Menu

У мене і моїх слухачів спільна подорож цим життям. Я чую їхні історії, вони чують мої історії, і ми одне одному допомагаємо знайти відповіді – співачка Катерина Низькопоклонна

Катерина Низькопоклонна, проект УКМЦ «Слухай Україну». УКМЦ, 16.11.2016

Авторська музика Катерини Низькопоклонної – це soul-, поп- та етно-балади у професійному виконанні українською, англійською та французькою мовою, а також кавери ще шістьма іншими мовами. У свої 21 – Катерина майже 10 років займалася оперним вокалом, брала участь у низці конкурсів, у 2013 році стала переможицею у двох номінаціях на фестивалі «Мости Парижа» у Франції, а після початку війни на сході України залишила навчання у донецькій консерваторії і вирішила далі йти власним шляхом, у зовсім новому жанрі. У березні 2016 року Катерина виступила з першим авторським концертом у Києві. В інтерв’ю Українському кризовому медіа-центру Катерина і її колега Денис Донецький розповіли, чим для них цінний цей новий проект і поділилися планами на майбутнє.

– Коли ти почала співати і відчула любов до музики? Це було внутрішнє бажання, чи тебе хтось до цього підштовхнув?

Катя: Іноді мені здається, що я співала усе своє життя. Що я перше пам’ятаю – це коли мені було десь 3,5 роки і мама мене попросила заспівати колискову ведмедику, тому що я не хотіла спати. Я почала співати, і вона потім сказала, що вперше почула, щоб дитина попала у всі сім нот. З тієї колискової, мабуть, і почався мій шлях. Я якось ніколи не думала, чим я ще можу займатись. Тобто, думала, але співати для мене було як дихати.

– Коли ти вирішила займатися професійно?

Катя: Десь у 9 років я пішла у музичну школу. Коли я вступила на академічний спів до викладачів у Донецьку, це були Людмила Бродицька та Анатолій Юхнов, я 9 років цілеспрямовано займалася оперним вокалом, вступила на оперне відділення музичної академії. Тоді, мабуть, і вирішилась моя доля. Я не знала, чи буду співати в опері, чи ще десь, але знала, що буду співачкою.

– Ти вже перемогла у двох номінаціях – «академічний вокал» та «естрадний вокал» у фестивалі «Мости Парижа». Наскільки важко було туди потрапити, наскільки високою була конкуренція?

Катя: У Донецьку я брала участь у конкурсі, і там були представники фестивалю. Вони мені запропонували поїхати до Франції і також зробити невеличкий європейський тур. Я їхала разом із хореографічним ансамблем, ми зупинялися у Польщі, виступали там. Для мене це була перша велика подорож.

У фестивалі брали участь понад 50 країн, в абсолютно різних жанрах. Мені тоді було дуже складно переключатися – дуже важко відспівати одне академічним, а вже через 20 хвилин переключитися на естраду. Але це було дуже цікаво – емоції, знайомство із людьми, які тебе оточують. Французьку, правда, попрактикувати не вдалося – артисти, які були поруч, розмовляли англійською, а французи, які були, були десь далеко.

– Чому ти вирішила зненацька переключитися з того, чим ти займалася 9 років, в абсолютно інший жанр?

Катя: У 15-16 років у мене був переломний період, як у голосі, так і емоційно. Я зрозуміла за той час, що я більше не хочу співати в академічному вокалі, що серце більше не відкликається на цей вид мистецтва. Коли я після мутаційного періоду знову почала співати, у мене був вступ до консерваторії, і був вибір, що мені робити. Тоді чомусь усі, хто мене оточував, казав, що у мене чудовий оперний голос, що мені треба вступати до консерваторії, виступати все життя в оперному театрі… Понад 2 роки, поки я готувалася до вступу, я перебувала у цьому дисонансі. Коли я закінчила 1-й курс – перший і останній – почалась війна. Консерваторія не думала переїжджати, принаймні, ніяких дій з їхнього боку не було. У той час я почала писати власні пісні – не арії, зовсім іншого формату, і це теж було для мене «дзвіночком». Схоже, так вирішила доля, тому що інакше цей крок я могла б і не зробити, і вчитися оперному вокалу ще 6 років, щоб потім зрозуміти, що мені це не потрібно.

Я вирішила йти своїм власним шляхом. Для мене це цікавіше, тому що, коли ти до чогось приходиш сам, воно для тебе найцінніше.

– Як ви познайомилися? Чим ви займалися до гурту?

Катя: Ми познайомилися раптово, як і трапляються всі важливі зустрічі. Я спілкувалася з одним нашим добрим знайомим і розповіла йому, що хочу зробити акустичні обробки своїх пісень. Він сказав, що знає одного хорошого гітариста, сказав: «Напиши, може він відповість». Я написала, і за місяць ми зустрілися. До зустрічі з Денисом пісні були у фортепіанній обробці. Тепер вони є і в такому вигляді.

Денис: Ми тоді зустрілися, порепетирували, і вже через декілька днів у нас був перший спільний виступ.

– Де і коли відбувся цей концерт?

Катя: Він відбувся 23 березня, у Будинку актора, він називався RE: LOVE. Це був перший у моєму житті концерт без жодного каверу, і це було достатньо складно. Ти ніколи не знаєш, як люди відреагують, і чекаєш, полетить помідор чи ні. Я дуже вдячна усім музикантам, які тоді були зі мною, розділили зі мною цю складну працю і задоволення, яке ми отримали на сцені і після того.

– Скільки вас всього на сьогодні?

Катя: Це залежить від ситуації – чи можуть музиканти, які пісні, який це формат заходу. Ми сьогодні мали виступати з Олександром Селезньовим, який грає на кахоні, але він зараз на гастролях. Якщо артист гастролює, це значить, що він успішний, тому я дуже рада за музик, із якими працюю.

– Скільки всього у вас пісень, альбомів?

Катя: Я нарахувала 14 пісень, де вже є музика і текст, які вже розписані на музичні інструменти. Ще 5 лежать як задум. Наразі альбому немає, але думаю, що він буде, або буде міні-альбом.

– Півтора місяці тому ми зустрілися з тобою на вечірці Громадського радіо, і ти тоді казала, що пишеш пісні трьома мовами, а співаєш дев’ятьма. Потім я подумав, що мені, мабуть, почулося. Чи це справді так?

Катя: Так, я пишу на трьох мовах – це українська, англійська і французька. Це для мене природньо, як, мабуть, для багатьох творчих українців. Україна – у серці Європи, тому логічно що тут люди знають інші мови. А дев’ятьма мовами я співаю… Не знаю, чому, якось так склалося. Коли я жила у Донецьку, у нас було багато заходів, присвячених різним народам – Греції, Грузії, Польщі, і на цих заходах людям хочеться почути свою рідну мову у виконанні людини з іншої країни. Для мене таке знайомство завжди дуже цікаве. Коли я вчу нову пісню, я поринаю у культуру, читаю, про що і як. Це розвиває.

– Якими мовами ти співаєш, крім української, англійської і французької?

Катя: Грецькою – тому що я 4 роки вчилася у класі, у якому грецька була першою мовою, до англійської. Але викладачі були не дуже, тому я вже нічого не пам’ятаю. Крім того – польська, італійська, іврит, російська, турецька, наразі я мрію вивчити пісню вірменською.

– Оці шістьма мовами – це кавери?

Катя: Так, кавери у моїй обробці. Так, таких, мабуть, до сорока.

– Як ви робите аранжування? Ти залучаєш когось, хто вміє це робити професійно, чи кожен із музикантів, які приходять, приносять у музику щось своє?

Катя: Звичайно, я не вчилася професійно писати музику. Коли я написала першу пісню, я навіть не усвідомила, що я її написала – мені і до того приходили симпатичні мелодії, я відклала їх мовляв, хай лежить. Але потім я подумала, що вона, може, не просто «симпатична», що із неї щось вийде. Написання пісень для мене і сьогодні таємниця, тому що мені здається, що кожна пісня, яку я написала, буде останньою – натхнення більше не прийде. Але коли ти щось робиш і мрієш про це, усе приходить вчасно.

Коли я задумала зробити авторський концерт, я познайомилася із надзвичайно талановитим піаністом-віртуозом Максимом Шоренковим. Ми говорили про те, щоб зробити авторський концерт, і це було складно, тому що потрібні були пісні, потрібно було їх аранжувати. Ми вирішили, що потрібна також віолончель, ударні, скрипка, і я тоді думала «Боже, як я це буду робити». Але коли ти це робиш кожного дня, коли ти три місяці поспіль тільки тим і займаєшся, що пишеш пісні, і тобі щось не подобається, оці інструменти «на місці», а ці взагалі «не там» – ти починаєш «в’їжджати».

Зараз я вже адаптувалася, із Денисом ми напрацювали абсолютно новий саунд. Я йому за це дуже вдячна, тому що він по-новому розкрив для мене гітару.

– Хто сформував твій музичний світогляд?

Катя: Першим моїм музичним коханням була Едіт Піаф, вона мене «ввела» у франкофонну музику. Далі було не дуже гармонійно – Лара Фабіан, Led Zeppelin, «важкі» гурти – Rammstein, Nickelback, Queen, навіть Eminem був. Зараз слухаю багатьох джазових артистів, у тому числі українських. Але зараз від вокальної музики перейшла більше до інструментальної, тому що мені хочеться формувати власний стиль. Я не хочу слухати інших вокалістів, щоб нічого від них не набиратися і формуватися самостійно.

Денис: Мене сформували пісні 30-40-х років, які я слухав на грамофоні. Потім був Володимир Висоцький. Я не так сприймав поезію, як чув гітару. А далі рок, важкий рок. Оскільки я випускник джазового відділу, я слухав і зараз слухаю джаз. Для мене основний критерій – краса і якість, а стиль грає другорядну роль.

– Чи плануєте аранжувати ці пісні у більш джазовому варіанті – із контрабасом і всім таким?

Денис: Ще подумаємо. У мене ще є проект, де саме джазова акустична музика. Тож це є у планах, і це, по-суті, вже відбувається.

–  Як ти ставишся до нещодавно впроваджених квот на українські пісні на радіо?

Катя: Коли я у дитинстві вмикала УТ1, там була 100% квота на українські пісні у виконанні Поплавського. Мені завжди хотілося, щоб була якась інша квота – на будь-яку музику, але якісну. Якщо якісна музика, якщо якісний звук, якщо якісний продукт – він проб’ється, якою б мовою він не був. Я не політолог, щоб оцінювати, як держава має визначати це у правовому полі, я можу судити лише як артист. Тож я за якість. Але до української музики я ставлюся дуже добре. Я бачу, як розвивається українська музика, як з року в рік росте якість, наскільки по-іншому ми почали її усвідомлювати. У нас поки що немає великої музичної індустрії, вона лише формується, але це дуже цікаво спостерігати. Хоча нам і нелегко – через брак індустрії не всі почуті, не всі можуть заробляти, багато музикантів змушені займатися абсолютно не тим, чим вони повинні займатися.

– Як часто вас запрошують на фестивалі?

Катя: Не так і багато запрошують, тому що 2 роки для авторської музики – це замало, ще просто не впізнають. Звичайно, хочеться більше виступати, бачити публіку і співати для неї, тому що ми для цього працюємо.

– Чим ваша музика, на вашу думку, є унікальною?

Катя: Це може почути тільки наш слухач. Для мене мій авторський шлях – це своєрідний пошук відповідей: кохання, близьких людей, рішень проблем… Мабуть, у мене і моїх слухачів спільна подорож цим життям. Я чую їхні історії, вони чують мої історії, і ми одне одному допомагаємо знайти відповіді, бачимо одне в одному щось, що підказує нам, як правильніше і чого не треба робити. Цей connection надихає, це основне, і хочеться, щоб це було.

Денис: Для мене унікальність, крім авторського матеріалу – у щирості та енергії, яку Катя випромінює. Саме завдяки цьому щось відбувається.

– Чим ви займаєтесь, крім роботи над новим матеріалом і репетицій?

Денис: Музика – це все у моєму житті, а другу половину життя займає сім’я, турбота про дитину, про дружину. Ось так, сім’я і музика.

Катя: Мені багато чим хотілося б займатися, але це не перевищує бажання займатися музикою, палкості до музики. Я думала піти на філологію, чи щось таке. Але чим більше я буду «розмінюватися» на різні шляхи, тим менше я зроблю для музики, яку я хочу робити. Коли ти пишеш власну авторську музику, твої думки поринають туди, це – все твоє життя.