У Києві далеко не всі паліативні пацієнти мають доступ до необхідної допомоги і критично бракує виїзних центрів паліативної допомоги. На цьому наголосили представники громадських організацій та родичі паліативних пацієнтів під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.
За даними 2016 року, паліативної допомоги у Києві потребують 35 833 людини. «На сьогодні працює 4 паліативні відділення на 145 ліжок. Вони обслуговують 1100-1200 пацієнтів на рік. Дві виїзні бригади обслуговують 250-300 чоловік на рік; близько 2 тисяч – отримують паліативну допомогу амбулаторно. Таким чином, загалом паліативну допомогу отримують десь 3,5 тис пацієнтів. Тобто, ви бачите, який розрив існує», – пояснив Андрій Тальнов, директор Благодійного фонду «Епіона».
За результатами міжнародними і українських досліджень, 80% паліативних хворих хочуть отримувати допомогу вдома, тому акцент потрібно зробити на створення мультидисципланарних виїзних бригад. «За нашими розрахунками, для Києва потрібно десь 20 бригад – це той мінімум, який може вирішити цю проблему», – зазначив Андрій Тальнов.
Активісти наголосили, що проблема потребує системних рішень, тому доцільно на рівні Київської міської державної адміністрації розробити Програму розвитку паліативної допомоги у Києві.
«У мільйонному місті, ми все-таки маємо забезпечити доступ до мобільних служб допомоги, тому що ми не зможемо усіх пацієнтів, які потребують паліативної допомоги, покласти у стаціонар. Економічно вигідніше забезпечити таку допомогу вдома, аніж відкривати стаціонарне відділення, і з точки зору права пацієнта – доцільніше забезпечити йому можливість отримувати цю допомогу вдома, аніж змушувати його перебувати у стаціонарі», – наголосила Ксенія Шаповал, менеджер програми «Громадське здоров’я» Міжнародного фонду «Відродження».
Проблема, з якою паліативні пацієнти найчастіше стикаються сьогодні – доступність адекватного знеболення. Вони не можуть вчасно отримати рецептурні бланки; призначення сильнодіючих знеболювальних засобів відбувається не відповідно до клінічних протоколів лікування хронічного болю; медичні працівники досі керуються у своїй роботі застарілими нормами законодавства і бояться назначати сильніші дози; фармацевтичні заклади, які мають право відпускати сильнодіючі знеболювальні засоби, вимагають додаткові печатки на бланках рецептів та не мають достатньої кількості ліків, до того ж, таких закладів дуже мало; хворим дітям не надаються дитячі форми знеболювальних засобів (сиропи, пластирі тощо).
«Законодавство в Україні – одне з найбільш лояльних в країнах СНД щодо доступу до знеболювального, зокрема опіатних анальгетиків. Але у нас проблема у тому, що через наші стереотипи, наші міфи, ми боїмося цих препаратів і не назначаємо їх у відповідній кількості. Можливо, ми іноді не здатні оцінити інтенсивність больового синдрому. І якщо пацієнт помер, страждаючи від болю, ми потім не зможемо довести, що він страждав і ми не надали йому допомоги. Лікар зараз не несе за це жодної відповідальності», – пояснила Зоя Максимова, лікар паліативної допомоги.
Часто лікарям первинної ланки не вистачає розуміння, як потрібно працювати з паліативними пацієнтами. А самих спеціалістів з паліативної допомоги в Україні бракує. «Ми дуже часто зустрічаємось зі скаргами пацієнтів, які говорять про те, що коли потрібно було призначити відповідні анальгетики, лікар сказав: «Ви не виглядаєте таким пацієнтом, яким потрібні оплатні анальгетики і пільгове забезпечення цими анальгетиками». Ми не можемо з вами з точки зору медичних працівників оцінювати хто як виглядає – це не етично по відношенню до самих пацієнтів. Якщо потреба у знеболюванні є, її потрібно задовольнити», – наголосила Ксенія Шаповал. Тому важливо запровадити комплексну Програму з розвитку паліативної допомоги, яка буде відповідати реальним потребам пацієнтів.
