Села, що знаходяться поблизу Чернігова, з перших днів війни опинилися під важким ударом. З території Михайло-Коцюбинської громади ворог майже цілодобово обстрілював місто. Жителі сіл Левковичі та Жукотки кінець лютого згадують зі сльозами: несила витримати біль та розпач. Від кожної історії холоне кров. Як збагнути, що люди у ХХІ столітті здатні на таке варварство: розстріли, пограбування, катування та нескінченні обшуки?.. Та разом з тим захоплює до щему віра наших людей у саме життя та в Перемогу.
Село Жукотки: колони рухалися цілодобово
Тетяна Найдьон, староста Жукотківського старостинського округу Михайло-Коцюбинської територіальної громади Чернігівської області, досі не може повірити в те, що село пережило місяць окупації.
«Колони йшли постійно. Гул від техніки стояв майже 24 години на добу день за днем. Якось вони почали йти о 12-й годині й зробили невелику перерву лише наступного дня по обіді, тобто йшли добу! Наші люди нарахували 1000 одиниць техніки, а далі не змогли вести лічбу – морально важко було. А на початку квітня в один момент стало зовсім тихо. Я дуже злякалася тієї зміни. Присіла на ліжко й просто слухала тишу. Здавалося, після неї станеться щось жахливе».
27 лютого близько 17-ї години в Жукотки заїхали російські танки. Про те, що від кордону вглиб області рухається техніка, дізнавалися один від одного, доки був зв’язок.
«Як зайшли до нас, окупанти одразу відібрали телефони, навіть у діток. Вимагали теплої їжі й води, щоб помитися. Грабували все – від комп’ютерної техніки до консервації. Гатили по будинках, в одному домі було пробито одразу чотири стіни. На вулицю Відродження скинули касетну бомбу, яка пошкодила машини, трактори, будинки та господарські будівлі: повибивало вікна, понівечило дахи та огорожі. Вороги почувалися в селі господарями. У березні з’явився росіянин на ім’я Максим, який проголосив себе головним наглядачем порядку в Жукотках. Заборонялося ходити городами, лише вулицями і з білими пов’язками. Торік ми висадили прекрасний сад, який радував кожного. Ворожа орда понівечила в селі все, що могла: садок, будинки, стовпи й навіть криниці. Техніка постійно рухалася на Чернігів. Біля наших городів стояли «Гради», які били в бік міста безперервно. Над селом гуділи літаки. Уже коли ворог відійшов, ми були шоковані побаченим – у селі вириті протитанкові окопи, а в лісах лишилося багато бліндажів».
Пані Тетяна до війни навіть не уявляла, що в світі існує така жорстокість.
«У ніч на 30 березня окупанти заїхали в сусідній населений пункт Левоньки. Спочатку розстріляли трансформатор, а потім забрали в полон шістьох чоловіків, які, на їхню думку, валили дерева, щоб перешкодити рухові по дорогах. Катували наших хлопців у приміщенні колишньої психлікарні. Стріляли під ноги та над головами, закидали гранати в одяг. Там були батько та син, то сину говорили, що вже розстріляли батька, а батькові навпаки – що сина. Тиснули психологічно й сильно били. Так катували майже добу. Сім’ї полонених ледь пережили той час: жінки з дітьми сиділи в погребах й не знали, чи живі їхні чоловіки, брати та сини. Потім полонених зачинили в дуже маленькій кімнаті, де раніше зберігалися наркотичні речовини, і підпалили танк, що стояв під лікарнею. Машину розірвало, шматки заліза летіли на кілька сотень метрів, завдаючи шкоди хатам, але наші чоловіки, дякувати Богу, залишилися живими. З раною в серці на все життя…»
З квітня село вчиться жити в нових умовах. Спочатку прибрали весь мотлох, який по собі залишили росіяни. Потім маленькими кроками почали відбудовувати кожне подвір’я та наводити лад на понівечених вулицях.
«1 квітня, слава Богу, техніка рушила в бік кордону. Її було значно менше. У цей день ішов дуже сильний дощ, ніби змивав цю нечисть з нашої землі. Села оговтуються досі. Хоча в магазинах на полицях зараз все є, городи буяють врожаєм, а дороги відкриті, але люди стали іншими. Біль, що принесла жорстока війна, буде передаватися з покоління в покоління. Шкода наших дітей та онуків: довелося побачити справжній жах і відчути нелюдський страх. Я дуже пишаюся нашими військовими, які з перших днів віддано захищають нашу землю. Багато чоловіків із нашого села, навіть не роздумуючи, пішли на фронт. Віримо у Перемогу – Україна обов’язково матиме світле майбутнє».
Левковичі: того дня прекрасних, світлих людей жорстоко катували й розстріляли
Усю ніч з 26-го на 27 лютого йшли ворожі колони через село Левковичі Михайло-Коцюбинської громади на Чернігів. Жителька села Ольга Кирильченко, голова спілки ветеранів, згадує, яким жахом стало усвідомлення нової реальності. Життя змінилося в одну мить.
«Війна для Левковичів почалася дуже страшно. Четверо хлопців, наших Героїв, хотіли зупинити самотужки ворога чи хоча б затримати його. Для цього вони виготовили коктейлі Молотова. Та коли окупанти заїхали в село, почали шукати серед місцевих ворогів. На превеликий жаль, хтось здав сміливців. Того дня Орішка Олександра, Деркача Олександра, Вараву Ярослава, Немченка Сергія – прекрасних та світлих людей – жорстоко катували й розстріляли. Через постійний рух техніки навіть поховати на кладовищі їхні тіла ми не могли. Дуже важко усвідомлювати таке й жити з цим. На жаль, 11 березня нас чекала ще одна трагедія – після обстрілу снаряд потрапив у сусідній будинок. Молодого хлопця поранило, його мамі відірвало ноги, а тестя, який був у той час з ними, вбило. Аби врятувати хлопчину, люди зносили медикаменти, у кого що було. Я принесла прополіс. Дякувати Богу, він вижив. Але матір врятувати не вдалося».
Окупанти оголосили себе господарями села й робили все, що їм заманеться: трощили людську техніку, будинки, робили щоденні обшуки, крали їжу. Від дій ворогів у Левковичах не стало світла та газу. Люди, а це в основному старенькі та діти, сиділи в суцільній темряві в холодних хатах 33 доби.
«У селі було повно ворожої техніки, яка безперестанку била в бік Чернігова, від чого стіни в будинках трусилися. Моторошно було від незрозумілого ядучого диму, що стояв стіною, – то працювали мобільні крематорії… Кожного нового дня було все страшніше й страшніше. Стільки ненависті до нас до всіх: старих, малих, жінок та чоловіків. Але ми намагалися вижити попри холод, голод та постійні вибухи. Село було ізольоване, місяць не доставляли продукти та медикаменти. Від нестачі ліків померли шестеро людей».
Ольга Михайлівна мала запаси борошна, тож пекла маленькі буханці хліба в печі та розносила городами сусідам.
«Важко згадувати, як люди цілували той хліб, зі сльозами дякували, як раділи діти скибці. Завдяки взаємній підтримці ми вистояли. Щемно згадувати букет від сусідів, подарований на мій день народження. Весь світ у вогні, а у мене в руках ніжні тюльпани – найдорожчий подарунок. Або як я вітала з днем народження пораненого сусіда: не було нічого, крім хліба, але з якою любов’ю він його цілував та дякував! Як тільки ворог відійшов від села, одразу почали доставляти продукти наші фермери: Сотник Ігор, Яковенко Сергій, Полуян Ігор. Вдячна жінкам, які під час обстрілів допомагали розносити їжу людям – Вараві Ані та Фесюн Світлані. Вірю, що все буде добре, ми обов’язково переможемо й відбудуємо міста та села. Природа за нас: коли на землі розривалися снаряди, над селом кружляли лелеки – провісники миру. Ми будемо жити на своїй землі!»
Світлана Зазимко, Бобровиця, Чернігівська область
22.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS