Зухвалість УПЦ МП, зрештою, привела її на межу заборони. Це закономірно породило дискусію про те, чи можна, взагалі, заборонити церкву, і які наслідки може принести саме законодавча заборона московської церкви в Україні.
Насамперед, варто зазначити, що УПЦ МП заробила на заборону давно, позаяк навіть у публічному просторі купа фактів, які вказують на те, що ця секта порушує права на свободу совісті (коли не пускають труну з тілом героя до храму), посягає на життя, здоров’я, свободу і гідність людини (коли в монастирях переховують російських терористів, виправдовують війну і домашнє насильство, а також розповсюджують антинаукову пропаганду про вакцинацію), спонукає людей до ігнорування їхніх обов’язків (коли закликають не брати паспорти або ІПН). Список можна продовжувати. Противники законодавчої заборони наводять кілька основних аргументів, чому, на їхню думку, це стало би подарунком для УПЦ МП. Спробую навести контраргументи.
Порівнювати заборону УПЦ МП із переслідуваннями свого часу УГКЦ є недоречно. Саме суспільство із того часу сильно змінилося, воно менш релігійне. Греко-католицька церква мала величезну народну опору, вона була чи не останнім інституційним оплотом українців на Заході України і мала колосальну підтримку діаспори, для якої теж стала осередком культурного та національного життя за кордоном. УПЦ МП хоч і має, на жаль, досі велику паству, але її керівництво і близько не стояло з Андреєм Шептицьким чи Йосипом Сліпим. Так само найактивніші прихильники УПЦ МП – це не цвіт нації, який згуртує і поведе за собою маси, а маргінальні міські божевільні, які розказують під Лаврою про дамбу “на галушці” і пророцтво затоплення Хрещатика. На що спроможні ці люди без протекції держави (яку московська церква ще зовсім недавно мала в Україні) і без московських грошей?
Звісно, і заборонені найфанатичніші з них далі будуть десь збиратися, але це вже завдання правоохоронних органів, що мають діяти відповідно до рішучої державної політики. Вона має виходити з того, що це не церква, а злочинна організація, до якої повинен бути застосований увесь спектр каральних інструментів, на які держава має монополію. Люди, які несуть гроші тим, хто молиться за Кіріла, мають трактуватися як спонсори тероризму – незалежно від того, чи це 100 гривень від недалекої тьоті чи мільйон від Новинського. Коли зв’язки з московитами стануть токсичними і загрожуватимуть не просто осудом у суспільстві, а реальними тюремними строками, – кількість охочих святити паску в такій “церкві” значно зменшиться. Попи і їхні послідовники, які не пускають труну із тілом героя до церкви, такі нарвані не тому, що дуже вірять у істинне православ’я і підуть за нього зі своїх золотих палаців у печери і ліси, а тому, що вірять у свою безкарність, бо досі їм за це нічого не було.
Авжеж завжди залишаться фанатики, але і зараз існують підпільні комуністи чи нацисти. Завдяки тому, що їхня діяльність криміналізована, вони можуть збиратися лише на своїх кухнях, але вже не впливають на свідомість мас. Такий самий підхід слід застосувати і до УПЦ МП.
Наскільки законно забороняти церкву в принципі і чи не краще судити кожного попа окремо за кожен окремий злочин? Конституція України гарантує всім свободу совісті та віросповідання, але вона, насамперед, гарантує всім право на життя. Організація, чиї “храми” стали базами для задіяних у геноциді воєнних злочинців, має бути заборонена, інакше держава більше не гарантує засадниче право громадян на життя. Власне, держава мала би заборонити цю секту вже давно, адже закон не лише дозволяє, а й зобов’язує забороняти організації, які становлять загрозу національній безпеці. Закон якраз багато років не виконувався, коли філія ворожої спецслужби безперешкодно отримувала в оренду землю та найкращі архітектурні пам’ятки, вела неприховану антиукраїнську пропаганду, сіяла міжнаціональну і міжконфесійну ворожнечу, втручалася у вибори тощо. Звісно, усі конкретні злочини мають бути розслідувані і доведені до реальних вироків. А поки наша судова система буде жувати цю багаторічну жуйку, уся УПЦ МП як структура (або ж усі 12 тисяч парафій, афілійованих із нею) має опинитися поза законом. Адже не лише окремі попи, а діяльність цілої мережі та її ідеологія є такими, що призвели до загибелі величезної кількості людей. Зрештою, якщо ми покараємо лише кількох злочинців, а саму УПЦ МП залишимо (а ще гірше – інфільтруємо її агентів ФСБ у ПЦУ!) – це буде дуже поганим прикладом. У такий спосіб держава покаже, що робить винятки і карає не всіх, хто працює на її знищення. Це породжуватиме нові і нові проблеми, які рано чи пізно змусять таки заборонити цю секту. Згадайте, як до 2014 року в Україні толерували пам’ятники Леніну, думаючи, що краще дочекатися, поки вмре останній комуніст. Біда в тому, що і комунізм, і рашизм заразні. Ігнорувати їх так само наївно, як сподіватися вжитися в одній кімнаті з крокодилом.
Багато хто слушно зауважує, що заборона церкви може мати (але не факт, що матиме) погані наслідки для міжнародної репутації. Але якщо міжнародна репутація держави важливіша за збережені життя її громадян, то вона називається СРСР. Звісно, Росія задіє всіх своїх агентів, аби зобразити нас варварами, які переслідують християн. Але чи нам уперше? Якби ми повсякчас озиралися на московську пропаганду, то не мали б незалежності, не пішли би на три революції, досі не вшановували б героїв УНР і УПА та не робили б купу інших речей, які московити подавали вільному світу за нацизм і екстремізм. Нині ж зацікавлення Україною грандіозне, ми як ніколи близькі до того, аби пояснити світові правду про росіян, включно з їхньою церквою. Робити це треба саме зараз, коли нас готові слухати, і коли ми маємо безперечну моральну перевагу. Зволікання ж лише підвищуватиме градус напруги в суспільстві. Уже зараз обласні ради під тиском громадськості забороняють УПЦ МП, що є сумнівним з юридичної точки зору, адже місцеві ради не мають таких повноважень, на відміну від Верховної Ради – єдиного законодавчого органу. Якщо не вирішити проблему законодавчо, країною покотиться хвиля народної люті. От тоді ми і отримаємо картинку для ворожої пропаганди.