Життя як книга. Його завжди можна розділити на глави. Раніше було як: школа, інститут, початок кар’єри, створення нової родини. Андрій Перепілка це не визнає. Свою життєву історію він пише не за шаблоном.
Від дитинства до Помаранчевої революції
В Енергодарі його багато хто знає як волонтера та громадського активіста. І довіряє. Через нього передавали гроші на допомогу українській армії просто перехожі на вулицях. Зараз я за кордоном, тут же – його дружина та діти. А він – десь під Запоріжжям, в батальйоні територіальної оборони. З одного боку, ми в різних світах. А з іншого – немає людей, пов’язаних між собою сильніше, ніж воїни та мирне населення країни, яку вони захищають.
В 16 років, коли пішов з життя батько, залишився єдиним чоловіком в родині – з мамою, яка працювала вчителькою, та молодшою сестрою. У 90-ті роки на мізерну зарплату освітянки та пенсію за втрату годувальника прожити було дуже важко. Викручувалися, як могли. Закінчив школу та вступив до Дніпропетровського хіміко-технологічного університету – «хімхламу» – на теплоенергетику, щоб потім у 2000 році приїхати в Енергодар працювати на Запорізькій атомній електростанції.
Андрій будує кар’єру та врешті займає найвищу посаду в оперативній роботі на станції – начальник зміни експлуатаційного підрозділу ЗАЕС, турбінне відділення. У 2004 році, коли суспільство розділилося на «помаранчевих» та «за яника», підтримує революціонерів.
“Підтримував Помаранчеву революцію, – згадує він. – Але не було якихось активних дій – просто в спілкуванні висловлювався проти режиму Януковича. Тоді ще й інтернету особливо не було. Так, зустрілися, посиділи, потринділи…”
Каже, що тоді мав великі надії на те, що революція принесе якісь плоди, країна зміниться, але розчарувався.
Революція Гідності і початок війни
Згадує батька, який свого часу склав партквиток та діда, який слухав новини на радіо «Голос Америки», постійно крутячи коліщатко транзистору та ловлячи хвилі, на яких щось постійно шипіло: «Я був маленький і не розумів, що американці постійно переходили на іншу хвилю, щоб їх не глушили».
То були нові сподівання. Люди розуміли, що цю революцію Гідності треба доводити до кінця. Андрій вірив у те, що ось він – шанс для України. Але у 2014 році почалася війна.
“В «ОК» я побачив відео, як російські гелікоптери летять як сарана. Все це знімає якийсь чувак з даху будинку, картинка накладена на музику якогось гурту типу «Рамштайн», а того чувака все це радує, його буквально пре. Я розумів, що це однозначно вже війна», – пригадує він, і говорить, що ці події передбачав ще до революції: «Після втечі Януковича відчув, що пацюки причаїлися та бояться. Так було до початку вторгнення в Крим. Пам’ятаю, як відпочивав з родиною на півострові. Хотів побачити росію через Керченський пролив. Побачив. Зробив фото та в «ОК» виклав з написом «Ворожий берег». Я чомусь весь час відчував загрозу”.
Волонтерство
Від розмов з друзями Андрій перейшов до дій. В Енергодарі створили громадське формування з охорони правопорядку «Народний захист». До нього масово записувалися енергодарці та енергодарки, переважна частина – працівники атомної станції. Вони організовували тренування, чергували разом з нацгвардійцями та поліцією на блокпосту, який з’явився на в’їзді у місто. Збирали та передавали посилки на фронт – це були і продукти, і каски з бронежилетами, і необхідне спорядження.
Коли стало зрозуміло, що нашим бійцям не вистачає маскувальних сіток, Андрій разом зі своєю родиною та однодумцями організувалися для їх виготовлення. Вчилися плести, закуповували матеріали, збирали на це гроші, шукали, де взяти тканину, підключали соцмережі. До процесу долучалися малі та дорослі енергодарці – несли стару постільну білизну, приходили вечорами в офіс «Народного захисту», щоб вчитися плести для армії. А вдома дружина Андрія чаклувала над великими каструлями з барвниками – фарбувала біле у 50 відтінків хакі.
Перший «вихід у світ» «Енергодарських Павучків» відбувся 21 січня 2015 року – тоді на площі біля нашого місцевого палацу культури проходила акція «Захисти захисника»: волонтери організували масове плетіння сіток. В березні в Енергодарі заснували ГО «Об’єднання учасників АТО та волонтерів «Передова», невдовзі Андрій та майже весь «особовий склад» «Павучків» стали членами цієї організації. Тут спектр діяльності розширився: додалися виховна робота з молоддю, організація масових заходів зі збору коштів для допомоги армії, робота з підприємцями, а також – поїздки в зону проведення АТО. Андрій, який працював на ЗАЕС по змінах, намагався їздити на передову якомога частіше: зустрічі з бійцями стали його «допінгом» для подальшої роботи.
У вересні Андрій разом з жінкою та іншими енергодарськими активістами брали участь у блокаді Чонгару – і там теж плели маскувальні сітки «Енергодарські Павучки». А Андрій отримав псевдо «Тарантул».
На питання, чому ти не пішов до війська, Андрій відповідав неодноразово – ще з 2014 року:
“«Я ж звичайна цивільна людина. Маю проблеми зі здоров’ям – в мене хворий хребет. Я б у війську створив більше проблем, ніж приніс користі. Тому чим міг – допомагав як волонтер. Особливо активно у 2015-2017 роках“.
Один з талантів Андрія – вміння знаходити спонсорів для проєктів, які потребують значного фінансування: це закупівля генераторів, ремонт ліній електропередачі в «сірій зоні» та транспорту для військових. Не без його участі постійними спонсорами ГО «Передова» стали «Атомпрофспілка», паливна компанія «ЗОГ», великі та малі підприємці Енергодара. Поступово «фішкою» «Передової» стали «овочеві десанти» – в сезон овочів щотижня бійці «на нулі» отримували свіжі огірки та помідори, кавуни, яблука. Те, чого потребували наші солдати, крім «тушняка» та каші. Ну і плюс – моральна підтримка від населення.
Вторгнення 24 лютого
Андрій чомусь відчував, що рф захоче «віджати» ще більше – все, що лежить на лівій стороні Дніпра:
«Особисто я весь час очікував, що буде продовження війни – зі сторони Криму. А от що буде задіяна Білорусь, що раша піде повномасштабно на всю Україну – таких думок не було. Аж поки не почали з’являтися «зливи» інформації від західних розвідок.»
Дивлячись на карти, Андрій розумів: якщо будуть іти з Криму, то Енергодар не оминуть.
«Я знав, що Енергодар не будуть захищати з двох причин: вести бої біля атомної станції – собі дорожче (для міста і для України – нам другий Чорнобиль не потрібний), ну і географічне положення. У нас навколо Каховське водосховище, один в’їзд у місто. Якщо захоплені Василівка, Каховка і Мелітополь, то у нас нема шляхів постачання, евакуації, відступу. Ну взагалі – жодних шляхів. Я очікував, що Енергодар буде окупований вже 25 лютого.»
Але, підійшовши до Енергодара, вороги не заходили в місто. Місцеве населення відстоювало Енергодар, виходило голіруч на блокпост. Багатотисячні колони людей з прапорами України не давали зайти загарбникам у місто (1-2 березня), але, коли рашисти отримали все ж таки наказ – вони захопили Енергодар (3-4 березня).
Передчуваючи війну, Андрій готував родину: закупили продукти харчування (гречка, макарони, тушонка, цукор, олія («Я знав, що це в будь-якому випадку не пропаде»), запаслися паливом, обговорили та затвердили план дій, зібрали речі. Сім’я знала, що залишатись в місті не буде – дружині та дітям волонтера в окупації ніяк не можна. Розглядалися варіанти евакуації – на захід України або за кордон.
Врешті решт 24 лютого родина виїхала з міста, а він взяв свою мисливську рушницю і пішов до військкомату. Добровольця записали та обіцяли подзвонити. Андрій некомфортно почувався, коли його відправили додому: «Ладно я йшов до військкомату з рюкзаком та рушницею. А як я піду ВІД військкомату? Мене вже можуть люди не зрозуміти. Добре, що знайомий підвіз мене на машині».
Не дочекавшись дзвінка, він прийшов до військкомату знову сам. Заявив, що звідси вже нікуди не піде… Тож, коли за якийсь час приїхав автобус, він разом з такими ж добровольцями та бійцями тероборони вирушив на місце служби. Рушницю забрали та видали автомат.
Повертаємось до питання про військо: невже у 2022 році Андрій позбавився проблем зі здоров’ям?
Він відповідає:
«Ми з іншими «передовиками» ходили на зустрічі, присвячені розгортанню теробороні в Енергодарі. У мене не було намірів вступати до її рядів – вона не видавалася мені тим місцем, де б я хотів опинитися в разі повномасштабної війни. План був такий – виїхати разом з родиною до Запоріжжя, своїх відправити далі, а мені – на війну. Я був готовий опинитись у будь-якому підрозділі, щоб приносити користь. Я знав: коли по твоїй країні просто херачать ракетами все підряд, кожен мужик зобов’язаний встати та прийти до військкомату»
Здоров’я не те щоб покращилося, а навпаки: ситуація ускладнилася новими обставинами – Андрій тільки переніс операцію, ходив на перев’язки. Але – «прокинутись в окупації у мене бажання не було, тому іншого варіанту просто не існувало»
Тим не менш, плани були на ЗСУ, тому що до війни Андрію видавалося, що функції батальйонів ТРО обмежуються охороною мостів та блокпостів. «Але практика показала інше: так, ми охороняємо мости, але в той же час окопи на передовій теж наші»
Потрапивши до тероборони, Андрій побачив, в чому її плюси та мінуси. Плюс – це служба в ТРО місцевого населення. Яке не лише по картах, а й на власному досвіді досконально знає місцевість: де які дороги, де які природні перешкоди. Це полегшувало життя нашим та добряче шкодило ворогу.
«Це величезна перевага – ми воюємо на землі, яку добре знаємо: де які лісочки, глибокі кювети, вузька дорога. А от мінус – це те, що Енергодарську тероборону не встигли озброїти. Бійцям видали автомати, іншої зброї майже не було.
З волонтера – у військовослужбовця
Різницю у статусі Андрій відчув, коли приїхав до Василівки. Там ще було не налагоджене харчування бійців, їли те, що привезли з собою. Але «тормозки» були не у всіх – хто не встиг захопити, а хто, як і Андрій, просто не міг їсти перші дні. Волонтери взяли на себе харчування бійців. Андрій опинився на місці тих, кому раніше допомагав сам: «Моя перша фотка на війні в якості бійця – з волонтерами. Знаючи, як це – бути волонтером, бачу деякі «перегиби по запросах» з боку військових. І кажу, що ну не можемо ми все підряд просити. Хоча першу половину березня було складно – багато чого не вистачало, при змінах місць дислокації губилося багато речей. Тоді – так, доводилося просити».
Свій досвід волонтерської роботи Андрій продовжує використовувати у війську. Він чудово розуміє, що потрібно волонтерам, аби ефективно допомогти армії – інформація, грамотно складений запит від командира, можливість відзвітувати перед спонсорами та меценатами. Також залишилося багато особистих зв’язків, та й «Передова» продовжує працювати. Вже за межами окупованого Енергодара, але так само плетуться сітки, шиються прапори та різні необхідні в солдатському побуті речі. А чоловіча частина громадської організації сама пішла в ряди ТРО.
Андрій на постійному зв’язку з міським головою Енергодара Дмитром Орловим. Через нього також вдається закривати деякі потреби енергодарських тероборонівців. Також ділиться своїм «волонтерськими хитрощами» з волонтерами нового зразка.
А ще використовує будь-яку можливість для збору допомоги. В цьому я переконалася наприкінці зустрічі. Він протягнув лист, подивися на мене, і я все зрозуміла:
Реквізити для допомоги ГО ПЕРЕДОВА.
Код отримувача 39795600
Рахунок
UA803133990000026000055727632
Карта
4731219645180633 Вадим Комінко
PayPal: peredova.in.ua@gmail.com
Просимо перевіряти ім’я отримувача коштів, бо вже були випадки шахрайства, коли крадуть тексти, міняють номери карток і отримують легкі кошти!
Катерина Стаценко, Енергодар, Запорізька область. Зараз перебуває у Польщі
31.05.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії
Більше історій про боротьбу за життя у наших непереможених регіонах читайте у розділі “Україна Нескорених. Голоси регіонів“.