Одним із найбільших викликів європейської інтеграції є комунікація цього процесу. Насамперед, сам Європейський Союз і його інституції влаштовані доволі складно. Це не СРСР, де всі рішення спускалися згори, а спільнота вільних націй, які мають однакове право голосу. Рішення в ЄС ухвалюють консенсусом, що, з одного боку, є запорукою врахування інтересів усіх членів, але, з іншого, часом дозволяє блокувати важливі питання, зловживаючи правом вето, як це робить очолювана другом Путіна Віктором Орбаном Угорщина.
Щоб якісно комунікувати євроінтеграцію, насамперед, варто розібратися в складній термінології, яка дедалі частіше з’являється в українських ЗМІ. Зупинимося на кількох важливих термінах.
Із початком переговорів про вступ України до Євросоюзу в широкий вжиток входить таке поняття як “acquis ЄС”. Інколи його помилково плутають із правом ЄС, що не повною мірою відображає суть цього терміну. Саме слово “acquis” із французької означає “доробок”. Отже, ідеться не лише про право ЄС, але і про практики спільноти – всю сукупність прав і обов’язків країн-членів, напрацьовану за багато років існування Союзу.
Країна, яка претендує на членство в ЄС, має відповідати Копенгагенським критеріям. Їх ухвалили в 1993 році на засіданні Євроради в Копенгагені та за два роки підтвердили на аналогічному засіданні в Мадриді. Вони стосуються демократії, верховенства права, прав і свобод людини, захисту меншин. Ці критерії розробили у зв’язку з інтеграцією до ЄС країн Центрально-Східної Європи, які раніше перебували в так званому “соціалістичному таборі” і не мали стабільних демократичних інституцій врядування. Простими словами, щоб відповідати Копенгагенським критеріям, держава повинна довести, що проводить чесні вибори, має справжній, а не декоративний Парламент, гарантує верховенство права, реально захищає права людини тощо.
Будь-яка країна, котра інтегрується до ЄС, проходить скринінг свого законодавства на відповідність європейському. Тобто Європейська Комісія перевіряє, наскільки наші нормативно-правові акти відповідають вимогам, встановленим для країн-членів ЄС – себто вже згаданим acquis ЄС.
Окремо слід звернути увагу на кампанії з дезінформації про ЄС, які активно фінансує Росія. Свого часу під атакою перебував процес візової лібералізації або отримання так званого “безвізу” України з ЄС. Спочатку росіяни вкидали в український інформаційний простір тези про те, що наша держава “ніколи не отримає безвіз”. Згодом, коли ЄС ухвалив відповідне рішення, соцмережі та прокремлівські ЗМІ почали наповнюватися неправдивою інформацією про умови перетину нашими громадянами кордону з країнами Євросоюзу. Навіть після того, як усі ці маніпуляції були розвіяні особистим досвідом людей, ворожа пропаганда не заспокоїлася – почалися розмови про те, що в такий спосіб ЄС “викачує з України мізки та дешеву робочу силу” тощо.
Нині Кремль працює за схожими схемами, розповідаючи про відсутність реальної перспективи членства України в ЄС і вигадуючи нові брехливі наративи про “обмеження суверенітету в ЄС” і намагання Союзу використати нас як “сировинний придаток”. Окрім цього, росіяни експлуатують тему так званих “традиційних цінностей” і атакують лібералізм ЄС, лякаючи геями та напливом мігрантів.
Успішність ворожих дезінформаційних кампаній значною мірою зумовлена поганою поінформованість суспільства про суть євроінтеграційних процесів і тим, як влаштовані інституції ЄС, які вимоги, насправді, є до країн-кандидатів на вступ, і які переваги в середньо- і довгостроковій перспективі дає євроінтеграція.
Передовсім, варто розуміти, що в ЄС за аналогією з окремими країнами, є законодавча, виконавча і судова влади, хоча і видозмінені. Так влада у Євросоюзі розділена між демократично обраним Європейським Парламентом, Європейською Комісією як виконавчим органом і Європейською Радою (або Радою ЄС, – не плутати з Радою Європи!) як представництвом усіх країн-членів. Будь-який документ ЄС і, насамперед, його директиви проходять великий шлях політичної дискусії. Ідеться про так званий тріалог між Європарламентом, Єврокомісією та Єврорадою. Будь-яка директива від самого початку базується на продуманій політиці, яка узгоджується між усіма учасниками політичного процесу.
Іноді помилково вважають, що Європарламент виконує лише церемоніальну функцію і не впливає на реальні процеси. На прикладі підтримки України видно, яку важливу роль у формуванні політик ЄС відіграє цей колегіальний орган, що засідає в Страсбурзі (Франція). Останні два скликання ЄП створював широку політичну рамку для допомоги Україні. Саме ця інституція першою заявила, що Україні треба надати кандидатський статус, а також закликала не лише до замороження російських активів у ЄС, а і до їхнього вилучення та спрямування на військову, фінансову й гуманітарну допомогу Україні. Тому для нас украй важливо мати подальшу підтримку європарламентарів і після виборів, які відбулися нещодавно.
Також від складу Європарламенту напряму залежить склад Єврокомісії, адже Головою ЄК стає людина, яка представляє найбільшу політичну силу ЄП і має підтримку коаліції. Наразі Єврокомісію вкотре очолила Урсула фон дер Ляєн, яка представляє Європейську Народну Партію, що перемогла на червневих виборах до Європарламенту.
Водночас рекомендаційний характер рішень Європарламенту часом дозволяє їхнє вільне трактування або часткове врахування. “Резолюції Європейського Парламенту не містять жодної обов’язковості. Це рекомендаційна історія. Це рамкова історія. І досить цікаво, як колеги з монобільшості читають резолюції ЄП. Коли він ухвалює велику резолюцію на підтримку України, – всі її вітають, розуміють, що це та основа, з якою можна далі рухатися і вимагати, наприклад, жорсткіших санкцій щодо Росії. Одночасно в цій же резолюції є параграф, який вказує на певні проблеми в сьогоднішній українській політиці, певні проблеми з демократією. Коли ми колегам кажемо: давайте ухвалимо постанову Верховної Ради на виконання цієї резолюції Європарламенту про те, щоби ми позбавилися проблем, наприклад, з неконституційними обмеженнями виїзду за кордон народних депутатів, то колегами кажуть: та ні, воно ж носить рекомендаційний характер, – розповідає голова Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до ЄС Іванна Климпуш-Цинцадзе, – І коли ти це чуєш, то розумієш, що ми ще дуже далекі від того, щоб розуміти, як працюють принципи, і як нам у майбутньому доведеться використовувати ці принципи як частину свого життя, якщо ми серйозно налаштовані вступати в ЄС”.
Велика частина російської дезінформації стосується нібито обмеження суверенітету країн-членів. З іншого боку, росіяни активно лякають ЄС непередбачуваністю України. Ці страхи всередині Союзу підживлюються згаданою на початку політикою Будапешта, який часто ставить власні інтереси вище загальноєвропейських.
У цьому контексті Іванна Климпуш-Цинцадзе зазначає, що, ще не будучи членом ЄС, Україна вже має можливість впливати на те, як надалі буде розвиватися європейська політика. Як приклад вона наводить можливу позицію Києва щодо принципу консенсусного ухвалення рішень у ЄС: “Уявімо, ми провели дискусію всередині держави, держава вийшла на своє бачення і ухвалила рішення, що Україна не буде наполягати на тому, щоб це завжди був консенсус, і щоб Україна мала права вето. Якщо Україна свідомо заявить, що це не обов’язково зберігати, то це може стати важливим сигналом дуже серйозних змін всередині Європейського Союзу. Бо це те, чого дуже багато хто боїться – що прийде така велика Україна, буде на чомусь наполягати, буде зацікавлена брати решту членів ЄС у заручники. Якщо Україна не чіпляється за це право вето, то є менше ризиків, які сьогодні багато хто малює для себе у зв’язку зі вступом України. Ми цього недооцінюємо”.
Міжнародна торгівля є ще однією чутливою темою, якою вміло маніпулює російська пропаганда. Переконатися в цьому можна було під час блокування українського кордону польськими фермерами. У цьому випадку важливо висвітлювати російський слід таких кампаній для української авдиторії. З одного боку, українцям слід пояснювати, що політики, які організовують подібні акції, не відображають позиції всього польського суспільства. Їхня мета – вбити кілок між Україною та Польщею. З іншого боку, і полякам слід показувати небажання ініціаторів блокування кордону з Україною звертати увагу на безперешкодний імпорт тих самих товарів з Росії і Білорусі.
Досвідом такої комунікації поділилася керівниця інноваційних проєктів національної мережі гіперлокальних медіа “Район.in.ua” Наталя Пахайчук. Під час загострення прикордонної кризи журналіст видання зафіксував ввезення до Польщі російських товарів. Його затримали і пізніше депортували. “Піднявся дуже великий шум на міжнародному рівні. Ця історія підсилила увагу до торгівлі між Європейським Союзом та Росією, – розповіла Наталя Пахайчук, – У результаті з’явилося рішення Європейської Комісії, яке це питання вирішує. Тож наші зусилля маленької редакції з віддаленої області можуть принести свій результат”.
Насамкінець, зазначимо, що для успішної комунікації євроінтеграції замало лише самого бажання окремих журналістів або редакцій. Часто медіа, особливо в регіонах, зіштовхуються з браком фахівців, які розбираються в даній тематиці і можуть доступно пояснити ті чи інші процеси. Щоб таких експертів було більше, треба інвестувати в їхнє навчання, ознайомчі поїздки до ЄС тощо. Певною мірою на вирішення цієї проблеми спрямована низка програм ЄС та інших міжнародних донорів. Держава, звісно, теж мала би бути активнішою в такій роботі. Український кризовий центр також працює над цим, знайомлячи представників медіа з ключовими стейкхолдерами та заохочуючи журналістів, насамперед, регіональних, приділяти темаці європейської інтеграції більше уваги у своїх матеріалах.