Нещодавно Польща обрала нового президента – ним став представник консервативної партії Право і справедливість Кароль Навроцький. Його політична платформа передбачає жорсткішу позицію щодо України, зокрема в питаннях євроатлантичної інтеграції та політики національної пам’яті.
Отож постає ряд питань щодо розвитку україно-польських відносин, які, попри певне охолодження на поточному етапі, залишаються важливим елементом регіональної безпеки.
Щодо даної теми ми поспілкувались з кандидатом політичних наук, директором “Інституту світової політики”, Євгеном Магдою.
Пане Євгене, на Вашу думку, як президенство Кароля Навроцького може вплинути на динаміку польсько-українських відносин?
Я вважаю, що це виклик. Але в цьому і полягає позитивна сторона, адже виникають нові можливості.
Починаючи з весни 2023 року, польсько-українські відносини поступово спускаються з вершини порозуміння, яка склалася на початку широкомасштабного вторгнення. Наразі ми вже наблизились до ризику опинитись в придорожньому кюветі.
За каденції Навроцького, очевидно, будуть гостріше звучати питання історичної політики. Пересторогу може також спричиняти укладання Навроцьким перед другим туром так званої «декларації Менцена», але я би не перебільшував її вплив.
В той же час в економічному вимірі відносини розвиваються доволі динамічно. Товарообіг за минулий рік склав 11,7 мільярдів доларів – більше, ніж до російського вторгнення в 2022. Але баланс складається на користь Варшави, адже зростає негативне для України сальдо міждержавної торгівлі.
Які кроки, на вашу думку, варто здійснити українській стороні для налагодження комунікації з новим президентом Польщі?
Україна має приблизно два місяці щоб сформувати оновлений порядок денний польсько-українських відносин, враховуючи результати виборів.
Які, як на мене, пріоритети для української сторони? По-перше, на динаміку двосторонніх відносин впливатиме чи відкриють перший кластер переговорів України про вступ до Європейського Союзу. Заява прем’єра Дональда Туска про те, що він був серед ініціаторів скасування торговельного безвізу для України, на мою думку, була елементом передвиборчої боротьби, прагненням залучити скептично налаштований до України електорат до голосування за Рафала Тшасковського. Зрештою, це не допомогло провладному кандидату схилити шальки терезів на власну користь.
По-друге, слід враховувати, що до вступу Навроцького на посаду президента буде відзначатися річниця Волинської трагедії. Впевнений, що новообраний президент прийматиме активну участь в присвячених цьому подіях. Але напруженість в цьому питанні може бути нівельована, якщо Київ та Варшава домовляться про нові точки ексгумації. Зробити це – цілком до снаги. Маємо позитивний досвід ексгумації в Пужниках, який, очевидно, потрібно продовжувати.
Також вважаю, що Україна має порушити питання про нову міждержавну угоду. Чинний Договір між Україною і Республікою Польщею про добросусідство, дружні відносини і співробітництво ухвалений ще в 1992 році. Це об’єктивно відображає той факт, що Польща першою визнала Україну як незалежну державу. Але, думаю, подібні документи необхідно оновлювати раз на 30 років.
Окрім того, важливою ініціативою може бути активізація роботи в форматі Люблінського трикутника. Це важливий елемент регіональної безпеки, над практичним наповненням якого належить працювати. До речі, в даному контексті важливим інструментом є Литовсько-польсько-українська бригада.
Чи може тема України стати фактором внутрішньополітичного протистояння між урядом Дональда Туска та новообраного президента?
Під час президентської кампанії Україна, на жаль, опинилась в ролі цапа-відбувайла. Цьому є логічне пояснення, оскільки кількість колишніх громадян України, які отримали польські паспорти, не перевищує 100 тисяч. Саме стільки підписів необхідно для висування кандидата в президенти. Тобто колишні українські громадяни не можуть делегувати свого представника на посаду президента.
Між Туском і Навроцьким буде точитись політична конкуренція. Сподіваюсь, вона не проявлятиметься у «змаганні» – хто більше дошкулить українцям. Це стосується близько двох мільйонів трудових мігрантів і біженців з України, які проживають і працюють на території Польщі. При цьому мені не відомо про жоден випадок протягом останніх років, коли б звільнили громадянина Польщі на користь громадянина України. Цього немає.
Тому, на мою думку, українці в Польщі – виклик для місцевого істеблішменту, оскільки вони є помітним фактором – чисельною національною меншиною, яка не має політичних прав.
Відповідно, ми маємо бути більш активними в цьому питанні. Це означає, що Україні, окрім формування політики повернення своїх громадян, варто більш активно захищати інтереси українців в інших країнах ЄС, зокрема в Польщі.