«Часто голосів звичайних людей не чути – у будь-якому конфлікті, і у випадку України – також. Гадаю, вони можуть розповісти про війну набагато більше, ніж більшість військових журналістів, тож ми хотіли надати їм слово і зробити їх видимими…»
23 жовтня у просторі фонду «Ізоляція» презентували графічний роману у новелах «Перехрестя: Дев’ять історій про війну та насильство». Це – 9 реальних історій про долі мешканців Криму та Донбасу після початку російської гібридної агресії. Над проектом майже рік працювали 15 активістів з Німеччини, Швейцарії, Білорусі та України і двоє художників, загалом – 8 громадських організацій. Підготовка новели і її видання стали можливими завдяки підтримці Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини. В інтерв’ю Українському кризовому медіа-центру ми розпитали учасників проекту, як виникла ідея збірника і чому вирішили обрати саме формат графічної новели, поєднавши розповідь, документування порушень прав людини і мистецтво. Учасники розмови – Володимир Щербаченко, голова громадської організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», Імке Хансен, голова ГО «Лібереко – Партнерство за права людини», художник Сергій Захаров та Анне Райс, координатор проектів «Лібереко – Партнерство за права людини».
– Для людей, які ще не бачили книгу на власні очі, розкажіть, будь ласка, чому ви називаєте її саме графічним романом у новелах?
Сергій: Власне, тому, що за форматом це – графічні новели, новели в ілюстраціях.
Імке: Ми подумали, як можна говорити про війну, про насильство в іншому форматі – цікавому не лише для людей, які постійно читають книги, але й для молоді, для людей, які читають мало, який буде доступним для різних людей із різних соціальних груп. Ми подумали, що графічний роман – це вдалий формат, тому що для України він – новий. В інших країнах, наприклад, Франції, Німеччині, Ізраїлі, цей формат використовується для репортажів на складні теми, і це позитивний досвід. Тож ми вирішили цей досвід принести в Україну.
Усі наші історії ґрунтуються на автентичних історіях. Це інтерв’ю, які провели учасники проекту, за технікою усних історій: спершу людина розповідає все, що хоче, потім можуть бути запитання. Це на зразок інтерв’ю, у якому дають максимум простору для людини, щоб не направляти її думки, і щоб не ретравматизувати людину, щоб співрозмовник міг висловитися сам. Це така м’яка, обережна методика.
– Як народилася ідея проекту?
Володимир: Цей проект об’єднав зусилля багатьох людей і організацій. Біля витоків ідеї – спільний проект німецької організації, наших партнерів – «Лібереко – Партнерство за права людини», і декількох організацій, які входять у коаліцію «Справедливість заради миру на Донбасі», у тому числі нашої – «Східноукраїнського центру громадських ініціатив». Ми займаємося документацією порушень прав людини, які сталися під час воєнного конфлікту. Ми спілкуємося з людьми, беремо у них інтерв’ю, збираємо ці дані для того, щоб надалі можна було притягнути винних до відповідальності, допомагаємо жертвам. У нас вже досить велика база.
Ми вирішили розповідати все це не у форматі сухих звітів – щоб країна і міжнародна спільнота більше знали про суть конфлікту, що реально відбувається на Донбасі, і бачили це через призму людських відносин. Партнери підказали нам ідею, ми зі свого боку допомогли зібрати людей і організації, які займаються документуванням. Потім ми разом знайшли двох художників, які намалювали роман. Спочатку було багато інтерв’ю, але для проекту обрали 9, з яких створили ці невеликі історії, у яких найбільш яскраві моменти і які вкладалися у цілісну канву. Є «рамка» роману і 9 окремих історій, які у нього вписані.
– Кожна історія – це історія однієї конкретної людини?
Володимир: Так, кожна історія – індивідуальна. Є історія чоловіка, який вирощував рослини у Луганську, історії про бійця-добровольця і його сестру, яка потім не могла добитися для нього статусу учасника бойових дій, про лікарів, які живуть у зоні конфлікту або пішли добровольцями, працівників правоохоронних органів, які залишилися вірними присязі і опинилися у незаконній в’язниці, людей, які зараз продовжують жити на окупованих територіях.
Імке: Ми обирали не за принципом того, які історії страшніші – ми хотіли, щоб тут були представлені різні випадки. Учасники проекту обрали людей для інтерв’ю, не знаючи навіть, якою точно буде їхня історія. Ми хотіли показати, наскільки по-різному люди опинилися включені у цей конфлікт, навіть якщо вони цього не хотіли і не планували, і як це змінило їхнє життя.
– Якщо не помиляюся, тут є історії і з Донбасу, і з Криму. Яке кількісне співвідношення перших і других, і за яким принципом ви робили цей вибір?
Володимир: Початковою ідеєю було створити книгу про війну на Донбасі. Але вийшло так, що у нашій групі є дівчина, яка сама з Криму, і почалася дискусія, чи хочемо ми включати туди Крим. Вирішили, що все це – одна країна і частина загального контексту. Тож у книжці є одна кримська історія.
Сергій: Це історія про дівчину з проукраїнською позицією, якій довелося переїхати на материкову частину України, але вона тут не може знайти місця. Тут вже показується «переселенська блуканина» – вона не може отримати паспорт, щось оформити, влаштуватися на роботу і так далі.
– Як ви знайшли двох художників, і чому вони вирішили приєднатися до проекту? Це емоційно складні історії, і, щоб намалювати їх, доводиться прожити усі ці непрості ситуації разом із кожним героєм.
Сергій: У мене самого досить сумний досвід. Я був у Донецьку, був у полоні, і я малював цю історію. Я подумав, що кращим медіумом буде графіка. Є багато аспектів, чому краще саме графічна новела, чому не просто текст. Текст – це вербальна інформація, вона візуалізується кожним в окрему картинку, а малюнок дає більше інформації. Деякі речі важко описати, такі як антураж підвалу. А мені вони добре знайомі, тому що це – мій досвід. І мені у цьому плані було простіше це малювати, ніж художнику без такого досвіду.
– Пані Імке, пані Анне, чому ви вирішили звернутися до подій саме в Україні? На жаль, у світі дуже багато місць, де страждають і гинуть люди, але ви вирішили обрати саме Донбас. Що вас спонукало приїхати саме сюди?
Імке Хансен: «Лібереко – партнерство за права людини» – це правозахисна організація, яка діє з 2007-2009 року. На той час ми висвітлювали ситуацію з правами людини у Білорусії, тоді там ситуація дуже відрізнялася на тлі інших європейських країн. Ще до конфлікту ми почали встановлювати контакти із українськими громадськими активістами. Після початку конфлікту ми зрозуміли, що маємо працювати не лише в Білорусії, а й в Україні, тому що внаслідок цих подій порушення прав людини стали сумною буденністю. У 2016 році ми у складі міжнародної моніторингової місії їздили на схід, до самої лінії зіткнення. За цей тиждень там ми отримали значний досвід і зібрали чимало інформації. Тоді ми почали думати, через який проект можна було б показати цей конфлікт громадськості в альтернативний спосіб. У Німеччині ми зазвичай чуємо окремі фрази про обстріли, блокпости, жертви, але не чуємо історій конкретних людей – як війна змінила їхні життя, як вони опинились втягненими у ці події. Ми хотіли показати, як відбуваються порушення прав людини, у зрозумілий для всіх спосіб, і показати, що це могло б торкнутися кожного, спонукати людей задуматися «А як би я вчинив у такій ситуації»?; щоб для люди, як в Україні, так і в Німеччині, сприймали це не як «щось десь далеко», маючи змогу ідентифікувати себе з одним із героїв. Це важливо не лише у випадку України – це виклики, актуальні для усього світу. У нас є Сирія, є Ємен і багато інших країн, де є такі ж проблеми із порушеннями прав людини, внутрішньо переміщеними особами, ситуації людей, які втратили своїх рідних. І ми хочемо, щоб люди це розуміли – людський вимір конфліктів, тому що часто превалює політичний вимір.
Також для нас було важливо надати слово цим людям, щоб це не були просто відповіді на запитання в інтерв’ю. Часто їхніх голосів не чути – у будь-якому конфлікті, і у випадку України також. Гадаю, вони можуть розповісти про війну набагато більше, ніж більшість військових журналістів, тож ми хотіли надати їм слово і зробити їх видимими. Це ще одна причина, чому ми обрали візуальний формат.
– Я так здогадуюся, у цій роботі ви намагалися залишатися максимально нейтральними – ви лише записали і проілюстрували історії, які почули від людей. На вашу думку, як, враховуючи це, можуть сприйняти цей проект по той бік лінії розмежування?
Володимир: Я сам із Луганська, і особисто для мене дуже важливо, що виходить така книга. Я дуже хотів би, щоб мої знайомі і близькі, які залишилися там, також її побачили, тому що багато історій, які є у цій книзі, мені здається, будуть близькими для цих людей. Я хотів би, щоб вони бачили, що про їхні проблеми говорять, що ми намагаємося їх доносити. Звісно, будуть люди, які не захочуть сприймати, якась певна кількість. Але побачити і прочитати буде цікаво, мабуть, усім.
Книга буде в електронному форматі, ми також подумаємо, як передавати її туди. Трохи страшно, тому що якщо уявити, що у людини на блокпосту виявлять таку книгу, буде ще одна історія про підвал. Але передати хотілося б, щоб її прочитали там.
Імке: Ми не нейтральні. В умовах конфлікту неможливо залишатися нейтральним, і повної нейтральності, мабуть, і не існує. Але ця книжка – не про героїзм чи патріотизм, це про порушення прав людини і про те, як люди у цих реаліях живуть і помирають, як роблять свій вибір.
Сергій: У цій книзі – факти порушення прав людини з того боку. Є випадки і з цього боку, звісно. Якось у Маріуполі я зустрів одного чоловіка, із папкою документів, з якою він збирається добиватися справедливості. Якось він пройшов у недозволеному місці і потрапив до наших, чи прикордонників, чи військових, чи добровольців, і вони його трохи «пресували». У зоні конфлікту, ясна річ, такі речі трапляються. А я йому на це і кажу: «От дивись, у тебе є папка з документами. І різниця мого випадку і твого випадку – те, що ти знаходився на вільній території. Ти можеш зібрати ці документи, піти скаржитися, подати до суду. Я, залишаючись там, залишився б безправним – я не міг би поскаржитися, не ризикуючи знову опинитися у підвалі. Тому різниця – величезна.
Володимир: Насправді ми не обирали історії, щоб показати конфлікт «з одного боку», і ця книга – не «похвальна ода» якійсь проблемі. Це дуже різні історії про різні ситуації. Наприклад, людина пішла на війну добровольцем, загинула, а держава не надає статус учасника бойових дій, і родичі добиваються цього через 9 кіл пекла, добиваючись правди. Або це переселенці. Або історія літньої жінки, родина якої переїхала на вільну територію, а вона залишається там і чекає звільнення. У неї немає можливості отримувати українську пенсію, і це проблема. Або історія жінки-медика, яка живе у прифронтовій зоні, про її повсякдення, стосунки із українськими військовими медиками, про те, як неоднозначно вона сама все це сприймає. Це не «причесана» дійсність – це те, як люди бачили і описали цю війну. Ми спробували це зафіксувати максимально правдиво.
Імке: Люди бачать цей конфлікт не «чорно-білим», особливо люди зі сходу. Хтось підтримує одну сторону, хтось – іншу. Там дуже складне, змішане сприйняття. І у книзі простежується критика не лише тієї сторони, але й української політики, українського суспільства. Наприклад, військовий медик, повернувшись, бачить, що люди не готові з ним говорити про цей досвід.
– На яку аудиторію за віком розрахована ця книга? Це не реальні фото з реальною кров’ю, але, на Вашу думку, чи варто давати її у руки дітей? Хоча це реальність довкола нас, ми все це чуємо у новинах, у когось родичі вже загинули на війні, чи загинули чи отримали поранення прямо на їхніх очах…
Імке: Ми збираємося поширювати книгу серед дуже широкої аудиторії, у тому числі і освітян, щоб її використовували у навчанні, проектах для молоді. Щодо того, чи мають бути якісь вікові обмеження – з 10, 11, 14 років – ми покладаємося на рішення освітян, які вирішать використовувати книгу.
Анне: Там 9 різних історій. Є ті, де дуже багато насильства, і їх, певно, не варто показувати зовсім дітям. Але є і менш жорсткі історії. Тож учителі зможуть обирати, чи використовувати усю книгу, чи окремі новели.
Володимир: Звісно, це не шкільний підручник, але зараз в Інтернеті, іграх, фільмах можна знайти що завгодно, і ці ілюстрації зовсім «дитячі картинки» порівняно з тим, що дитина легко може знайти десь інде.
– Як поставилися самі люди, які є героями історій, до того, що вони стануть доступними для загалу у такому вигляді? Вони просили показати історії, але приховати реальні імена, чи, навпаки, просили залишити все як є?
Володимир: Усі – по різному. Для нас пріоритет – безпека людей, із якими ми працюємо, тому імена приховані, люди намальовані несхожими на себе. Іноді документатори, які брали інтерв’ю, хотіли, щоб протагоніст міг себе впізнати, і навіть ображалися на художників, що вони їх намалювали не такими, як насправді, були навіть маленькі конфлікти. Але ж деякі герої живуть у дуже маленьких селищах, і якщо зобразити їх впізнаваними, особливо тих, які живуть на окупованих територіях… Не думаю, що вони хотіли б, щоб їх ідентифікували. З міркувань безпеки цього не можна робити.
– Коли розпочинаєш якийсь проект, так чи інакше є певний «горизонт очікування». Наскільки відрізняється те, що ви почули від людей, і фінальний результат від початкового задуму?
Імке: Я намагалася нічого не очікувати – мені просто було цікаво, що з цього вийде, тому що це був дуже експериментальний проект. Не дуже часто в одній команді збираються і правозахисники, і художники, і серед них ті, хто сам постраждав від конфлікту – як, наприклад, Сергій, і люди, які розповідають свої історії. Я не знала, чи з цього у підсумку щось вийде, чи «щось вибухне». У певні моменти таки «вибухало», тому що у кожного було власне бачення, як показати ту чи іншу історію. І всі почувалися трохи непевно: художники ніколи не брали участі у подібних проектах; учасники ніколи не створювали графічної новели, для усіх було щось нове. Одна із найбільш явних суперечок сталася, коли ми робили табличку, де вказано ключові дати, які фігурують в історіях героїв. Проблемою було, що називати важливою датою. Наприклад, якщо такою датою назвати проголошення так званої «ДНР», ми частково легітимізуємо те, що робить інша сторона. Тож інші запропонували натомість вказати дати захоплення адміністративних будівель, тому що це зіграло набагато більшу роль для людей на місцях. Оці дрібні суперечки краще показали, як виглядає ситуація на мікрорівні, і це дуже важливо, тому що це такий собі інсайд у те, що відбувається в українському суспільстві.
Сергій: Перша проблема художника – це форма сценарію, за якою треба працювати. Інтерв’ю треба інтерпретувати і або самому робити сценарій, або щоб це робили учасники. Вони спробували, і мені потім потрібно було зобразити кадри, які вони прописали. І дивлюся, я, наприклад, на фразу «У цьому кадрі потрібно показати всі жахи війни». Доводилося щось думати.
Імке: Було викликом і те, що людина розповідає цілу історію, але з неї потрібно обрати лише одну лінію і вкласти ці факти у 10 сторінок. Для багатьох було дуже важко це зробити. Ми хотіли б, можливо, зробити історії і всю книгу більш розширеними, але ми мали обмежені ресурси, як і зазвичай буває, коли робиш громадські проекти. Але бажання усіх учасників знайти спільну мову допомогли звести усе до спільного знаменника, тож у результаті ця книга з’явилася.
– Ви казали, що плануєте переклад книги іноземними мовами. На які саме вже точно будете, і коли можна очікувати видання цих іншомовних версій, де їх можна буде знайти?
Імке: Як я вже казала, ми працюємо на рівні громадянського суспільства. На переклад нам потрібні гроші. Ми сподіваємося що зможемо перекласти їх німецькою і англійською, це пріоритет. У майбутньому, якщо пощастить, перекладемо польською.
Володимир: Ми вже надрукували російською 500, українською 600 – 1100 копій. Це перший тираж. Ми ще сподіваємося видати її більшим тиражом, і взагалі будемо думати, як далі з нею працювати.
Імке: І звичайно ми хотіли б надрукувати більше і україно-та російськомовних екземплярів. Ми не знаємо поки що, коли вони будуть доступні і в який спосіб. Це дуже залежить від коштів. Ми сподіваємося, що цей проект сприймуть позитивно, і, відповідно, будуть шанси отримати фінансування.
– Чи можна вже придбати українську і російську версії?
Володимир: Електронна версія вже доступна онлайн на сайті «Східноукраїнського центру громадських ініціатив». Щодо паперового варіанту – не впевнений, що ми будемо розсилати його на кожен індивідуальний запит, хіба що це запит від бібліотеки і громадської організації – тобто, якщо очевидно, що це для користування більш широкої аудиторії.
Заплановані і презентації від учасників проекту, які брали інтерв’ю – в Івано-Франківську, кількох містах на Донбасі.
– Чи вже плануються презентації за кордоном?
Імке: Так, 25 жовтня в Університеті Мюнхена, у Берліні – 7 грудня. І вже була презентація у Франкфурті.
Анне: Ми вже багато спілкувалися з людьми про проект, і всім цікаво, тому що це – графічна новела. І всі кажуть «це обов’язково слід перекласти, про це потрібно говорити». Особливо у Німеччині, де репортажів про Україну майже немає, лише окремі згадки, що обстріли продовжуються. Люди не особливо і знають, що йде війна.
Імке: У Німеччині є програма фасилітації і проект для України “Ukraine Calling”, Ми є частиною цієї програми, і через неї ми також будемо поширювати і новини про Україну, і графічну новелу. Спершу, звичайно, ми спробуємо налагодити контакти з людьми, які цікавляться Україною, і які також допоможуть розповсюджувати книгу.
Анне: Ми хочемо, щоб цією книгою користувалися усі організації, які вона зацікавила, щоб вона не лежала просто так. Але якщо ми віддаємо копію, хотілося б, звісно, знати, як люди її використовуватимуть, і як люди сприймають її.
– Чи була думка перетворити книгу, чи частину історій з неї, на виставку, яка могла б певний час експонуватися на вулицях міста?
Володимир: Так, це гарна ідея. Ми мали поїздку в Берлін і дивилися, як це використовується. Там навпроти одного із музеїв є величезний паркан, і на ньому – сумний комікс про те, як люди перебиралися через Берлінський мур. Думаю, щось схоже можна було б зробити. Також, можливо, поширювати ці історії кожну окремо через соцмережі. Ми якраз збираємося планувати, що і як будемо робити далі.
