в Освенцимі, а 15-го більшовики почали окупацію країн Балтії. Ось така диявольська синхронність.
На іншому кінці планети Кремль теж повівся промовисто, узявши в союзники агресивну Японію, з якою підписав договір. Москва інтернувала американських пілотів, які бомбардували Японію, а потім були змушені приземлитися в СРСР.
Отже, назвати Радянський Союз нейтральним не повертається язик – до 22 червня 1941 року Москва не просто не заважала “вісі зла”, а де могла – активно допомагала. Коли у вересні 1939-го німці бомбардували Львів – радіомаяком служила радіостанція в Мінську. Спільні ж військові навчання Німеччини та СРСР із розгрому Польщі відбулися ще влітку 1933-го, в розпал Голодомору…
Ця правда заважала СРСР ліпити собі образ визволителя після війни, тому більшовики полювали на всіх, хто наважувався відкрити рота. Одним із перших на це звернув увагу український біженець Віктор Кравченко, який у 1946 році видав книгу “Я обираю волю”. Спогади жахіття життя в совку, зокрема, і факти про Голодомор та більшовицько-нацистську взаємодопомогу викликали неабияку реакцію західних суспільств. Комуністи захищалися. Газета Руху опору Франції (де перше видання книги розлетілося півмільйонним накладом) “Les Lettres Françaises” назвала Кравченка брехуном за, буцімто, вигадані факти. Той позвався до суду. За процесом стежив цілий світ.
Прикметно, що однією з учасниць слухань і активною захисницею українця стала німецька комуністка Маргарет Бубер-Нойманн. Її чоловіка – очільника компартії Німеччини Гайнса Нойманна – стратили в СРСР, а її видали нацистам, згідно зі ще однією (не зручною тепер для РФ) угодою про співпрацю між… гестапо та НКВС.
Віктор Кравченко виграв суд, але боротьба за правду триває досі. У 1966-му цей мужній чоловік загинув за загадкових обставин. Його справу продовжують дослідники з усього світу, дедалі більше фактів доводять – більшовизм і нацизм мали значно більше спільного, ніж переконує московська пропаганда.