Темою чергової зустрічі у форматі Діалогової платформи Українського дому була історична пам’ять: якою вона була у Маріуполі за радянських часів і що змінилися у період становлення української держави.
Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історичних дисциплін Маріупольського державного університету Володимир Романцов зазначив, що довгий час Маріуполь зберігав ознаки пострадянського міста. Це відслідковувалось у назвах вулиць і пам’ятниках. Здебільшого вони зберігалися до 2016 року, поки держава не розпочала процес декомунізації.
«У місті були дві вулиці, названі майже однаково: 10-річчя СРСР і 60-річчя СРСР, якій потім далі ім’я Михайла Грушевського. З цього приводу жартував, що обидві не дожили до 70-річчя», – згадав спікер.
Про те, як складно для містян відбувався процес перейменування вулиць, розказала історик, доцентка кафедри культурології Маріупольського державного університету Ольга Демідко: «Люди пропонували нейтральні назви і казали, що не хочуть прив’язки до якогось імені. Це викликало дискусії: пройде 50 років, і знову змінювати?»
Вона також торкнулася ролі театру як складової культурного середовища міста.
«Протягом 50-х років у Маріуполі діяло 12 драматичних українських гуртків, – відмітила Ольга Демідко. – Вони мали визначний репертуар. Не можу не згадати засновника професійної трупи Василя Шаповалова, який створив настільки потужний колектив, що приїхав Марко Кропивницький, подивився, і сказав, що забере актора та актрису. Потім вони працювали у театрі коріфеїв. Для маріупольців це було велике визнання».
Говорячи про перейменування вулиць, виконувач обовʼязків директора Маріупольського краєзнавчого музею Олександр Горе розповів, що для міста це був звичний процес. Деякі вулиці впродовж століття змінювало 4-5 разів. На його думку, культурна деокупація не можлива без чіткого і чесного відображання історії.
«Факти треба висвітлювати об’єктивно, не спотворювати історію. Це стосується і досліджень впливу радянського часу, який іноді спостерігається у непомітних речах, – підкреслив Олександр Горе.
Розглядати історичну пам’ять у фокусі етнічного аналізу регіону закликав кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Володимир Молчанов.
«Статистичні дані засвідчують, що у дев’ятнадцятому столітті більше за всіх приїхало саме українських селян, – додав історик. – Це було єдине місце в Російській імперії, де за вільно найману працю платили дзвінкою монетою. В той час, як у Сибіру та центральних губерніях панувало кріпосне право, тут розвивалися ринкові відносини».
Вчений нагадав, що населення регіону дуже строкате. Є велика грецька діаспора. На цю територію переселялися німці. Підчас повстання 1831 року сюди засилали поляків. Відповідно організовували свої слободи. Це була аналогія американського дикого заходу, плавильний котел, в якому плавилися різні нації і народжувався самобутній місцевий колорит. При цьому домінуючою часткою були, є і залишаться українці
