Тиранія і масові катування, що їх застосовує Кремль сьогодні в Україні – системні шахедні і ракетні обстріли цивільних, які мають результатом масові вбивства некомбатантів, викрадення людей, культурних цінностей, руйнування екосистем, тобто випалення життя і пам’яті на території нашої держави, – це не єдині інструменти для знищення українців. В умовах знесилення і тотальної втоми наших співгромадян будь-яка чутлива тема використовується ворогом як додаткова мішень. Влучання інформаційної зброї в ці мішені послаблюють нашу солідарність, руйнують, чи радше, підривають нашу ідентичність. Маніпулятивні повідомлення про сьогодення, викривлення історії про наше минуле – це їхня інформаційна битва, що зараз триває на всіх можливих платформах, ресурсах та континентах. Російська пропаганда не обмежена ані ресурсами ані географією. Ми ж озброєні лише власним критичним мисленням та силою знань.
В Українському кризовому медіа-центрі відбулося публічне обговорення «Як Росія міфологізує минуле й маніпулює сьогоденням: кейс Харків». До нього долучилися експерти УКМЦ, харківські історики, журналісти, які обговорили довоєнну та сучасну інтелектуальну та медійну ситуацію в Харкові, та зʼясували наскільки є позитивною динаміка усвідомлення проукраїнського минулого. Поряд із цим відзначено наскільки потужно діяла московська пропаганда у попередні десятиліття та як варто протидіяти подібним наративам сьогодні.
У межах дискусії було продемонстровано відео «Харків – українське місто. Завжди», що було створено в процесі спеціального дослідження «Міфи та наративи російської пропаганди, які руйнують українську ідентичність на півдні та сході України. Спростування та викриття». Дослідження було здійснено фахівцями УКМЦ на основі опитування істориків, краєзнавців, журналістів, та громадських активістів в дев’яти областях.
Модератор зустрічі, кандидат історичних наук Ігор Стамбол, зазначив, що ця розмова стала вже традиційною в рамках досліджень, які проводить Український кризовий медіа-центр. Протягом проєкту було вивчено наративи, поширені на Півдні та Сході України, виявлено найпопулярніші історичні кліше, які використовуються проросійською пропагандою, та здійснено аналіз і спростування цих хибних тверджень. Харків, у контексті цього дослідження, має як свої особливості, так і продовжує певну тенденцію.
У дослідженні було виявлено низку ключових проросійських міфів, які формують частину інформаційної картини Харкова. Один із найпоширеніших — віра в те, що з приходом Росії в місті «все налагодиться» — від економіки до соціального забезпечення. Також побутує уявлення про нездоланну військову перевагу Росії, яка нібито гарантує її перемогу. До цього додається міф про Харків як «російське» місто, що мовляв завжди було російськомовним і процвітало в радянські часи. Такі наративи активно підтримувалися й через офіційну політику пам’яті, зокрема через збереження символів радянської епохи, як-от пам’ятник совєцькому маршалу, відомому своєю жорстокістю до своїх підлеглих – Гєоргію Жукову. Крім того, великий проспект у місті, який на зміну Жукову було вирішено перейменувати на честь відомого дисидента Петра Григоренка, довго залишався зі старою назвою, у тому числі за ініціативи місцевої влади.
Окрему групу становлять пострадянські ідентичнісні уявлення. Зокрема, міф про Харків як «першу столицю» України, хоча і не прямо промосковський, та все ж спирається на совєцьке минуле і слугує аргументом для знецінення сучасного українського державницького контексту. Загалом, ідея про «неукраїнськість» Харкова й апеляція до радянського минулого зберігається як культурна інерція, хоча з початком повномасштабної війни вона поступово втрачає свою силу.
Дискусія розпочалася з аналізу міжнародних аспектів гібридної експансії Російської Федерації, який представив керівник Групи з аналізу гібридних загроз Українського кризового медіа-центру Володимир Солов’ян. Він підкреслив, що Москва активно маніпулює історичними наративами не лише всередині України, а й на міжнародній арені. Одним із головних інструментів цієї політики є міф про «визвольну» роль СРСР у Другій світовій війні, який Кремль транслює як доказ своєї цивілізаційної винятковості. Цей міф виявляється привабливим для низки авторитарних країн, таких як Китай, Північна Корея чи деякі арабські режими, де навіть на академічному рівні поширюється ревізіонізм, зокрема заперечення Голокосту.
Володимир Солов’ян також зазначив, що ці наративи не нові, ще з часів Холодної війни Москва формувала власну «інформаційну блокаду», а тепер адаптує її до умов сучасного інформаційного протистояння. Крім історичних тем, РФ активно експлуатує свій наратив про «велику космічну державу», поширюючи ідеї про технологічну перевагу СРСР і РФ серед країн «Глобального Півдня». Через дипломатичні канали, культурні інститути й медіа-агенції, Кремль формує позитивне сприйняття себе як опонента Заходу, нібито носія «альтернативної історичної правди», що є важливою складовою сучасної гібридної агресії.
Одним з найвідоміших міфів, який Москва роками просувала щодо Харкова, була теза про його “першостоличність” – мовляв, саме цей факт надає місту особливого статусу, начебто споріднює його з радянським минулим і, відповідно, з Росією. Пропаганда активно використовувала цю історичну деталь як інструмент ментального впливу, підкреслюючи, що Харків був першою столицею радянської України, а отже, є природною частиною російсько-радянського культурного простору. Через це міф «першої столиці» слугував не лише як символ колишньої «величі», а й як спроба послабити українську ідентичність міста.
Однак, за словами завідувачки кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, кандидата історичних наук Наталії Аксьонової, цей міф нині практично вичерпав себе. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало потужним каталізатором для зміни ідентичності багатьох мешканців Харкова. Патріотичне піднесення, масове волонтерство, захист міста від агресора та переосмислення місцевої історії призвели до зростання самоусвідомлення харків’ян як громадян саме української держави. Міф про «першу столицю» втрачає свій вплив, поступаючись місцем реальній історії та цінностям сучасного українського спротиву.
«Це вже не використовується в Харкові на загал. Прибрали навіть побутові маркери – назви цукерок, алкогольних виробів, вулиць, що апелювали до “першої столиці”. Не підтримує молодь і наративів, пов’язаний із радянським прочитанням історії, наприклад, через постать Жукова», – підкреслила Аксьонова. Відправною точкою змін стала весна 2014 року. Тоді Харків встояв перед спробами реалізувати “Харківську народну республіку”.
Викладачка університету також додала, що старше покоління харківʼян значно важче звернути до проукраїнських наративів, порівняно із молоддю. І в університетах, незважаючи на дистанційний режим в умовах постійних московських обстрілів, харківські студенти демонструють сьогодні значну консолідацію та цілковиту підтримку українського порядку денного та українські сили оборони.
Містяни виявили себе не як носії проросійських поглядів, а як громада, яка не приймає окупацію. Тож відтоді пропагандистські шаблони втратили свій вплив. Однак, інші наративи залишаються дієвими. Зокрема – мовне питання. Як зазначає редакторка видання “Вісті Зміївщини” Тетяна Логвіна, саме російська мова в регіоні досі слугує одним з ключових маркерів, до яких апелює російська пропаганда:
«Російської мови в Харкові ще багато. Ми намагаємося протидіяти цьому, журналістика в регіоні здебільшого україномовна, але цей виклик залишається. До початку повномасштабного вторгнення українськість Харкова часто недооцінювали – як в Україні, так і в Росії», – наголосила вона.
Журналістка також звернула увагу на іншу проблему – брак українських історичних наративів про Харківщину в національному інформаційному просторі. Зокрема, в літературі недостатньо представлено місцеві сюжети, періоди козацької та докозацької доби. Це створює вакуум, який заповнюється чужими міфами.
«У нас є про що говорити — і про билинних героїв, і про місцевих діячів. Наприклад, історія Альоші Поповича, який, за дослідженнями, жив саме на Харківщині. Це наша територія і наша історія, яку треба розповідати своїми словами», — підсумувала Тетяна Логвіна.
Владислав Яценко, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського, а також засновник популярного YouTube-каналу «Історичний вебінар», акцентував увагу на помітній демографічній зміні, що сталася в Харкові внаслідок повномасштабної війни. За його словами, сучасний Харків значно відрізняється від довоєнного як за складом населення, так і за рівнем громадянської активності. Також Владислав Яценко визнав, що, попри загалом індиферентну позицію міської влади у попередні роки, вона все ж сприяла процесам декомунізації, особливо у символічному просторі — перейменуванні вулиць, демонтажі пам’ятників, зміні публічної риторики.
Водночас історик наголосив, що серед старшого покоління харків’ян і досі зберігаються стійкі просовєцькі переконання, які не так легко викорінити. Ці настанови, сформовані роками життя в умовах радянської системи, часто передаються у побутовому середовищі та впливають на наративи в родинах. За словами Владислава Яценка, навіть після початку агресії Росії частина мешканців старшого віку схильна ностальгувати за СРСР або відтворювати прокремлівські тези, хоч і не завжди свідомо. Саме тому він вважає надзвичайно важливим продовження просвітницької роботи, спрямованої на глибше осмислення історії міста і ролі кожного покоління в її переосмисленні.
Керівник Групи з аналізу гібридних загроз УКМЦ Володимир Солов’ян вважає, що одна з головних проблем полягає в тому, що Україна досі не в достатній мірі інтерпретує власну історію – ні для себе, ні для зовнішнього світу.
«Для багатьох аудиторій за межами України ми досі виглядаємо як частина колишньої колонії Росії. І якщо ми не транслюємо свою візію історії, то за нас це роблять інші — агресор в першу чергу», — наголосив він.
У контексті Харкова це означає необхідність переосмислення історії Слобожанщини, аналізу формування полків, етнічного складу регіону на різних етапах, і — найголовніше — розуміння, чому Росія досі претендує на Харківську область, обґрунтовуючи це історичними «підставами».
Завершуючи обговорення, Ігор Стамбол підкреслив: у громадах є величезний потенціал для того, щоб формувати українську ідентичність через правдиву історію. Має значення і козацьке минуле Необхідно лише мати ресурси і підтримку для реалізації відповідних ініціатив.
«Практик і певних аргументів, які можуть посприяти утвердженню української ідентичності в будь-якому із регіонів, у нас дуже багато. Просто треба мати можливість їх реалізовувати. У цьому контексті і треба розглядати ті дослідження в регіонах, які зробив Український кризовий медіацентр. Впевнений, що місцеві активісти, медійники та історики теж працюють в тому ж напрямку», – наголосив історик.
Тож публічне обговорення в Українському кризовому медіа-центрі засвідчило, що Харків поступово звільняється від радянсько-імперських наративів, які десятиліттями формували його інформаційне, культурне та символічне середовище. Повномасштабне вторгнення РФ-ї стало точкою зламу, після якої в місті активізувалося переосмислення історії, зміцнення української ідентичності та проводиться повільна деконструкція проросійських міфів. Попри те, що деякі пострадянські уявлення, зокрема серед старшого покоління, залишаються стійкими, молодь, академічна спільнота та журналісти демонструють високу здатність до опору дезінформації, підтримують україномовну журналістику та шукають власні історичні наративи.
Захід відбувся у межах проєкту «Зміцнення інформаційної стійкості в Україні» в партнерстві з International Practitioners` Partnership Network (Естонія) за підтримки Європейського Союзу.
