Попри спробу оголосити нове (тобто поновити старе) перемир’я, війна на Донбасі тривала. У грудні штаб ООС повідомляв про 128 обстрілів, зокрема про 38 – що були порушенням мінських домовленостей, пише “Новинарня”.
Поранень зазнали 16 українських воїнів.
Загинули – троє.
Валерій Геровкін, Станіслав Запорожець, Станіслав Богуславський.
Перші двоє захищали свій рідний Донбас. Уродженці Донеччини та Луганщини. Третій – десантник із сусідньої Дніпровщини.
Всі три життя були обірвані кулями російських снайперів, які останнім часом влаштовують на лінії розмежування справжні криваві жнива…
Коли будете святкувати, молитися за рідних та близьких – згадайте. Вони загинули, відбиваючи російську агресію. В очікуванні ширшого наступу ворога. За всіх нас, за наш спокійний тил.
Розповімо, якими вони були.
1. Валерій Геровкін “Гера”
Краматорськ – вимушений адміністративний центр Донецької області на час окупації Донецька. Але подібні церемоніали проходять тут нечасто. 4 грудня в “Крамі” поховали солдата ЗСУ Валерія Геровкіна, для якого це рідне місто.
Військовослужбовець 93-ї механізованої бригади “Холодний Яр” Геровкін загинув від кулі російського снайпера в районі Новотроїцького на Донеччині, захищаючи Україну та свою малу батьківщину.
Валерій Євгенович Геровкін, або “Гера”, народився в Краматорську 21 липня 1999 року. Навчався тут у школі №5. Закінчив Краматорський технологічний технікум за фахом “електрик”.
Хлопець виріс у сім’ї протестантського священника – пастора Церкви Христа Спасителя Євгена Геровкіна. Як розповів один із батькових колег у Краматорську, хлопець був дуже тямущим, брав участь у різних церковних заходах.
“Ми брали його до міжцерковного табору, де він проходив служіння. Розумний, розумний хлопчина. Він із тих, хто вмів працювати в команді. Був дуже відповідальним, його не треба було підганяти або нагадувати зайвий раз про його обов’язки. Він усе знав сам. Оскільки він виріс у церковній сім’ї, батько та його мама Анна прищепили йому християнські цінності. Був дуже порядним, незважаючи на молодість. Поважав людей, ніколи не лукавив”, – розповів друг сім’ї.
Рішення піти на фронт, щоб захищати Україну, хлопець ухвалив самостійно.
До лав ЗСУ став у вересні 2020 року. Воював на посаді гранатометника в 93 омбр.
“Батько пояснював Валерію, що життя в наших реаліях – це теж ризик, всяке може статися. Але на фронті ризик у рази вищий. Він відповідав батькові, що він чудово розуміє, що може бути поранений і навіть убитий. Він усвідомлено йшов на службу”, – згадує пастор у коментарі “Обозревателю“.
Товариші по службі відгукуються про Валерія як про позитивного хлопця, який завжди був готовий прийти на допомогу.
Гера регулярно займався спортом, тренувався навіть на фронті.
Із весни 2021-го тривала його перша фронтова ротація.
Валерій мав кохану на ім’я Олександра, з якою познайомився на зборах у церкві.
“Ми зустрічалися чотири роки. Валера дуже позитивний і товариський, легко знаходив з усіма спільну мову. З ним завжди можна було сісти та поговорити по душах. Він дуже хотів створити свою сім’ю”, – згадує Саша.
Їй Валера телефонував незадовго до загибелі…
1 грудня на спостережному посту поблизу Новотроїцького українського воїна пострілом у голову вбив російський снайпер.
Провести 22-річного бійця в останню путь прийшли сотні краматорчан. Однокласники, вчителі, побратими, інші військовослужбовці, волонтери, добровольці, представники обласної, районної та міської влади, релігійних громад міста. Уздовж будівлі будинку культури машинобудівного заводу вишикувалася почесна варта. Із прощальними словами виступили командири та військовослужбовці, які воювали поряд із Валерієм, директор школи №5, де він навчався, представники духовенства. Військові капелани відправили панахиду.
Батькам полеглого воїна вручили Державний Прапор, що покривав труну, й Грамоту пошани і скорботи.
День похорону в місті було оголошено Днем жалоби.
Місцева спілка ветеранів АТО/ООС клопотатиме перед адміністрацією назвати одну з вулиць міста іменем полеглого Валерія Геровкіна.
Напередодні загибелі Гера дав перше й останнє інтерв’ю.
Журналіст “Газети по-українськи” знімав та розпитував його на позиції, коли Валерій чистив зброю. Він виглядав зосередженим, скаржився на головний біль. Коли пролунав вибух, воїн прислухався та визначив, що це, мабуть, станковий протитанковий гранатомет. Солдат розповів, що іноді по них теж відкривають вогонь, проте “поки, слава Богу, не обстрілювали серйозно”.
“Лише з автомата та ПК (кулемета Калашникова). Намагалися з гранатомета і з АГС (автоматичного станкового гранатомета) по нас накинути. Міномет працював, але не по нас”, – розповідав Валерій Геровкін.
Наступного дня воїна не стало.
2. Станіслав Запорожець “Румун”/”Зеп”
74-й розвідбат – “секторальний”, тобто виконує бойові завдання по всій протяжності лінії фронту одного з напрямків (Донецького). 30-річний Станіслав Запорожець був із Луганської області. Народився в місті Лисичанськ.
Старший солдат, у Збройних силах України – з 2019 року. Служив у 74 орб. Мав позивні “Румун” та “Зеп”.
“Станіслав запам’ятається назавжди як душа компанії. Він сам особисто дуже дбав про згуртування військового колективу, мав виразне почуття гумору”, – розповів побратим Запорожця Дмитро.
Загинув Зеп 16 грудня в районі села Павлопіль Волноваського району від смертельного кульового поранення, завданого російським снайпером.
“…Загинув він миттєво. При цьому він був і в бронежилеті, і в касці. Порушень з його боку ніяких допущено не було. Це було ввечері, в темну пору доби”, — розповів представник підрозділу на ім’я Едуард.
Залишилася мати і молодший брат.
Поховали героя 20 грудня в місті Новодружеськ Луганської області.
Станіслав Запорожець став четвертою бойовою втратою 74 орб цьогоріч.
3. Станіслав Богуславський
Останній у 2021 році український воїн загинув від кулі ворога в районі Авдіївки ввечері 31 грудня, коли країна вже сідала за новорічні святкові столи.
Це був молодший сержант Станіслав Богуславський із 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ.
“Це важка втрата для кожного з нас… Молодший сержант Богуславський С.А. був щирою, відкритою людиною, готовий завжди протягнути руку допомоги своїм побратимам, серед яких користувався повагою та авторитетом. Але ворог своїми підступними діями обірвав життя десантника, патріота, справжнього сина свого народу…
Вічна пам’ять герою… Не пробачимо!!!” – зазначили в 25 опдбр, висловивши глибокі співчуття рідним та близьким захисника України.
“Стас – це мій солдат, я колись був у нього сержантом. Потім пішов на підвищення – а він став сержантом. Я його навчав від початку. Він прийшов сюди у 2018 році. Свій бойовий шлях почав недалеко звідси, у Кам’янці – це за кілька кілометрів. І від солдата дійшов до командира відділення. Вже свій бойовий досвід передавав іншим, мав за плечима кілька ротацій. Хотіли його просувати на головного сержанта взводу…” – розповідає побратим по службі Олександр.
“Він дуже хороший був, безвідмовний. Ніколи нікому не відмовляв. Навіть якщо допомоги потребували хлопці, які вже звільнилися, – він завжди всім допомагав”, – пригадує боєць. Олександр.
Ще один товариш загиблого, Іван, розповів, що той постріл снайпера, який обірвав життя Станіслава, був “як сніг на голову”: “Протягом дня була «тиша» – майже не чути було ніяких обстрілів поблизу… ми оперативно провели евакуацію, але, на жаль, Стаса не стало”.
“Це був солдат, який вже встиг стати воїном. Він був дійсно прикладом для всіх – такий могутній, кремезний парубок. Надійний, завжди міг підставити плече у скрутну хвилину. Нам таких дуже не вистачає… Які можуть пройти з тобою пліч-о-пліч через будь-які обставини”, – додає Іван.
Із фейсбуку полеглого відомо, що Стас Богуславський жив у місті Новомосковськ на Дніпропетровщині.
