15% населення світу – це люди з інвалідністю. Тільки в Україні у передвоєнний час таких налічувалося понад 2 мільйони, і вже зараз є очевидним, що цей показник найближчим часом зростатиме.
Держава як може піклується про цих громадян, але є обмеження – фінансового та адміністративного ресурсу вистачає переважно на внутрішньо переміщених осіб. Тому більшість з тих, кого відносять до вразливих груп населення, частіше за все покладає надію тільки на неурядовий сектор – українських волонтерів та міжнародні благодійні організації. Але в зону бойових дій просто так не заїдеш, а там залишаються тисячі інвалідів, які не мають фізичної можливості евакуюватися. Хто допоможе їм? Відповідь проста – ті односельці, для яких біда вже ніколи не буде чужою.
Виїхати – значило б зрадити своїх спілчан
Сергій Чухно міг виїхати з Барвінкового у перший же день повномасштабного вторгнення російських військ на територію України. Проблем з евакуацією не було тоді, немає й зараз. У нього є власний бусик, куди можна посадити всю родину і навантажити достатньо речей. У нього друзів чи не пів України, з якими довгий час контактував і співпрацював, очолюючи Барвінківську організацію інвалідів. Тож прихисток йому могли дати у десятках міст і селищ безпечних регіонів країни. А він залишився вдома. Не робив навіть спроб виїхати. І думки такої не допускав.
«На кого ж я полишу членів своєї спілки інвалідів? Їм і в мирний час моя допомога потрібна була, а у тяжкий воєнний період і поготів. Виїхати – значить зрадити їх. Я цього собі дозволити не можу», – каже Сергій.
І він лишився вдома. У рідному Барвінковому, яке практично під щоденними обстрілами і бомбардуванням рашистів. І допомагати людям не перестав. Навпаки – коло його підопічних значно розширилося. Якщо раніше він опікувався тільки членами своєї спілки інвалідів, то, починаючи з лютого, спішив уже до всіх, кому потрібна була підтримка.
А допомога на Барвінківщині потрібна практично всім, бо лишилися у громаді в основному самотні люди, пенсіонери. У місті і селах зачинялися магазини, аптеки, поштові відділення. Проблема не те що якусь одежину придбати, а купити найнеобхідніше – хліб, ліки, засоби гігієни.
І Сергій Чухно почав бити у всі дзвони – звертався до вже відомих йому благодійних і волонтерських організацій, з якими співпрацював ще будучи головою місцевої спілки інвалідів, шукав і нові контакти. Доводив, переконував, аргументував, наскільки потрібна барвінківчанам гуманітарна допомога та підтримка. І справа пішла.
Сьогодні перелік благодійних фондів та організацій, від яких приймає і доставляє волонтер гуманітарний вантаж у громаду, сягає кількох десятків – благодійні фонди «Дім людини», «Автомайдан Волинь», «Старе місто Луцьк», «Даруй добро», «Надійні крила», «Дія волонтерів», «Тільки разом», «Нове життя», «Янголи спасіння», «Чисті серця», «Ми всі з України», Medicine in action GlobalMedic, громадські організації «Харкову Мир», «Ерлайт», «Медицина в дії», «Я врятований», «Асоціація саперів України», гуманітарна місія «Пролісок» та інші.
Тісно співпрацює барвінківський волонтер із депутатом Харківської обласної ради Анатолієм Русецьким, благодійниками Сергієм Чіпенком, Геннадієм Мірошником, Ольгою Рідною, Миколою Кукурікою, Олександром Кучеренком, Ігорем Козарем, Ларисою Новосад, Тетяною Пістрюгою, Ліною Туржанською, Дмитром Ложенком, Дмитром Мішеніним, Юрієм Погуляйко, Надією Мороз.
Що везе землякам? Гуманітарна допомога найрізноманітніша – продукти харчування, засоби гігієни, одяг, ліки, постільна білизна, ковдри…
«Я за останні місяці практично не встаю з-за керма. Вирушаю в дорогу за вантажем, як правило, рано вранці. Повертаюся вже пізнім вечором. Дорога, вантаження пакунків, лантухів та коробок, звичайно, забирає сили. Але про втому хіба думаєш?! Головне – відразу ж роздати людям допомогу. Тож вже наступного дня їду по місту чи селах громади», – говорить волонтер.
Куди повезе новий гуманітарний вантаж, він планує заздалегідь – має своєрідний маршрутний лист. Записує, коли і в якому селі чи на якій вулиці в Барвінковому був. Щоб всіх охопити, щоб нікого не забути.
Я бачила, що тато працює без відпочинку
Першою татковою волонтерською помічницею стала донька Кароліна. Дівчина допомагала вдома розфасовувати та пакувати продуктові набори. А потім почала проситися з ним і в дорогу.
«Я був проти, щоб Кароліна їхала зі мною на роздачу гуманітарки. Адже маршрути вкрай небезпечні – в дорозі самому не раз доводилося бути свідком ворожих «прильотів». Та хіба її зупинити? У Кароліни мій характер – впертий. Що вирішить – не відступить. Отак і почали працювати в парі», – продовжує чоловік.
Сказати, що Кароліна помічниця – нічого не сказати. Вона його і права рука, і координатор, і своєрідна пресслужба. Через соціальні мережі дівчина анонсує, куди буде наступний маршрут, комунікує з мешканцями громади, розміщує фото- і відеозвіти за кожен свій робочий день.
Їй дзвонять і пишуть в особисті повідомлення про свої потреби, і вона реагує на кожен такий сигнал чи запит. Відкладає відразу конкретній людині конкретний товар і доправляє адресату.
«Так, у разі необхідності ми доставляємо гуманітарку людині прямо до хати. А в більшості випадків організовуємо виїзні пункти роздачі, наперед сповіщаємо своїх помічників, де і о котрій годині будемо – і люди підходять», – говорить Кароліна.
На підстраховці – син з онуком
Не обходиться і без накладок у робочому графіку волонтерів. Приміром, пообіцяли у віддалений старостинський округ доправити гуманітарку, а тут вранці була можливість привезти у місто хліб, який треба роздати барвінківчанам, – не залишати ж його черствіти до наступного дня. У таких ситуаціях завжди на підстраховці син Ігор – проїде Барвінковим, роздасть буханці. Ще й синульку свого старшенького Тимурчика у помічники візьме. Хай долучається до добрих справ. Не маленький вже.
Отак і сформувалася у прифронтовому містечку дружна сімейна волонтерська команда з трьох поколінь – батько, донька, син, онук.
Кожен день – окрема історія
Якими були ці довгі шість місяців волонтерської діяльності родини Чухно? Про кожен день можна говорити окремо. Це доправлена гуманітарна (вважай рятівна) допомога кільком мешканцям у вкрай зруйноване орками село Рідне. Це й дорога до найвіддаленішої Курульки – населеного пункту, де у пошкоджених домівках все ж лишаються люди. А ще – візит до Новомиколаївського старостинського округу, який прийняв переселенців із знищених «асвабадітєлями» сіл Великої Комишувахи та Грушувахи. Буває, що морально й фізично важче роздати 10 чи 15 продуктових наборів, аніж 500 чи 700. Бо ти бачиш очі людей. У них – біль і відчай. У них вже й сліз немає. Виплакані. Зате є впевненість у Перемозі. І віра. Непохитна віра у мир. І її посилюють, підкріплюють і зміцнюють такі янголи добра, як родина Чухно із Барвінкового.
Це люди, які витрачають свій особистий час, вкладають свої особисті кошти і розбивають по фронтовому бездоріжжю власний транспорт для пошуку допомоги, її перевезення, розподілення, видачі. І абсолютно неправильно вимірювати і оцінювати волонтерську діяльність тоннами чи кілограмами. Її сутність – значно глибша. Волонтерство – це не тільки вкрай необхідна допомога, це й зігріті людські серця. Зігріті теплом, турботою, увагою.
Ірина Столбова
03.10.2022