Нинішня російсько-українська війна – перевірка для нової адміністративно-територіальної системи, що спирається самоврядні територіальні громади. Раніше висловлювалися побоювання – чи не стануть вони осередками сепаратизму. Дотепер нам відомо лише кілька випадків – і то йдеться виключно про південь та схід України та про персонажі, від яких щось подібне очікувалося. На Чернігівщині, де окупація тривала з кінця лютого до початку квітня 2022 р., місцеве самоврядування разом із мешканцями ЗСУ, виявилося стіною, об яку розбилася «братня навала». Росіяни були відверто здивовані не лише нашими дорогами та інфраструктурою, принадами цивілізації в побуті, а й його вагою. Скажімо, рашисти входять до малого міста та цікавляться у місцевого мешканця: де у вас державна адміністрація? У відповідь чують – та ось, порожній будинок на площі, колись була, тепер у нас всім займається міська рада. Розрив свідомості.
Зранку 24 лютого тисячні колони російської техніки зі сторони Гомельщини (Білорусь) та Брянщини (Росія) пройшли малими населеними пунктами області. Голови громад просили земляків не наражати себе на небезпеку та, по можливості, уникати зустрічей із окупантами. Наскільки це небезпечно згодом побачили мешканці Сосниці – через хаотичну стрілянину русні загинула місцева мешканка.
Напередодні, 23 лютого, в Україні стартувала мобілізація першої хвилі, основний тягар якої мали взяти на себе місцеві ради разом із військкоматами. Але москалі рухалися надто швидко, тож здійснити це рішення виявилися можливим лише в окремих громадах.
Подібно й з теробороною – існувала правова база, а от відповідні батальйони ЗСУ лише формувалися. Питання з приміщеннями та, частково, матеріальним забезпеченням «закривалися» за допомогою органів місцевого самоврядування (не їхня функція). Згадане запізнення не дозволило розгорнути тероборону на півночі області, лише в центрі та на півдні – насамперед, на базі найбільших міст області та навколо них – Чернігова, Ніжина, Прилук, Бахмача. На якість комплектації та підготовки прискіпливо не дивилися – аби бажання. Загони створювалися на заклик міських голів (хоча за законодавством це – складова ЗСУ), а саме: стати не лише за захист України, але й свого міста – родини, звичного світу, людської гідності, власної справи та майна. Йшлося не лише про патрулювання чи блокпости, а й безпосередню участь у боях. Показовий епізод стався біля Ніжина – тероборона, створена Крутівською громадою та очолювана сільським головою, влаштувала величезний завал на колії. Це на тривалий час паралізувало рух на цій ділянці, дозволило підтягнути підрозділи ЗСУ та виграти другий бій під Крутами.
Виборні посадові особи очолили тероборону й в Олишівці, Макіївці, Мрині, Новому Білоусі, Киселівці… Утримувалися ці підрозділи, насамперед, за рахунок місцевих ресурсів. За кризових ситуацій люди схильні довіряти тим, кого обрали. А їм теж нема куди діватися – або ти не лідер. Так місцевий патріотизм за допомогою місцевого самоврядування як інституції сполучився з загальнонаціональним, значно посиливши можливості ЗСУ з оборони краю.
У громадах, які опинилися в тилу ординців, у пасивній окупації, виникали схожі тенденції – організовувалися загони самооборони. Ініціювали їх створення місцеві мешканці та зверталися до діючої виборної влади. Остання очолювала цей рух та легітимізували його. Це дозволило втримати суспільну ситуацію в більш-менш нормальних рамках: діяла комендантська година, патрулювалися населені пункти. А от де такі загони не змогли виникнути було гірше (йдеться про громади, що опинилися на шляху логістичних шляхів росіян або в зоні боїв).
Тут згадаємо про іншу сторону. Склад прибульців здивував: слов’янських облич мало. Без присутності офіцера вони виглядали неконтрольованою масою. А ще «визволителі» стверджували, що прийшли рятувати від НАТО. Чим викликали нерозуміння місцевих мешканців та їхнє бажання висловитися окупантам в обличчя. Реагували вони часом неадекватно. У селі Сиволож Плисківської громади рашисти за розмови прострелили чоловікові ноги – він помер через втрату крові. А в Бахмацькій громаді вони застрелили двох молодих людей. Подібний випадок стався й в Михайло-Коцюбинській громаді. В селі Мохнатин Новобілоуської громади БМП окупантів розстріляла трьох юнаків. Згодом ми дізналися про концтабір у селі Ягідне – рашисти так боялися місцевих мешканців, що закрили їх у підвалі школи та протримали кілька тижнів. В Іваніці, що поруч, ординці виявилися адекватнішими – лише вбили кількох місцевих мешканців. Як висловився один із москалів: «Ти розумієш, тут так: або ви мене, або я вас. Так краще я вас». Це так звані «зелені чоловічки». А були ще «чорні» – росгвардія, – ідейні знаряддя поневолення та вбивств. З ними пов`язують викрадення людей, зокрема голову Сновської громади, старост, бізнесменів… Подібні випадки були в Новгород-Сіверській та Новобанській громадах.
Будь-який прояв нелояльності до окупантів міг обернутися трагедією. Вони почувалися господарями становища. Питання – що ж за таких обставин мали робити голови громад, штатні працівники, депутати. Комунікувати чи ні з окупантами? А якщо вони самі приходять – ховатися, чи зустрічатися? Де межа за якої – зрада державних інтересів? Чи можливий спротив за таких обставин?
Стосовно спротиву. Чи не найяскравіший його прояв – завали на дорогах. Аби пікет. Знаменитим став епізод у Бахмачі, коли місцевий мешканець кинув під бронетехніку русні свій велосипед. Або ж масове перекриття доріг у Корюківській та Сновській громадах, блокування дороги в Новій Басані. В селі Займище (біля Сновська) справа завершилася підпалом одніє з машин рашистів, вибухом боєкомплекту та їхнім обстрілом. До речі, залишати техніку без нагляду москалям не рекомендувалося, бо вона чомусь спалахувала. Або ж кинута техніка ремонтувалася громадами та опинялася на службі ЗСУ.
В результаті пересування ворога гальмувалося, підрозділи блукали місцевими дорогами. Так до селища Замглай Ріпкинської громади окупанти біля трьох тижнів не могли добратися. Зрештою вони викрали та катували старосту. На жаль, доля старости з Нових Борович Сновської громади досі невідома – він переконував земляків не отримувати так звану «гуманітарку» від москалів.
Поширена форма – нищення вказівників. Мета та сама – змусити загарбників кружляти маловідомими місцевими дорогами. В Семенівській та Новгород-Сіверській громадах підійшли креативно – ще й написали все, що думають про москалів та вказали відповідні напрями руху.
Відомим став виступ Корюківського голови у соціальних мережах –відкритим текстом та поясненнями землякам що треба робити. Мережі зберігають й записи інших голів громад, які зверталися до своїх земляків та демонстрували присутність української влади навіть на окупованих територіях. Зміст їх був однаковим – агресія називалася агресією, вороги – ворогами.
9 березня Городнянський міський голова провів патріотичний мітинг у день народження Тараса Шевченка – під українськими прапорами та дулами автоматів. На початку березня вийшли на мітинг мешканці Добрянської громади (на кордоні з білоруссю). Подібний мітинг проходив й в сусідній Ріпкинський громаді. А, мабуть, найбільший – наприкінці березня у Славутичі. «Наш час настав» – так починалося звернення міської ради. Результатом став п`ятитисячний проукраїнський мітинг та тимчасовий відступ російських підрозділів із міста.
Втім більша частина змісту повідомлень – це соціальні та господарські питання. Грошові надходження до бюджетів припинилися, електронні мережі не працювали… Громади поринули в середньовіччя – в сенсі передачі даних та управління. Але залишилася головна функція – забезпечення керованості території та потреб мешканців.
Зупинилися всі підприємства, крім продовольчих, їхні працівники залишилися без зарплат. Через пошкодження транспортної інфраструктури ледь не миттєвого зникли логістичні ланцюги постачання – разом із загальнонаціональним ринком. Кожна громада жила за дещо відмінних умов, із власним набором товарів та конфігурацією цін. Скажімо, в адмінцентрі однієї громади мішок цукру коштує одну тисячу грн., а за 30 км – півтори. І так за будь-яким товаром. Ціноутворення, значною мірою, перетворилося на якусь химеру, ще й через ажіотажний попит.
Ознака того періоду – великі черги за будь-яким товаром. Мережеві магазини переважно не працювали або дуже коротко (не було чим торгувати), лише малі магазини та ларьки. Самоврядовці допомагали в доставці товарів одними їм відомими шляхами, аби хоч якось забезпечити попит. Головним постачальником продуктів став місцевий комунальний ринок, за забезпечення щоденної роботи якого відповідали органи місцевого самоврядування.
Одна з найнагальніших проблем самоврядування – випічка хліба. Скрізь відчувався дефіцит борошна та дріжджів. Вигравали громади, де збереглися власні хлібопекарні. Їхня робота стало справжнім квестом – як помолоти збіжжя на борошно, добути дріжджі, відремонтувати техніку, а головне – знайти бажаючих випікати хліб ледь не на волонтерських засадах.
А от молоко часто роздавали безкоштовно – виявилося, що крупним виробникам його просто немає куди збувати. Місцеві ради намагалися регулювати цей напрямок, забезпечуючи (з підприємцями) безкоштовну роздачу молока тим, хто його потребував. І так демонструючи свою присутність.
Чисельність мешканців громад помітно зросла – за рахунок ВПО, переважно – з міста Чернігова. При цьому деякі громади системно допомагали чернігівцям залишити місто що обстрілювало, наприклад, Березнянська та Куликівська. Турбота про прийом та розселення на окупованих територіях стала справою виключно органів місцевого самоврядування. Як й турбота про соціально незахищених людей та з особливими потребами.
Проблема що наростала – пальне. Місцеві ради регулювали продаж його – заправляли, насамперед, спеціальний транспорт 112. Приватна особа за один раз могла купити хіба що 10 л. Між іншим, це одна з причин локалізації ринків.
Самоврядування змогло забезпечили надання комунальних послуг навіть під час воєнних дій – скрізь, де мережі не були пошкоджені. В пасивній окупації, електроенергія зникала на відносно нетривалий час – від кількох годин до кількох днів. Переважно був газ та водопостачання. В Чернігові обстріли рашистів привели до гуманітарної катастрофи – майже місяць місто було знеструмлене та, відповідно, зневоднене. Втім завдяки комунальникам блокадне місто залишалося на диво чистим та впорядкованим.
А от на наявність готівки самоврядуванню впливати було складно: майже зникло зовнішнє поповнення, розрахуватися карткою стало неможливо. Вдавалося хіба що якось поповнювати банкомати за допомогою готівкою виручки в магазинах та видавати дуже обмежені суми (скажімо, 500 грн.). Десь на четвертому тижні окупації на обрії з`явилася перспектива натурального обміну, однак до ерзац-грошей справа не дійшла.
Виключні умови змушували голів громад діяти переважно одноосібно. Кількість штатних працівників виконкомів рад фактично скоротилася до критичного мінімуму. Скликання сесій рад стало унікальним явищем. Скажімо, в Прилуках рада ухвалила бюджет, чого вона не могла зробити понад рік. При цьому фактів зловживань владою нам невідомо.
Місцеве самоврядування на Чернігівщині як інституція суттєво посилило організований спротив окупантам. Його авторитет підкріплювався щоденною роботою з організації життєдіяльності громади. Органи місцевого самоврядування продемонструвати феноменальну здатність працювати автономно. В цілому за екстремальних умов вони змогли забезпечити мінімально необхідні умови для мешканців громад, вчасно реагували на проблеми, що виникали. Нині місцева українська місцева демократія проходить жорстке випробування на життєздатність. І тримається гідно.
Володимир Бойко, Чернігів
5.09.2022