Волонтерство, як на мене, – це свого роду хвороба. І до того ж інфекційна, вибачте за порівняння. Ну, а як інакше пояснити, що людина в якийсь момент свого життя починає перейматися проблемами та потребами оточуючих чи не більше, ніж власними? Мало того, вона ще й інших «заражає» цим вірусом доброти, співпереживання та жертовності. І починає волонтерська родина зростати й гуртуватися, як бджолиний рій, спільно творячи потрібну справу.
Саме це відбувається від початку повномасштабної війни на нашій Березанщині, де волонтерство, направлене на забезпечення потреб військових, набуло неабиякого розмаху. Одним із його координаторів є березанець Олександр Леонтійович Пшонко. До нього стікається значна частина інформації про потреби армійців, і він же шукає можливості, як їх задовольнити. Ну, а далі в процес включаються і все волонтерське братство, і влада, і бізнес, аби наші воїни на передовій і в тилу отримували все, що їм потрібно.
Олександр – волонтер зі стажем, ще з 2014-го, коли російська мерзота вперше захотіла захопити Донеччину та Луганщину. Тоді до нього через посередників звернулися як до підприємця. Допомоги в поліпшенні побутових умов потребували військові на прикордонній заставі. Він не відмовив. Потім було друге звернення, третє, четверте, п’яте, потім почали телефонувати напряму наші хлопці з передової в зоні АТО. Ми всі добре пам’ятаємо, яким тоді було забезпечення наших військових. Точніше сказати – ніяким. Тож люди по усіх населених пунктах району почали збирати для них провізію, теплі речі, ліки й усе, що потрібно. Втім, одна справа – зібрати, а зовсім інша – доставити адресатам. І тоді Олександр вирішив узяти цю місію на себе. Він разом із Геннадієм Злонським та Віталієм Михайлюком не раз побували біля місць проведення бойових дій. Як згадує він сам:
«Доїжджали спочатку до Мар’їнки, ну, а там нас зустрічали військові й супроводжували до наших хлопців – у Красногорівку, Краматорськ та Слов’янськ. І ми передавали все з рук в руки».
Окрім консервації, випічки, різноманітних продуктів харчування, готових страв, одягу та взуття, везли спальні мішки, каремати, буржуйки і скати. Переганяли й машини, передані небайдужими громадянами. Тих поїздок було дуже багато, й не порахувати. Тоді намагалися робити їх якомога частіше, аби воїнам легше воювалося, відчуваючи підтримку земляків. Особливо старалися до свят. Дружина Олександра Людмила з донькою Юлею пакували сотні пакуночків зі смаколиками та дитячими поробками до Нового року, аби зігріти серця воїнів родинним теплом у холодних окопах та бліндажах.
З часом матеріальне забезпечення української армії покращилося, і потреба в допомозі з тилу знизилася, але не зникла. Волонтер ще багато разів ставав у пригоді і знайомим, і незнайомим солдатам, і різним військовим частинам, але вже не особисто, а через Миколаївську асоціацію учасників та інвалідів АТО, членом якої став. До асоціації стікалися заявки, на місцях по всій області знаходились можливості придбати чи виготовити потрібне, а потім все централізовано доправлялось до місця призначення – в зону АТО/ООС чи інші пункти. Коли не міг допомагати сам – спочатку через мобілізацію у 2015-2016-му, потім через постійні робочі поїздки, його заміняла дружина Людмила, яка завжди була в курсі всіх справ. Подружжя в подальшому й різноманітні нагороди та відзнаки отримувало практично паралельно. З останнього, чоловік – хрест Святого Миколая та пам’ятну медаль на честь 30-річчя Незалежності України, дружина – пам’ятний орден «Незалежна Україна».
А потім настало 24 лютого 2022-го, почалося друге нашестя ворога на нашу землю. За російською недолугою легендою – «спецоперація по звільненню Донбасу», а по факту – війна сусіднього «братнього» народу проти нашої рідної України. І знову волонтери стали до роботи.
«Потреби фронту за вісім років зовсім не змінилися, – наголошує Олександр. – У переліку все ті ж продукти харчування, одяг, взуття, засоби гігієни, ліки, спальники, автівки. Просто всього цього треба в рази більше, з огляду на протяжність фронту та кількість задіяних у боях і навчаннях воїнів. Мало яка армія світу зможе налагодити безперебійну логістику в таких жорстких умовах. Тому й має таке велике значення підтримка армії тилом – негайна, суттєва і, головне, постійна».
І цю підтримку на місцевому рівні за безпосередньої участі Олександра налагодили. До справи взялися мешканці всіх старостинських округів Березанської громади – Краснянського, Василівського, Дмитрівського, Лиманівського, Краснопільського, Ташинського, Калинівського, Матіясівського, а також Новофедорівського старостату Коблівської сільради. Господині пекли, смажили й варили, ліпили вареники, крутили голубці, готували тушонки. Паралельно збирали речі та медикаменти, матраци, ковдри. Словом – усе, чого потребували наші бійці. Усе це волонтер разом із помічниками щотижня (а то й двічі на тиждень) доправляли до крайніх блокпостів – куди допускали невійськових, ну, а звідти все привезене забирали наші вояки.
«Наш жіночий батальйон, як я його називаю, – це просто вогонь! – із захопленням констатує Олександр. – Жінки тільки почують, що туди-то треба те-то, миттю домовляються, хто що й коли приносить чи готує. І все, мені залишається тільки приїхати на домовлену годину та забрати. Вони просто фантастичні трудівниці!»
З не меншою повагою він говорить і про помічників-чоловіків. Адже і на передовій, і поблизу неї так само потрібні буржуйки, не вистачає транспорту та запчастин до нього. Тож рукам місцевих умільців достатньо роботи. Ось, наприклад, Олександр Орищенко з Березанки – один із тих, хто відповідає за зварювальні справи. Наразі він виготовляє буржуйки, на які наші волонтери отримали замовлення зі сходу. Андрій Грабар з Красного – майстер по автівках. Всі відправлені «на нуль» машини пройшли через його гараж. Серед останніх – бус, наданий Віктором Іщенком. Він наразі в 28-й ОМБр імені Лицарів Зимового Походу, задіяний в медичній службі. «Хлопці просять ще, будемо шукати», – зазначає Олександр.
«Нещодавно терміново були потрібні чотири скати. Два нам дав безкоштовно Євген Кліщенко, по одному придбали я та Євген Зліщев, й зараз потрібний для військових автомобіль вже «взутий». Туди ж і стартер поїхав», – розповідає він.
Втім, говорити про Олександра виключно як про волонтера було б не зовсім правильно. З початком війни він вступив до Березанського громадського формування «Захисник» і два з половиною місяці разом з іншими його членами відчергував на блокпосту. Паралельно здійснювалось нічне патрулювання вулиць селища, де він також чергувань не пропускав. Як тільки на все сил вистачало?
Наразі він готує черговий вантаж для бійців. У ньому буде все – їжа, вода, ліки, спальники, ковдри, яких наразі ще немає, але обов’язково будуть. Як і буде Перемога, яку разом з воїнами на передовій кують представники тилу України, зокрема й нашої Березанщини. І тоді здійсниться заповітне бажання волонтера Олександра Пшонки:
«Як я хочу зібрати після нашої Перемоги всіх-всіх, хто її наближав. І хто готував, і хто майстрував, і хто плів сітки, і хто допомагав грошима, і хто щодня годував нас на блокпостах, і хто робив багато інших хороших речей, про які я зараз вголос навіть сказати не можу. І ми б побачили, як нас багато, і сфотографувалися б, щоб пам’ять залишилась, і відсвяткували б, і пом’янули б усіх наших полеглих. Бо ми – єдина родина, і ми разом, і нас ніхто й ніколи не здолає!»
Людмила Дехтяренко, Миколаївщина
20.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS