Розширення автономії університетів потребує, по-перше, інституційної готовності до цього самих університетів, по-друге, визначення критеріїв оцінки якості освіти і набору інструментів для цього. Такого висновку дійшли експерти під час дискусії в Українському кризовому медіа-центрі.
Автономія = відповідальність
Михайло Винницький, радник Міністра освіти та науки України, професор НАУКМА та Українського католицького університету, зазначив, що в Україні вже багато ВНЗ із дуже вузькими спеціалізаціями і їх загалом велика кількість, тож питання стоїть не так про надання автономії, як про те, щоб «довести питання до логічного кінця», щоб університети брали на себе відповідальність за свою роботу, враховуючи свої особливості. Проте реально багато українських університетів лякає перспектива автономії, тому що не у всіх є розуміння, як організувати свою діяльність у таких умовах, впевненість, що вони витримають конкуренцію, і бажання це робити. Єгор Стадний, виконавчий директор Аналітичного центру CEDOS, зазначив, що у 2013 році нестачу автономії назвали проблемою лише 13% представників факультетів. На його думку, мотивуючим фактором для університетів могло б стати фінансування на змагальній основі.
Доктор Жіга Турк, екс-міністр освіти, культури, науки, екс-міністр з розвитку Словенії, додав, що автономія університетів призводить до позитивних змін лише тоді, коли університет готовий до цього. «Я доволі скептично ставлюся до будь-якої інституції із пострадянських країн, яка надто активно розмахує прапором автономії, тому що дуже часто для них це лише запорука того, що змін не відбудеться, що старі структури і модель роботи захищені і зовнішніх втручань і мотивацій до змін не буде. Автономія – це не завжди добре. Це добре тоді, коли в університету є тривалі демократичні традиції, орієнтовані на інтереси зацікавлених сторін. Але якщо традиції абсолютно інакші, краще спочатку мотивувати його змінитися, і лише потім пропонувати автономію», – пояснив він.
Інна Совсун, віце-президент з публічного адміністрування Київської школи економіки, екс-заступник міністра освіти України, також зауважила, що де-факто у підсумку автономію отримали не ті, хто піднімав питання про автономію, і часто ті, хто боровся за автономію університетів, тепер потерпають від непрофесійного менеджменту.
Оцінити якість освіти: місія здійсненна?
Вимірювання якості освіти – великий виклик, тому що необхідний окремий підхід залежно від спеціалізації університету, а їх в Україні велика кількість. Крім того, потрібно знайти баланс між регламентацією того, як має викладатися той чи інший предмет, і свободою університету обирати ці методики і контролювати якість. «Небезпечно вважати, що самі університети можуть оцінювати якість навчання у себе – вони не зможуть, тому що ця оцінка ніколи не буде об’єктивною. […] Мають бути різноманітні інструменти, але вони мають бути максимально об’єктивними», – зауважила Інна Совсун. На думку Єгора Стадного і Михайла Винницького, доречно запровадити контроль якості знань випускників та претендентів на вищі наукові знання – іспити на зразок ЗНО для абітурієнтів.
Проте самі лише кількісні показники, такі як оцінки студентів, індекс цитування професорів університету і кількість публікацій в академічних виданнях, або показники працевлаштування випускників, не є достатніми критеріями. Університети потрібно оцінювати і за тим, наскільки вони генерують дискурс, дискусії у суспільстві, наскільки формують «кістяк» національної інтелігенції, зауважили Жіга Турк та Михайло Винницький.
За словами Жіги Турка, зі словенського досвіду, якогось простого рішення як панацеї для підвищення якості освіти немає. На його думку, оцінку якості викладання бажано делегувати на найнижчий рівень – рівень факультету, але все таки потрібна національна система акредитації як певний орієнтир для вузів і принцип конкуренції, у якому важливо орієнтуватися не на національні флагмани, а на кращі університети світу, та на вимоги до закладів для міжнародної акредитації. Він зауважив, що при цьому дуже звертають увагу на наявність в університеті власного механізму контролю якості.
Експерти наголосили також, що у будь-якому випадку швидких змін очікувати не варто. Жіга Турк зауважив, що які б нові правила гри не впроваджувалися, важливо дати їм без змін попрацювати певний час, щоб суспільство і університети мали якісь прогнозовані орієнтири і щоб нововведення встигли показати себе на практиці. «Нам дуже важливо розуміти, що у наших університетів дуже різняться інституційна спроможність, готовність до реформ. […] Нам потрібно розуміти, що ми маємо справу із величезним неповоротким кораблем, і зміна курсу цього корабля потребує невеликих змін у величезній кількості людей, які є учасниками цього процесу», – зазначив Михайло Винницький.