Menu

Якщо би ви мене запитали, що я хочу робити за 5 чи 50 років, я би відповів: допомагати людям

Термін «буржуйка» має два значення. Перше пов’язане з її ненажерливістю та неекономічністю. Вона як той буржуй – палива з’їдає багато, а тепла віддає мало. Щодо іншого значення, то воно витікає з історичного моменту – часів буржуазної революції.

Як би там не було, цю невелику чавунну піч вважають найпопулярнішим опалювальним приладом 20-го століття. Здавалося, що новітні технології остаточно витіснять «буржуйку» на звалище історії, але природа взяла своє – кращого способу зігрітись за відсутності електроенергії людство так і не знайшло. Тому на сьогодні це один із найбільш затребуваних товарів для українців. І для тих, хто бореться на передовій, і тих, хто підтримує їх у тилу. Щодо виробництва, то, як відомо, «буржуйкових» заводів не існує. Хто може, той і виробляє. Немає і служби збуту. Замість неї – надійна та розгалужена волонтерська мережа.

Олександр Кобець і Тетяна Шкодівська виїхали з Херсонщини саме 24 лютого. «Війну я зустрів у славнозвісній Чорнобаївці, до речі, й одні з перших ракетних ударів по Україні прийшлись по Чорнобаївському аеродрому. На прийняття рішення щодо виїзду на той час вплинуло єдине бажання – не залишатися на окупованій території. Куди їдемо, що будемо робити, ми не знали, головне було виїхати. Запросили друзів та й поїхали. 25 лютого приїхали до Тернополя, де сподівалися на підтримку добрих друзів, і сподівання виявилось немарним», – каже Олександр.

Тетяна так згадує початок великої війни: «Перші дні – це були дні розпачу, неприйняття і нерозуміння. Але думки про допомогу тоді вже окупованому місту прийшли ще в перші дні весни. Контактували зі знайомими по громадській діяльності, шукали різноманітні варіанти. Щось ми могли вирішити одразу, щось ні».

Ще в мирному житті херсонці-волонтери вели активний спосіб життя. Олександр був виконавчим директором ГО «Асоціація Української Миротворчої школи», Тетяна після роботи в Херсонській ОДА вже тривалий час працювала у громадському секторі.

Перші гуманітарні подорожі почалися на початку квітня – це була допомога переселенцям, які евакуювалися на захід України. Одразу зіткнулися з проблемою: авто, яке мали херсонці, – легкова машина типу хетчбек, просто не могла вмістити достатній об’єм гуманітарного вантажу. Довелося звертатися по допомогу до друзів, знайомих, писати у соціальних мережах. На допомогу прийшли і місцеві ЗМІ, як херсонські, так і тернопільські, – і за кілька місяців питання було вирішено: вдалося придбати «бус».

Наприкінці весни на Фейсбук-сторінці Олександра з’явився пост, який, напевно, найкраще описує ту весну для херсонських волонтерів:

«Ну, для початку – місяць перед 24 лютого.

Відчував, спілкувався, аналізував, не вірив офіційній інформації. Готувався.

Тиждень перед 24 лютого. Працював, але жодного зосередження.

24 лютого – прокинувся в Чорнобаївці, побачив у вікно дим від вибуху, зрозумів, що почалось. Проспав початок. Вдалось поїхати. Холодний розум та псевдо «Батя» спрацювало.

Тиждень після 24 лютого – все чуже та дивне. Але з 26 лютого вже щось робили для перемоги. Снігом мити руки від бензину та масла. Вночі гасати по околицям з «коктейлями».

Місяць після 24 лютого. Бажання все кинути та поїхати в Канаду. Правда.

Два місяці після 24 лютого. Повноцінна робота.

Сьогодні – усвідомлення того, що не можна нічого планувати. Звикання до всього, щось робимо, аби комусь було краще.

Майбутнє. Ми не знаємо. Можемо прогнозувати, але цього робити не будемо. Ймовірно, це буде щось нове та цікаве.

Отакий от стрес.

Рецепт подолання? Я використав досвід однієї людини, з якою працював. Треба працювати. В умовах війни це складно навіть там, де нічого не бахкає. Складно, бо частина людей, як і ти сам, трохи здуріли. Але нічого) 

Хочу купити якось каяк та поїхати на воду».

А рівно через п’ять місяців після початку російської агресії, 24 червня, Олександр написав наступне: «Якщо би ви мене запитали: «Що ти хочеш робити за 5 чи 50 років?», – я би відповів: «Допомагати людям».

Всередині літа Олександр та Тетяна вже допомагали з організацією мініпралень у Миколаєві, привозили гуманітарну допомогу в деокуповані села Миколаївщини, передавали продукти і ліки до окупованої Херсонщини, допомагали організувати благодійні кухні в самому Херсоні.

 «Пам’ятаю, як ми передавали велику партію інсуліну в область і тоді доводилось упаковки ховати між підгузками, дитячим харчуванням. Настільки боялись, щоб окупанти не забрали медикаменти. Також часто місцеві просять знеболюючі, жарознижуючі, протизастудні, препарати від тиску, серцево-судинних захворювань. Але треба розуміти, що ліки перевозити ще важче, ніж продукти харчування. Бо там і температура відповідна потрібна, і всі відповідні чеки, накладні», – згадує Тетяна Шкодівська.

А вже наприкінці серпня волонтери розширили горизонти та розпочали виготовлення «буржуйок» для наших військових. «Сама ідея прийшла спонтанно – початок осені, вечір, прохолодно. Спало на думку, що там в окопах ще холодніше. І вирішили допомагати з обігрівом нашим захисникам. Розуміли, що з «нуля» робити «буржуйки» не потягнемо, і тоді придивилися до старих газових балонів. Фактично витрати йшли лише на диски для «болгарки», – каже Олександр.

Потім з’явилась ідея щодо виробництва сухих сумішей для борщу та інших сухих смаколиків для військових. Було розпочато новий збір на дегідратор (обладнання, призначене для сушіння м’яса, фруктів, овочів – ред.). І знову перемога – кілька тижнів тому херсонці придбали необхідну техніку і вже запустили процес.

Новину про звільнення Херсона волонтери зустріли в роботі – узгоджували умови виготовлення та постачання «буржуйок», яких буде понад 70. Про емоції розповідати зайве – звільнили дім, звільнили дитинство, звільнили частину життя. А вже найближчим часом херсонські волонтери з гуманітарною місією збираються відвідати місто, яке поспіхом покинули 24 лютого, пройшовши 9 місяців дорогою допомоги, якою планують йти і далі.

Артем Сопов, Херсон-Київ

22.11.2022