Чи можуть матеріали, висвітлені ЗМІ, ставати підґрунтям для кримінальних проваджень і судових рішень? Чому в Україні, попри часті корупційні скандали, жоден із топ-корупціонерів досі не опинився за ґратами? На ці відповіді спробували відповісти журналісти, експерти та представники антикорупційних органів під час диискусії в Українському кризовому медіа-центрі.
У топ-5 журналістських матеріалів, які порушували важливі питання, але не були взяті до уваги відповідними органами або не доведені до кінця, потрапили матеріали про експорт вугілля з тимчасово окупованих територій до Росії у 2015 році та про імпорт вугілля з РФ під виглядом вугілля з ПАР (Євген Головатюк, журналіст Ліга.net), про діяльність Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами і його голову Каськіва (Анна Бемінець, Слідство Інфо), про розслідування Генпрокуратурою справи про вишки Бойка («Реаліст.Онлайн») і про рішення НКРЕКП про підвищення ставок на приєднання до електромереж (Сергій Головньов, «Цензор.Нет»), розповів Роман Ніцович, керівник проектів та програм аналітичного центру DiXi Group.
Євген Головатюк, журналіст Ліга.net, стверджує, що не здивований відсутністю реакції правоохоронців до розслідування, тому що не має до них жодної довіри і підозрює, що вони самі залучені до «схем». «СБУ – один із основних каналів, де осідають гроші за вугілля, яке завозиться в Україну або вивозиться в Росію. У мене немає прямих доказів, але я можу назвати 10 компаній, які щомісяця вивозять тисячі тонн вугілля, але чомусь так і не потрапляють в українські санкційні списки. Якщо проаналізувати ці компанії, на поверхню випливають такі прізвища як, наприклад, брати Мельничуки: один живе у Києві, інший працює замміністра «ЛНР» – як так можливо? У нормальній країні таку тему закрили б протягом місяця», – зауважив він.
«Я переконалася на собі, що тільки якщо є ланцюжок «чесний слідчий, чесний прокурор і чесний суддя», при активній ролі адвоката, який також повинен забезпечити законний захист прав своїх підзахисних – тоді можливо добитися реального результату», – зауважила Лариса Гольник, суддя Октябрського районного суду Полтави. Навіть якщо суддя, фінальний учасник «ланцюжка», намагається бути об’єктивним, на користь підсудного-корупціонера можуть зіграти «білі плями», зумисно допущені у доказовій базі справи. Якщо новостворені НАБУ і Спеціальна антикорупційна прокуратура працюють непогано, суди, апарат СБУ і Генпрокуратура продовжують жити за старими порядками. «Зараз політична воля спрямована на саботаж деяких журналістських розслідувань, і деякі політичні сили застосовуються для того, щоб вони не трансформувалися в обвинувальні акти і обвинувальні вироки. Щоб щось змінилося у системі Генпрокуратури, треба, щоб діям осіб, які розвалюють справи, давалася відповідна оцінка. (…) Якщо немає реакції, усі відчувають безкарність», – наголосила Лариса Гольник.
Лівіа Саплака, керівник відділу зв’язків з громадськістю Національного управління по боротьбі з корупцією Румунії, поділилася досвідом своєї країни. Румунським антикорупційним органам вже 15 років, і працюють вони ефективно. Лише у 2016 році до суду передали 1271 справу, серед фігурантів – три міністри, 6 сенаторів, 11 депутатів і 47 мерів; із них обвинувальні вироки винесли одному міністру, двом сенаторам, 8 депутатам (серед яких і колишній прем’єр) та іншим – загалом 870. Таким чином, суд виніс обвинувальні вироки у 90% випадків. У засуджених корупціонерів конфіскували активи загальною вартістю 667 мільйонів євро.
Лівіа Саплака зазначила, що румунський аналог НАБУ (DNA) активно співпрацює із журналістами і розробив для цього спеціальну методичну брошуру. Низка справ почалися саме із журналістських розслідувань: наприклад, про нелегальний трансфер футбольних гравців, який завдав збитків державі на 1,5 мільйони доларів, за що винні менеджери сіли на 3-6 років; про хабарі і розкрадання (понад 2 мільйони доларів) директором лікарні у Бухаресті. В останньому випадку, стаття вийшла наприкінці листопада 2016, 9 грудня підозрюваного вже взяли під арешт, 15 травня справу передали до суду. Практично у всіх наведених кейсах чиновник отримував повідомлення про підозру через 1-3 тижні після виходу статті, а через 5-6 місяців опинявся на лаві підсудних.
Для успішної співпраці між відповідними органами і журналістами необхідні взаємна довіра і розуміння. «Перший урок, який я вивчила – що різні залучені органи працюють із різною швидкістю. Журналісти хочуть, щоб розслідування і засудження відбулися блискавично – і коли я була журналісткою, я теж так думала. Але прокурорська робота – це збір дуже серйозних, вагомих доказів, тому це має бути обережна і уважна робота. По-друге, кіт із дзвіночком не впіймає миші: до певного етапу розслідування ми повинні зберігати конфіденційність матеріалів розслідування. Ці уроки лягли в основу кодексу правил, за якими ми спілкуємося із журналістами», – зазначила Лівіа Саплака.
Олександр Скомаров, керівник відділу детективів НАБУ, також зазначив, що журналістські розслідування для них дуже корисні – як джерело інформації і підстава для відкриття кримінального провадження. Але для цього розслідування повинне бути максимально підкріплене доказами. «Звичайно, журналісти мають доступ не до всіх баз даних, як детективи НАБУ, але, все-таки, роблячи певні висновки щодо тих чи інших обставин, бажано ґрунтуватися на документах і на перевіреній інформації, тому що у подальшому буде зареєстроване кримінальне провадження, ми будемо проходити майже той же шлях, який пройшли ви як журналісти, але із застосуванням інструментарію кримінально-процесувального кодексу, у тому числі вимог, які регламентують належність допустимих доказів, а також законність шляхів їхнього отримання. Потрібно, щоб кожну інформацію можливо було перевірити», – наголосив він.
