Які теми та ідеї українські музеї висловлюють і не висловлюють через свою діяльність? Які складні проблемні питання залишаються за лаштунками, і як із цим працювати? На ці питання спробували відповіти представники музейної спільноти під час дискусії в Українському кризовому медіа-центрі, присвяченої Міжнародному дню музеїв.
Для Національного музею історії України у Другій світовій війні найбільший виклик – зміна ідеологій. У ньому представлені події Другої світової, Афганістану і війни на Донбасі, тому на тлі деідеологізації і декомунізації, відкриття заборонених сторінок історії, необхідно змінювати наративи і інтерпретацію подій, зазначив Іван Ковальчук, генеральний директор «Національного музею історії України у Другій світовій війні». Питання і в тому, скільки точок зору музеї готові відобразити у своїх експозиціях – представляти декілька, чи дотримуватися парадигми, продиктованої радянським спадком, додала Анастасія Гайдукевич, завідувач відділу музейної справи Українського інституту національної пам’яті.
У Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору» розмірковують над тим, як доносити інформацію до юних слухачів так, щоб не було занадто травматично, розповіла Леся Гасиджак, заступник генерального директора. Додаткова проблема – що тема Голодомору часто стає мішенню маніпуляцій з боку російської пропаганди, яка намагається применшувати або заперечувати трагедію.
Для Музею Майдану найбільший виклик – нещодавність подій і болюча пам’ять про них, дещо різна їхня інтерпретація кожним із учасників. «Найбільша складність інтерпретації і презентації подій на Майдані – це уникнення класичного підходу подачі історії через два основні аспекти: віктимізація або героїзація. Це проблема не лише для України, але і для західного світу: у музеях, присвячених Другій світовій війні, ті самі проблеми», – пояснив Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного Музею Революції Гідності. Зараз музейники займаються пошуком «точок дотику» між свідками подій, щоб не перетворитися на політичний проект і не звузити ідею до вшанування загиблих. «Наше завдання – знайти багатонаративний підхід, різні точки дотику через практику консультацій і діалогу, культивування взаємодовіри і розуміння, що у нас одна мета. Мені найбільше імпонує поняття «музей діалогу». Не всі у контексті створення музею Майдану сприймають цей концепт, ставлячи запитання «Діалог з ким – протилежною стороною?». Є три типи таких музеїв, і один з них мені найбільше імпонує той, коли музей стає платформою для пізнання забутої або забороненої історії і створює майданчик для принесення уроків із цього забутого минулого і можливостей для творення майбутнього», – зазначив він.
На думку Віталія Нахмановича, історика, етнополітолога, відповідального секретаря Громадського комітету «Бабин Яр», найбільша складність для музейників – пояснити, чому про події минулого,такі як Голокост і Голодомор, важливо говорити 70 і більше років потому, чим це актуально для молодих поколінь і що вони з цього мають винести для себе. «Найголовніше, напевно – казати про людяність у той час, про те, як конкретні люди – не за наказом держави, яка тоді нікому не наказувала бути людяними, а навпаки – чинили спротив державі і ідеологіям того часу і залишалися людьми. Це, мені здається, має бути основним меседжем усіх музеїв», – зазначив він. Віталій Нахманович нагадав, що музей трагедії Бабиного Яру досі не створили – через неузгоджені суперечки, тому що у цьому місці загинули не лише євреї, а й представники українських націоналістичних сил, радянські військовополонені, роми, підпільники, заручники, і представники пам’яті про кожну окрему групу на практиці не готові створювати спільний музей. Для того, щоб цей діалог почався, за його словами, дуже бракує заохочення з боку держави.
Лінда Норіс, директор програм Міжнародної коаліції місць сумління, США (International Coalition of Sites of Conscience), розповіла, що у своїй роботі в різних країнах вони орієнтуються на те, щоб через музейний простір «будувати мости» між людьми, утверджувати цінності справедливості, людяності і поваги до прав людини. «Пам’ять – це те, через що ми конструюємо власне уявлення про значення подій, це знання, яке ми поширюємо далі. На нашу думку, завдання коммеморації – зближувати людей, створювати простір для діалогу. Це спосіб увіковічення пам’яті і своєрідні символічні репарації. Пам’ятники – це лише один аспект такої роботи. Потенціально мета коммеморації – це примирення, визнання того, що трапилося, створення нових інклюзивних наративів, висвітлення правди, залучення громадськості, з метою допомогти місцевим громадам і людям, які відвідують ці місця, подумати «Ніколи знову», – розповіла вона.
Для трансформації українських музеїв і принесення у них передових міжнародних практик важливо знайомитися із цим досвідом через спілкування з колегами за кордоном і тренінги, наголосив Ігор Пошивайло. Крім того, українським музейникам важливо спілкуватися між собою. «Дуже відчутний брак міждисциплінарної комунікації: музейники із художніх музеїв не спілкуються із музейниками з історичних музеїв, музейники із краєзнавчих музеїв – із фаховими істориками. Навіть ті конференції, які достатньо регулярно проводяться, не завжди можуть компенсувати цей брак внутрішньої комунікації. Як показує практика, лише коли ми усі разом обговорюємо ці питання – місії, завдання музеїв, шляхи побудови містків між музеями і суспільством, підходи до роботи – тільки тоді знаходяться ефективні рішення»; коли ми робимо не «музей для людей», а «музей з людьми», тоді знаходяться ефективні рішення», – наголосила Катерина Чуєва, представник Міжнародної ради музеїв і Національного комітету Блакитного Щита.