Сім’ї Вікторії Радченко вдалося виїхати з Попасної аж через місяць після початку російського вторгнення. Весь цей час вони жили в підвалі. Речей мали мінімум, генератори «гріли» їх, поки була солярка, їжу доводилось готувати під обстрілами (і поки були продукти), а митись – взагалі не було можливості. У цьому підвалі жило ще понад 80 людей, частина з яких відверто підтримували росію. Жінка і двоє неповнолітніх синів, один з яких з інвалідністю, дивом вибралися з «пекла».
У Попасній вже нікого й не залишилось. Будинок Вікторії знищили. Два прямих попадання у квартиру, тож повертатись немає куди. Ні комунікацій, ні вцілілих будинків, ні українців. Лише вороги, які все ж обживаються у вцілілих будівлях, каже Вікторія.
«Тих людей, які довго залишалися в Попасній, примусово вивезли спершу у Первомайськ, а потім у Стахановку. Навіть тих, хто просто хотів залишитись вдома, – під дулом їх вивозили. Це розповідають знайомі, які ще їздять у Попасну. Там, кажуть, трупний запах, біля школи гора мертвих тіл, біля ставка. А якби ми не виїхали – нас би теж здали і вбили».
Перший день війни і перший обстріл Попасної
Оголошення про наступ росії 24 лютого не надто налякало жителів містечка Попасна. Вони жили на кордоні із самопроголошеною «ЛНР», тому ще до наступу чули, що десь за містом йдуть воєнні дії, але «прильотів» у саме місто не було.
«24 лютого перший «приліт» стався майже в моє подвір’я. Поруч. Сусіди виганяли машини, щоб їхати на роботу, то всі попадали. Я подумала, що їх вбило. На щастя, вижили. Ми налякалися. Ну, а потім гірше й гірше, гірше й гірше. У нас встановили комендантську годину і порекомендували іти в укриття», – каже Вікторія.
Зізнається, місцеві до останнього вірили, що у Попасну прийдуть українські військові, за кілька днів відіб’ють ворогів, і на цьому «вогонь» в їхньому рідному місті припиниться, адже так було у 2014 році. Але… Бойові дії тривали. Вікторія з синами бігали ночувати у підвал на підприємство. Вдень повертались додому.
«Десь о 15-й годині на другий день знову як почалось – ми вхопили сумки, документи склали, переночували в підвалі. Вже на третій день ми ночували вдома, але почалося ще гірше. Бачимо, щось не те: в магазинах люди все розгрібають, масово почали виїжджати, поліція скрізь», – пригадує Вікторія Радченко.
А днів за чотири, каже, стало вже зовсім страшно. Радченки зібрали речі, щоб йти в укриття, – документи і їжу. Багато одягу не брали, бо все ж твердо вірили, що за кілька днів Попасна буде вільною і вони з підвалу підуть додому.
Старший син Вікторії спершу щодня бігав у квартиру. Там вони залишили чотирьох котів, тож Михайло їх годував. Щоразу ті 15 хвилин, поки син біг додому і назад, Вікторія не могла знайти собі місця. Каже, одного разу просто перед ним впала міна, осколок зачепив Михайлову шапку. Тоді налякались усі. Прийняли рішення випустити домашніх улюбленців на вулицю, бо годувати їх більше не було змоги.
«Ми вигребли з дому на підприємство всю їжу. Магазини вже не відкривались, бо і по них гатили. Неможливо було нічого купити. Гроші на картках нікого не рятували, бо не було зв’язку. Нам уже й гуманітарки туди не привозили. Загалом за місяць двічі привозили їжу, і все. Бо укриття в такому районі, що не під’їдеш – поруч обстрілювали дорогу на Бахмут», – каже Вікторія.
«Вони просто гатили по цивільних. Їм не потрібні в Попасній люди…»
В укритті підприємства жило понад 80 людей. У тому крилі, де Радченки – 48 місцевих. В іншому – 38. Вікторія каже, більшість «жителів» протилежного крила підтримували росію. Тому з ними старались не говорити, боялись, аби ніхто не видав місце перебування стількох цивільних. Ті, які були «за» росію, проявляли себе вже у підвалі – відбирали хліб, не пускали українців у приміщення туалету, ставилися зверхньо і вірили, що їх «спасут», а не «накриють градами».
Хоча, додає Вікторія, нападники прекрасно знали, що в укритті є мирні жителі. Щодня жінки змушені були виходити наверх, де стояла «буржуйка», аби готувати їсти. І саме тоді починалися найлютіші обстріли міста.
«Напередодні 8 березня так гатили, що ми мусили доготовлювати їжу лежачи. Потім 2 дні просто не могли виходити, бо шарахало кругом. Вода спершу була, а потім її неможливо було набирати через постійні обстріли. В середині березня ми були вже майже без продуктів. Тільки дітей годували, а їх у нас було 15 різного віку», – розповідає жінка.
У Вікторії двоє синів, 15 і 17 років. Молодший Владислав – з інвалідністю, має аутизм. Він неохоче йде на контакт з чужими людьми, тому, здавалося б, йому важко буде в одному приміщенні з незнайомцями, ще й чуючи звуки вибухів. Але Вікторія каже, її син мобілізувався і здивував її. Доглядав дітей, заспокоював старших, розумів ситуацію, в якій опинилися.
«У новому приміщенні він спілкувався з дітьми, няньчив їх. Навіть у критичних ситуаціях був зібраним. Якось прибігла дівчина з пораненою дитиною. У малюка всі ніжки були посічені. Я, на щастя, з дому всі ліки з ящика згребла, тому ми допомогли їм, як могли. А Владик з дитинкою ходив, заспокоював і його, і маму», – пригадує Вікторія.
Та все ж Владу, зважаючи на хворобу, не можна нервувати, а в Попасній саме почалось «пекло». Вже стріляли у підприємство, де переховувались цивільні. Винесло двері, по стінах пішли тріщини, небезпечно було. Людям вже навіть хліба не привозили – не могли дістатись через обстріли.
«До евакуаційного автобуса неможливо було добратися. Ми виходили, а вони по нас лупили – «Гради», «Смерчі», фосфорні бомби. Все летіло. Треба було брати дітей і якось вибиратись», – каже Вікторія.
«Я розуміла: або нас тут приб’є, аби ми просто з голоду помремо. І тоді сталося диво»
Вікторія досі не може повірити в те, що розповідає.
«Я пів ночі просто молилася. Зранку до нас приїхав з Бахмута хлопець. Привіз нам трошки хліба і поміж іншим вигукнув: «Може, хто хоче їхати на Бахмут?» Я бігом дітей взяла за руки, і в чому були – в тому й поїхали».
Поки їхали – обстрілювали не раз, машина глухла, вороги по ній стріляли. Сім’ї знову довелося ховатись у якомусь підвалі. Їх рятівник тим часом навіть під кулями ремонтував автівку. Нападники добре знали, що в машині цивільні – мама і діти, та обстріли через це не зменшувались.
Все ж до Бахмута сім’я доїхала. Пожили в гуртожитку кілька днів і зрозуміли, що обстріли наближаються. Вже й у Бахмуті було чути, як жорстко знищують Попасну. Тож Радченки вирішили не затримуватись і шукали шляхи виїзду.
«Дякувати Богу, у Тернополі є така Оля Гордієнко. Вона всі ці дні дзвонила до нас, але в Попасній не було зв’язку. Потім я з’явилась у мережі, і вона запросила нас. Ми, правда, вагалися, бо не хотіли покидати дім. Бо ж все, над чим роками працювали, треба було залишити, розуміючи, що його знищать. А ми виїхали зовсім без нічого – в чому були. Я, діти і документи», – каже Вікторія.
Дорога до Тернополя була нелегкою. Евакуаційний потяг обстрілювали з літаків. Але все вдалося… З 30 березня вони у файному місті. Зараз Вікторія з Михайлом і Владиславом, а ще мамою, яка теж втекла від війни, винаймають квартиру. Ще з однією сім’єю. Разом їх семеро. Михайло тут поступив у коледж – здійснив свою мрію.
«Душе швидко діти подорослішали в цій війні. Вони в ній росли. У 2014 році почали бомбити – ми в підвалах. Потім 2015-2016-ті – знову те саме. І лиш ми почали відбудовувати місто… знову росія все нищить. Вони вкрали у наших дітей дитинство», – каже Вікторія.
Радченки без проблем спілкуються українською. Так, кажуть, говорили і вдома. За кордон навіть не думають їхати. Залишаться на своїй рідній землі, допомагаючи наближати перемогу. Розуміють, що повернутись додому вже неможливо, тож облаштовуються тут, у Тернополі. Мусять почати нове життя, незважаючи на те, що війна триває. І вірять, що російських нелюдів, які знищили їх дім і забрали все, зітруть з лиця землі. А Україна – швидко відновиться.
Юлія Валах, Тернопіль
19.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS