В радянській Україні Донецька область асоціювалась з суворими шахтарями та металургами. Настільки суворими, що ходила приказка: «Донбасс порожняк не гонит». Те, що в регіоні розвивався бізнес, було чимось другорядним. Між тим, підприємці активно завойовували ринки, і ця тенденція не зупинилася з окупацією частини територій у 2014 році.
Місцева влада як могла підтримувала приватну ініціативу. Планувалось розширити інноваційно-виробничий територіальний кластер, визначивши три центри: північний з центром у Краматорській міській територіальній громаді; центральний з центром у Курахівській міській територіальній громаді; південний з центром у Маріупольській міській територіальній громаді.
Проєктом обласної програми фінансової підтримки суб’єктам малого і середнього підприємництва «Консолідація підприємництва Донеччини» передбачалось допомогти в таких напрямках як впровадження альтернативних джерел енергії, вирощування сільськогосподарських культур в оранжереях та теплицях, виробництві та переробці сільськогосподарської продукції, продуктів харчування, організації переробки сміття, машинобудуванні, виробництві машин, устаткування.
Широкомасштабне вторгнення росіян ці плани змінило, але навіть покинувши область, донеччани залишилися вірними собі. І прикладів, подібних тим, про які піде мова, чимало.
Фабрика дитячих іграшок «Марі і Поль» – без Маріуполя до Дніпра
Руслана Щербина – молода підприємиця з Маріуполя, яка 2018 року заснувала фабрику дитячих іграшок «Марі і Поль».
Назвала так на честь рідного міста.
Руслана з дитинства марить м’якими іграшками, навіть будучи вже дорослою продовжувала купувати собі щось новеньке. Аж поки не прийшло розуміння, що можна шити самій. Поки виношувала ідею для бізнес-проєкту, дізналася про конкурс «Український донецький куркуль» – так свого часу називалась програма підтримки підприємців на Донеччині, коли гроші на заснування чи розвиток давали з обласного та місцевого бюджетів у вигляді безповоротного гранту.
Улітку 2018 року Руслана успішно захистила свою бізнес-ідею та отримала грант – майже пів мільйона гривень на закупівлю швейного обладнання. Частину обладнання замовила в Китаї, частину в Україні. Так з’явилась маріупольська фабрика іграшок «Марі і Поль».
Руслана працевлаштувала на фабрику 7 працівниць. Виготовляли м’які іграшки, зручні подушки для сну та відпочинку, пледи та постільну білизну для дітей. Навесні 2021 року запустили виробництво одягу. Напередодні війни велику суму грошей фабрика вклала в закупівлю тканини, фурнітури.
«Марі і Поль» – це не просто швейний цех. Це душевне місце, приходячи куди я наповнююсь доброю енергією. У нас люблять кожну іграшку, кожен клаптик тканини, кожну ниточку. Ми розмовляємо з нашим обладнанням, уся продукція заряджена мегапозитивною енергією. Ми любимо те, що робимо», – розповідає про свою фабрику Руслана Щербина.
Усі плани звела нанівець велика війна, яка розпочалась 24 лютого 2022 року. За день до широкомасштабного вторгнення весь Маріуполь говорив про небезпеку та очікування. Руслана заспокоювала працівниць, бо сподівалась, що біда омине. Коли у перший день війни ракета впала поблизу, родина поспіхом зібрала найнеобхідніші речі та виїхала – треба було рятувати від жахіть трирічного сина. Планували на кілька днів до Запоріжжя або до мами на Закарпаття, отож взяли мінімум одягу по сезону, гроші та документи.
Уже дорогою стало зрозуміло, що все це – не на кілька днів. Їхали довго в нескінченному потоці машин. Коли доїхали до Закарпаття, перебували в шоковому стані. Жодна з працівниць фабрики не погодилась їхати з Маріуполя. Руслана дуже переймалась, аби з ними було все в порядку. Особливо коли пропав будь-який зв’язок із Маріуполем, де не було світла, води, газу та опалення. На щастя, всі живі. У період затишшя та за мінімальної можливості зв’язку зуміли передати, що все обладнання вціліло. А коли обстріли майже припинились, жінки змогли забрати обладнання з фабрики до себе додому, аби вберегти його.
«Будівля, де знаходилась фабрика, зазнала незначних пошкоджень, – розповідає Руслана Щербина. – Повністю знищене нове приміщення, яке придбали для розширення виробництва. Окупанти залізли в нашу квартиру, винесли геть усе, залишились голі стіни. У Маріуполі вже розпочалась «націоналізація» майна тих, хто виїхав і не повернеться. Я жодним чином не буду співпрацювати з окупантами. Повернемось лише в український Маріуполь!»
Цілий місяць родина Руслани провела на Закарпатті, а потім вирішила: треба рухатись, щось робити, не сидіти склавши руки. Переїхали до Дніпра – це ближче додому і можна буде повернутись після звільнення Маріуполя. Саме в Дніпрі підприємиця вирішила відроджувати фабрику з пошиття дитячих іграшок.
«Мене звати Руслана, і в мої 25 у мене було успішне швейне виробництво… Було… до 24 лютого 2022 року. Усе, що було, залишилось у Маріуполі, і я не знаю, коли зможу його забрати і чи зможу взагалі. Досить про сумне. Я вже прийняла ситуацію та вирішила рухатись далі. Починати ніколи не пізно. Зараз я з нуля починаю свій бізнес. Фабрика «Марі і Поль» буде жити. Ми відродимось як Фенікс. Я це точно знаю. Буду кожного дня маленькими кроками йти до мети», – написала підприємиця на сторінці фабрики у Фейсбуці.
Спочатку Руслана звернулась до Дніпропетровської ОДА, сподіваючись на допомогу в рамках програми релокації виробництва зі сходу. Але в ОДА їй запропонували шукати інший регіон. Потім жінка звернулась до міської ради. Вона готова витратити невеликі власні заощадження на закупівлю найнеобхіднішого для старту виробництва, але потребує підтримки з приміщенням та розселенням працівників. Її маріупольські швачки готові поїхати з окупованого міста лише в тому випадку, коли буде робота та місце де жити.
За словами підприємиці, в Дніпрі дуже багато переселенців. Відкриваючи невелике виробництво, Руслана сама себе забезпечить роботою та зможе взяти декілька працівниць. Жінку запросили на зустріч із заступником міського голови. Там були підприємці з Краматорська, Бахмута, Костянтинівки та інших міст Донеччини.
«Більшість з них вивезли своє обладнання, – розповідає Руслана. – З Маріуполя вивезти щось нереально, отже, в мене дещо інша ситуація. Але мені багато не треба. Готові розміститись у звичайному приміщенні зі світлом, без особливих умов».
Після цієї зустрічі справа зрушилась з місця! Приміщення обіцяли, Руслана вже проводить перемовини з закупівлі обладнання та матеріалів. За місяць готові стартувати. Раптом не вийде тут – шукатиме інший варіант.
Патріотичні сувеніри майстерні «WoodLike» з Костянтинівки
Сімейна майстерня «WoodLike» відкрилась у місті Костянтинівка 2019 року. Дмитро Поколенко разом з дружиною Наталією та донькою Марією вирішили розпочати виробництво дерев’яних сувенірів та корисних для побуту речей.
Майстерню збудували на тому ж самому місці, де була майстерня прадіда Дмитра, який колись виготовляв рамки для дзеркал. Перше обладнання купували за власні заощадження. Згодом за грантові гроші від різних проєктів придбали коштовні лазерний принтер та 3Д-фрезер. За тиждень до початку великої війни 3Д-фрезер приїхав до Костянтинівки з Київщини. Обладнання тільки-но встановили та починали обкатку. Це устаткування дозволило розширити виробництво майстерні, працювати з цілісним масивом дерева, склом та виконувати інші роботи, які раніше були недоступними.
Від самого початку майстерня дерев’яних виробів «WoodLike» позиціонує себе як соціальне підприємництво. Її власники допомагають громадським активістам сходу, частину прибутку інвестують у замовлення цих ГО.
А почалось усе з вишитої карти України. Український розмовний клуб «Файно» з Краматорська готувався до свята. Його керівниця Оксана Муравльова звернулась до родини Поколенків із проханням зробити карту, вишивання якої об’єднувало би людей за спільною справою. Два місяці Дмитро розробляв проєкт – так з’явилась авторська карта з пазлів, яку можна вишивати. Кожен регіон – з окремим візерунком. Ту карту майстерня безкоштовно віддала розмовному клубу, і саме з цього стартувало її соціальне підприємництво.
Загалом родинна майстерня виготовляє понад 80 найменувань сувенірів та корисних речей. Патріотична символіка – магніти, карти, брелоки – користується найбільшим попитом. Серед асортименту – столики для роботи стоячи та лежачи, шкатулки, вічний календар, серветниці, лежаки для котів, менажниці тощо. Часто замовляють розвиваючі ігри, причому не тільки для домашнього користування, а й для дитячих центрів розвитку.
Усі плани в лютому 2022 року змінила війна. За своїм прямим призначенням майстерня перестала працювати: людям було не до сувенірів, а згодом у Костянтинівці позакривались усі можливості відправки готових замовлень до клієнтів. Родина Поколенків зосередила свої зусилля на допомозі рідному місту. Безкоштовно друкували листівки із закликом стати на захист Костянтинівки, вступити до лав Тероборони. Виготовляли вивіски з адресами укриттів. Розчищали ті укриття, брали участь у зведенні захисних споруд та виготовленні «бандеросмузі».
Згодом прийшла пора й родині Поколенків виїхати з міста. На той час керівництво області закликало усіх до масової евакуації. Узяли речей на пару місяців та поїхали на Дніпропетровщину, сподіваючись до тепла вже повернутись додому. Знаходячись у безпеці, Дмитро та Наталя розуміли, що могли б вести бізнес, бо патріотичні сувеніри користувалися б попитом. Вирішили виїжджати з Донеччини туди, де майстерня могла би відновити виробництво, та чекати на повернення додому після Перемоги. Вагалися між Дніпром, Києвом та Львовом. Урешті-решт вибрали Київ.
Про програму релокації Поколенки знали, бо Наталя працює в журналістиці. Подали заявку, але не чекали швидкої допомоги. Під час переїзду розраховували лише на себе. Найважчим було знайти в Костянтинівці фуру для перевезення обладнання та навантажувач – без нього не завантажиш 3D-фрезер вагою 1,2 тонни. Переїзд співпав і з подорожчанням палива. Домовились ввечері за одну ціну, а зранку вона піднялась на 30%.
Мали клопіт і з приміщенням для розташування майстерні, але все змогли подолати. Відновили виробництво в Києві з першого дня, бо вже мали замовлення від клієнтів. Відповідь щодо релокації отримали вже після переїзду, їм порадили звертатись за підтримкою до місцевої влади. Але тієї підтримки не чекають, а щодня працюють.
Розширили асортимент патріотичних сувенірів, тепер серед них – магніти з відомою маркою про «русский корабль», з тракторними військами тощо.
Розробили й маріупольську серію з кольоровими магнітами на основі малюнків художниці. Уже активно використовують і новий фрезер.
Сувеніри майстерні «WoodLike» продають на Хрещатику. 20% прибутку перераховують на потреби ЗСУ – разом з волонтерами допомагають військовим, які боронять український схід.
«Моко піца» для біженців та військових на сході
Ігор Виноградов – підприємець з Донеччини. До війни – власник мережі піцерій «Моко піца», двох у Маріуполі, по одній в Покровську та Мирнограді. Соціально відповідальним бізнесом ці піцерії стали ще до війни. У період епідемії коронавірусу Ігор підтримував лікарів, які цілодобово рятували життя. Він безкоштовно возив піцу лікарям «швидкої» у Маріуполі та Покровську – у такий спосіб віддячував медикам, які працювали без вихідних.
Велика війна, яка розпочалась у лютому 2022 року, внесла значні корективи у розвиток бізнесу Ігоря Виноградова. Спочатку рашисти знищили дві піцерії в Маріуполі: в центрі (перша в мережі) та на лівому березі (яку підприємцю допоміг відкрити американський фонд, виділивши грант на суму 1,64 млн грн., в результаті чого вийшов крутий технологічний заклад).
До останнього моменту ці піцерії в Маріуполі працювали під гуркіт вибухів, а керуюча розвозила піци по бомбосховищах та підвалах. Спочатку зникла електрика, згодом місто залишилось без води, опалення та зв’язку.
Піцерії у Покровську та Мирнограді продовжували працювати. Про бізнес та прибутки тоді вже не йшлося. Завдання було – просто вижити та допомогти вижити іншим. Роботу в період війни переформатували: почали випікати та розвозити піци для біженців, госпіталів, передавати на фронт.
Підприємець закликав людей долучитися до цієї допомоги своїми внесками.
«Ви можете прийти до нас в «Моко», замовити та сплатити піци, а ми у свою чергу їх приготуємо та відвеземо або до шпиталю, або людям, що залишилися без даху над головою, або нашим героям на передову. Якщо немає можливості прийти, можна скинути гроші на картку», – писав у соцмережах Ігор Виноградов.
Кожен працівник, який залишився на місці, почав виконувати непритаманні йому раніше функції. Розуміли – так треба. Дизайнер почав мити посуд. Керуючий мережі – під обстрілами їздити до Краматорська, Дніпра за продуктами. А потім відвозити на передову. Коли через вибухи кур’єри не вийшли на роботу, Ігор разом із керуючим почали доставляти піцу.
Прийшло розуміння, що треба вивозити обладнання, щоб можна було працювати на новому місці. Мирноградську піцерію закрили та мали намір перевезти обладнання в Центральну Україну. Піцерія у Покровську мала й надалі працювати, готувати піцу для військових та переселенців. Але ситуація загострилася, розпочалася евакуація й із більш-менш спокійного раніше Покровська.
Обладнання з мирноградської піцерії пакували декілька днів, знайшли складське приміщення в Дніпрі та вивезли. Покровську піцерію пакували нашвидкоруч. При цьому паралельно продовжували працювати і годувати нужденних. Усе, що заробляли, витрачали на екіпіровку для військових на передовій.
Підприємець вирішив не чекати закінчення війни, а почав міркувати, де відкрити піцерію ближче до центра України. Розглядав 8 міст у Кіровоградській, Дніпропетровській, Житомирській, Хмельницькій областях.
А поки шукали приміщення, у травні піцерія вже відкрилась у Дніпрі та продовжила добру справу. Це не був звичайний формат закладу, який приносить прибуток. Тут не готують піци на замовлення, не приймають гостей.
На новому місці підприємець разом з командою випікає до 500 піц на день та відвозить їх на Донеччину людям, які зараз перебувають у прихистках, ховаються у підвалах через обстріли або лікуються в госпіталях. З Дніпра на Донеччину везуть піцу двічі на день, у постійному контакті з місцевою владою Покровська та Мирнограда, отже, знають, де їх чекають насамперед.
У Дніпрі вдалося знайти приміщення, де раніше була кухня. Не довелось робити ремонт або реконструкцію – просто завезли обладнання, все розставили і запустили виробництво. Якщо раніше в меню було до 30 видів піц, то тепер залишили два, але виготовляють тих піц багато. Продукти закуповують у магазинах Дніпра та місцевих підприємців.
«Через війну є певні проблеми з поставками продуктів, ми не можемо зараз у великих обсягах робити багато різних варіантів піци, для яких треба різні сири, копченості, морепродукти. Тож наша команда розробила новий рецепт. Він доволі простий, але при цьому там є всі інгредієнти – моцарела, бекон, томати», – каже Ігор.
Готують за підтримки World Central Kitchen – міжнародної організації, яка допомагає закладам громадського харчування, що безкоштовно годують людей. Наприклад, за три тижні команда виготовила понад 26 тисяч порцій їжі для нужденних.
«Зараз багато тих, хто потребує допомоги. Багато людей залишились без роботи й домівки. Щоденно ми бачимо великі черги людей, які приходять в центри допомоги по гуманітарку. Всіх нагодувати не виходить, але ми стараємось», – каже Ігор Виноградов.
Усі фото надані героями історій
Ольга Нікуліна
11.07.2022