Боярка – маленьке місто неподалік від Києва. Залізниця ділить його навпіл. З одного боку – історична забудова та приватний сектор, з іншого – десятки багатоквартирних будинків. Об’єднали ці дві частини драматичні події лютого 2022 року. З самого початку повномасштабної агресії, бажаючи за три дні заволодіти українською столицею, російські війська почали масові обстріли, і вже 4 березня місцева влада Боярки розпочала евакуацію населення. Тоді з однойменної станції на захід країни у напрямку Тернополя рушили два спеціальних рейси.
Сьогодні, коли ворог відігнаний далеко від цієї землі, життя повертається на Київщину. Після вимушеної дистанційної роботи відкривають двері навчальні заклади, на дорогах міста стає все більше машин. Проте є й ті, хто досі не повернувся – страх наче приковує, не дає прийняти рішення сісти у потяг. Людям потрібен час – він заживить усі рани.
“Тато, почалося… Нас бомблять!“
Своєю історією війни зі мною поділилася моя подруга дитинства Зоя, з якою ми колись жили на одній вулиці й дружили з п’яти років…
Наразі вона мешкає у Боярці, що під Києвом, у приватному будинку, половину якого займають вони з чоловіком Романом, іншу – її донька Оля з чоловіком Ігорем та трьома дітьми.
До війни всі мали роботу, жили великою дружною родиною, адже, щоб прийти у гості чи на вечерю, достатньо було відчинити двері поруч…
Зоя В’ячеславівна пригадує, як 23 лютого, лягаючи спати, звично завела будильник на шосту ранку. Та її розбудив не він, а телефонний дзвінок, який несподівано пролунав на пів години раніше. То телефонувала Анна із Броварів, донька пана Романа. Вона розпачливо прокричала у слухавку: «Тато, почалося… Нас бомблять!» На деякий час Зоя заклякла в ліжку, все ще не вірячи почутому. А потім хутко одягнулася й кинулася у сусідні двері до доньки.
Оля щойно прокинулася і спокійно готувала сніданок на кухні. На стільцях у кімнаті був акуратно розвішаний одяг, який двоє старших хлопчиків – 12-річний Артем та 7-літній Максим – мали одягнути до школи, а півторарічний Марк – у дитсадок. У помешканні було тепло, віяло затишком, діти ще спали…
«Доню, почалося те, чого ми всі так боялися, – війна…» – пані Зоя обняла доньку, і так вони стояли, боячись поворухнутися, щоб не порушити цю останню мить спокою перед пекельною дійсністю…
А трохи згодом із Генічеська Херсонської області подзвонила старша Зоїна донька – Катерина, й повідомила, що в місто вже зайшли окупаційні війська…
Наступні дні всі з тривогою прислухалися до гучних вибухів, які майже постійно гриміли десь неподалік. Новини про те, що відбувається в передмісті Києва, наводили жах. Чоловіки пішли в Тероборону. Пані Зоя, кулінар за освітою (працювала в їдальні ліцею), разом із колежанками з ранку до ночі, без вихідних, пекли пиріжки й булочки для наших захисників. Оля сиділа з дітьми вдома.
Довгою дорогою біженства
6 березня зять Ігор зібрав усіх в одній кімнаті й повідомив: «Завтра до Польщі евакуюють дитячий будинок. Ви, мамо, а також Оля з дітьми поїдете з ними. І допоможете вихователям, і самі будете в безпеці».
Спочатку, говорить Зоя В’ячеславівна, їй і мову відібрало, а потім рішуче заявила, що нікуди не поїде зі свого дому! Та Ігор наполягав. Його як багатодітного батька випустили б із сім’єю за кордон, та він навіть думки такої не допускав, вважав це дезертирством. «Олі самій з трьома дітьми буде дуже важко. Тож прошу вас, їдьте з ними», – звернувся до тещі.
Умиваючись сльозами, жінки почали збиратися. І вже наступного ранку вирушили в довгу дорогу. До речі, з ними була й дружина Оліного кума із дитинкою, котрій виповнилося… п’ять днів. Поляки потім дивувалися й казали, що було дуже небезпечно везти в таку даль і в холоднечу маля. Та що залишалося робити? Про звірства окупантів уже дізнався весь світ…
Потяг відправлявся із Боярського залізничного вокзалу. Дитбудинківських діток налічувалося 120. Серед них – чимало інвалідів – із ДЦП, синдромом Дауна, іншими вадами. У вагонах ніде було сісти, не те що прилягти. Старший онук моєї подруги, дванадцятирічний Артем, втиснувся між нею і своєю мамою, закрив обличчя руками й цілу годину гірко проплакав. А потім всю дорогу мовчав та відмовлявся від їжі…
Дорога виявилася дійсно далекою, через небезпеку руху та інші чинники, до яких призвела війна, їхали три доби! На такий термін не розраховували, тож закінчилися продукти, підгузки. І для дитбудинківських дітей також. Почалася паніка. Серце розривав дитячий плач, що линув звідусіль. Вихователі збивалися з ніг, заспокоюючи підопічних і не знаючи, що робити. Добре, на одній зі станцій нагодилися волонтери, котрі доставили їжу, гігієнічні засоби…
Зустрічали з іграшками та сльозами
Зморені та знесилені, голодні й невиспані біженці аж на четверту добу о 4-й ранку прибули до Варшави. А там їх зустрічали поляки – добрі, привітні, зі співчуттям і сльозами в очах. Кожній дитині дали в руки іграшку, кожну обійняли…
Автобусом вихованців дитбудинку та супроводжуючі їх родини привезли до міста Устка, що на півночі Польщі.
“Насамперед ми викупали всіх дітей, адже в дорозі не було де помитися. Опісля нас смачно нагодували, а потім поляки почали нести нам речі й гостинці… Це була якась безкінечна вервечка гуманітарної допомоги! – розповідає Зоя В’ячеславівна. – Тепер ми дружно плакали уже не од відчаю пережитого, а від зворушення й такого яскравого прояву людяності. Поляки говорили нам щось заспокійливе, ми не все розуміли, але по їхніх очах бачили, за інтонацією чули, що то були добрі слова”.
Місяць моя подруга дитинства з донькою і трьома онуками прожили в одній кімнаті. Було тіснувато, зате безпечно – без сирен і вибухів. Потім їх переселили в готель «Посейдон», де родина займала вже дві кімнати. Оля доглядала власних дітей, а Зоя В’ячеславівна – дитбудинківських. Так із кухаря вона перетворилася на волонтерку-виховательку.
В її групі було 16 дітей різного віку. Одна дівчинка – на інвалідному візку, двоє із психічними вадами. Своїм підопічним вона присвячувала весь власний час – від їхнього пробудження до відбою. Водила їх на прогулянки, організовувала дозвілля. Вихідних не мала. «А які вихідні? – каже. – Дітям постійний догляд потрібен, увага, турбота. Вони й так знедолені – без батьків зростають».
Українських біженців приймав особисто власник готелю пан Петро. Він поставився до них з неабиякою людяністю та співчуттям. Зоя розповідає, що умови проживання були чудовими, тричі на день їх смачно годували, одяг і потрібні в побуті речі доставляли волонтери. До того ж місцина, де розташований готель, дуже гарна – ліс і море.
«Живіть тут цілий рік, грошей з вас не братиму! – наполягав пан Петро. – Ви в нас у безпеці!»
Та після звільнення Київщини, через два місяці перебування у Польщі, родина моєї подруги вирішила повернутися до Боярки: по-перше, жінки дуже хвилювалися за своїх чоловіків; по-друге, підліток Артем так і не прийшов до тями в чужій країні – замкнувся в собі, майже нічого не їв, помітно схуд, аж ребра повипиналися, і весь час просився додому.
Прощаючись, плакали всі. «Пане Петре, Вас і Вашу доброту ми ніколи не забудемо!» – крізь сльози промовляла Зоя…
По той бік війни
Поверталися у травні, з перевізником, якому довелося заплатити чималі гроші, практично всі, які ще мали з собою. Дорога назад забрала добу. І коли вже їхали житомирською трасою, відчували не радість повернення, а відчай від побаченого.
«Замість чепурних будиночків, кількаповерхових котеджів, кучерявих садочків і пишних квітників, які так плекали господарі, – суцільні руїни, що простяглися на 100 кілометрів до Києва, – крізь сльози згадує моя подруга. – Вщент згоріли великі супермаркети, заправки, школи, лікарні… Серце кров’ю обливалося від побаченого! Стільком людям тепер нікуди повертатися! А скількох немає в живих, певно, чимало й досі поховані під руїнами своїх будинків…»
Вражена побаченим, вона подзвонила своїй молодшій сестрі, котра вже багато років мешкає в Криму, і розповіла про страхіття війни та безчинства окупантів. Натомість почула:
– То неправда!
– Сестро, я все це щойно своїми очима бачила! – обурилася Зоя.
– Та ваша бандерівська пропаганда вам так мізки засмітила, що ви вже бачите й те, чого немає!
Зоя відключила телефон.
Але то було не останнє її розчарування. Старший брат, що наразі живе в окупованому Генічеську, має прибутковий бізнес, став на бік загарбників.
«Я не можу цього зрозуміти, адже йому в Україні жилося чудово, усе мав – житло, нерухомість, гроші… Чим мого брата так привабив «руській мір»?! Не знаю. Та він тепер розхвалює нові окупаційні порядки, не хоче й слухати правду про те, що росія напала на нас: то все Америка, каже. А спілкуватися з ним доводиться тільки тому, що там, у Генічеську, залишилася наша 82-літня мама, а я до неї не маю змоги приїхати», – з болем говорить жінка.
Вона констатує, що війна не лише вбила десятки тисяч невинних людей, спричинила страшні руйнації, а ще й назавжди розвела деякі родини по різні боки фронту – отак, як у її сім’ї. «Назавжди, – уточнює, – бо цієї страшної біди, якої нам завдали росіяни, ми не пробачимо їм до десятого покоління як мінімум! І я не зможу простити своїх сестру і брата, котрі підтримували убивць!»
Старша Зоїна донька Катя із чоловіком та двома доньками виїхали із Генічеська в Норвегію. Їхню квартиру вже зайняли окупанти…
***
«А ми більше нікуди не поїдемо. Що буде – те буде. Ось днями виходжу на подвір’я, а над моєю головою, зовсім низько, летить ракета – велика, сіра, у бік Києва. Так страшно було! – зітхає моя подруга Зоя. – Та нічого, витримаємо…»
Оскільки навчальні заклади в Боярці наразі зачинені, то ті працівники ліцею, хто вільний від дистанційного навчання, по пів дня плетуть сітки для наших захисників. «Ще недавно вплітати зелені стрічечки, а зараз уже – білі, до зими готуємось, – говорить Зоя В’ячеславівна. – Я хочу дочекатися перемоги вдома. Адже людина по-справжньому щаслива там, де її рідний дім. Попри все!»
Олена Олійник
27.11.2022